«Життя відбувається за крок до смерті»

Авторка: Ірина Уварова.

У ставленні до ризику я, здається, завжди була старою. Іще в юності у знайомих альпіністів час від часу питала: «і навіщо воно вам?», дратуючи навіть терплячих спортсменів. – Розумієш, ризик, виклик, адреналін, сенс життя – відповідали терплячі.

А зараз ризик – не сенс життя, а воно само. Розповідали недавно, як енергетики з Нікополя прощаються з родиною, просто ідучи на роботу щоранку. Ніби востаннє. Читаєш про незламних харків’ян, про школу в метро, ризиковане вибігання по хліб під обстрілами… А що вже казати про військових, робота яких, то є суцільний ризик.

Або волонтери, які, ризикуючи життям, вивозять людей з Вовчанська? Та й самі евакуйовані: стара бабця добігала вже з торбами до автівки, та згадала про котика. Кинула все, повернулася за «хвостиком», бо як же інакше?

І от як тепер для повноти картини розділяти ризики на розумні й нерозумні, як це було раніше, особливо в розмовах з фахівцями в галузі охорони праці? В основі нерозумних ризиків, — пояснювали фахівці, — лежить не характер, а… досвід, напрацювання, звичка до небезпеки (це у хімічній промисловості). І тоді ж додали, що погляд на жінок як на слабку стать не витримує критики, бо вони першими зазвичай біжать ліквідувати небезпеку.

То що ж насправді лежить в основі права і здатності йти на ризик? Прагнення захистити, упевненість в тому, що саме ти це маєш зробити, і навіть впертість як національна українська риса. Саме вона і рятує. Знайомі волонтери, молоде подружжя, розповіли випадково – до слова прийшлося, — як вирішили розподілити роботу на зміни й вахти. – Ми працювали в одній команді разом, то ж і ризикували разом. А дома – діти. Нам обом одночасно загинути не можна, — спокійно так і виважено розповідали (ніби по черзі можна?), – то тепер працюємо у різні «зміни».

Натрапила щойно у фейсбуці на допис молодої української письменниці Марини Гострої (Hostra), яка воює на передовій вже десятий рік. Зізнається, що писати не має часу, це зрозуміло, хоч і шкода. Але невеличкий епізод про бабин борщ, списаний Мариною з життя, вразив навіть на тлі вже звичних воєнних репортажів якось особливо…

«Донецька область. На позиціях наші. Недалечко село. В ньому поодинокі мешканці. Є сімейна пара — дід та баба. І ще пару молодих (порівняно зі старими) хлопців. Всі вони живуть по вцілілих хатах. Возить баба кожного дня нашим за село борщ. Три картоплини, пів капустини, один буряк і порубана качка. Вода майже вся википіла. Каструля на 10 літрів привʼязана до вєліка.

Баба маслає на ньому через село, потім яром, далі попід посадкою й оп, вже на позиціях.

Наші кажуть: мамко, ну що ви оце, ми ж вас просили не шастати!

Баба: закрийте рота і їжте!

І так кожного дня.

Та все ж дошасталась.

«Брати» дочекались її й почали класти міни, вона якраз посадку минала.

Притулилась до дерев та все одно зачепило. Велосипед крякнув, а її врятувало те, що злетіла з нього і за дубочок завалилась. Борщ розлився. Каструлю погнуло.

Наші бачили в бінокль, що вона жива. Трохи повзла, потім, як геть затихло, вєліка й каструлю підняла, й пошкутильгала в сторону села.

Не буде більше борщу — прийшли до висновку наші.

На наступний день їде велосипед, на ньому дід. Дід незнайомий, велосипед теж. Наші напружились.

Але щось було звикле в цілому обрисі велосипедиста, тож його підпустили ближче.

Дід зупинився метрів за 500 і кричить: хлопці, баба борщу зварила, сказала, як не довезу, вона мене розіпне!

До багажника була примотана каструля. Погнута, але та сама, і борщ той самий — три картоплини, пів капустини, один буряк і порубана качка. Вода майже вся википіла.

Ну не йоханий бабай! Ну баба вже доїздилась, тепер ви?

Тепер я.

Попросили наші ще трохи спирту, бо тоді не було чим рани обробляти. Дід засяяв, каже: є самогон, зараз привезу!

Щоправда, погодився, на те, щоб вже молодший односелець підвіз антисептика.

Хотіла, щоб ви знали цю реальну історію.

Ветеран АТО розповідав мені її й сміявся так, що аж очі почервоніли, вологою затяглись. Тер їх дуже.

Сказав: мошка собака залетіла».

У тилових – свої ризики, про них міркують публічно, шукаючи порад. «Їхати чи залишитися, працювати чи звільнятися, чекати чи діяти — рій запитань за схемою «бути чи не бути» наразі став невіддільною частиною життя українців. Безумовно, у кожного з нас є свій вироблений роками алгоритм прий­няття рішень. Однак сьогодні ситуація є настільки незвичною та небезпечною, що має сенс замислитися про апгрейт цієї навички». І знову експерти рекомендують налагодити вміння перемикатись з власних численних проблем на турботу про тих, хто поряд: «Люди, які працюють та мають, про кого потурбуватися, більш психологічно здорові. Той, хто знає, навіщо жити, може витримати будь-яке «як».

Скрізь у відкритих джерелах наводять приклади основних помилок, яких припускаються люди, оцінюючи ризики в небезпечній ситуації. «Пояснити їх іноді неймовірно складно, наприклад: люди перебільшують ризики, що справляють сильне враження і применшують значення звичайних. «Зараз нам страшніше загинути від ракетного удару, ніж в дорожньо-транспортній пригоді», — коментують психологи; у людей виникають помилки в оцінці ризиків у всьому, що виходить за межі звичайного. Для розуміння цього стану пропонується згадати свої враження від перших звуків вибухів 24 лютого; персоніфіковані ризики вважаються більш небезпечними, ніж анонімні. Ми, на жаль, недостатньо гостро сприймаємо повідомлення про тисячі мирних жертв цієї війни, але якщо нам розкажуть реальну конкретну історію втрати, вона може вразити в саме серце. Особливо, якщо це історія про людину, сім’ю, колектив, з якими ми знайомі»…

…Насправді для рішення йти на ризик багато що потрібно, бо часу на роздуми часто просто не буває. І як воно: ризикувати на автоматі, з чого складається ота впертість та рішучість?

Не знаю автора, але знайду колись, бо кожного разу набираюся сил, перечитуючи рішучий, та на диво спокійно-впевнено-виважений допис про міць, страх, кохання і лють: «Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть «айм вері сорі енд діплі консьорд, бат…», а вона – «тю, ну як знаєш, я пішов збивати літак». Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі. Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. З якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук? Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. І ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір’ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх — це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше. Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили».

“Головне – тримай при собі свою віру, свою любов і свою упертість. Спаситель – він не зважає на шкіру, він зважає на солідарність і чесність. І ось мої слова, гнівні й відверті:
Життя відбувається за крок до смерті!” – Сергій Жадан.