Вид із зачиненого вікна

Авторка: Ірина Уварова.

Коли сорок років тому переселялися в нову квартиру (насправді, досить пошарпану хрущовку), то господиня, яка виїжджала, все нахвалювала «малометражку»: завжди тепло, сусіди гарні, ремонту майже не треба – так, косметичний. Потім замислилася і відверто додала: є, правда, один суттєвий недолік – акустика: навіть на верхньому поверсі добре чутно з вікна шепіт біля під’їзду…

… А я завжди любила цю акустику, щоб там не було. Не так вид з вікна – на будинок навпроти, — як світ через звуки, сповнений життям міста. Район у нас робочий, тому з вечора тихо: людям рано на роботу підійматися, але все ж суцільної тиші не буває: щось гримне на заводі, потяг загуркоче, зашурхотить тополя. Та навіть аби район був тут не робочим – комендантська година – ані людей, ні автівок. Безліч звуків вкрала війна.

Люблю монолог Михайла Жванецького про Одесу. «Письменників в Одесі багато, тому що не треба нічого вигадувати. Щоб написати оповідання, досить просто відкрити вікно. – Чому у вас насіння по двадцять копійок, а у всіх по десять? -Тому, що двадцять – більше…». Старі біля під’їздів сидять з виразом на обличчях: «Стій, хто іде!». ..

Одеське життя за вікном – то класика жанру. Але не менш колоритним буває й наше. Між п’ятиповерхівками відстань метрів тридцять, що не заважає жінкам перегукуватися із самого рання «наболілим» (особливо в вихідні):

– Читала про відключення світла? – Та вже й дзвонила до Кабміну (!). – І що? – Сказали: споживайте електрику економно. – А ти? – А я їх дістала мордякою. Кажу: бачили б ви, скільки в мене зараз зморшок на обличчі! – До чого тут зморшки? – Так праску ж не включаю два роки, на непрасованому сплю! Тут підключається чоловічий голос з другого поверху: баби, де ви взялися зі своїми мордяками?! Замовкніть, дайте поспати. Баби замовкають, але прокидаються коти, собаки, діти, сигналізація автівок, чиясь музика – життя за вікном загуло.

Дворові тварини – окрема тема життя за вікном. Щойно переїхавши, якось відкрила вікно на кухні – а до собачого гавкотіння вже встигла звикнути, — аж тут телефон. Подруга питає: ти що, собаку завела? – Та ні, то за вікном. – Так четвертий же поверх! – Акустика…

Спостерігала з того ж вікна на кухні за дивним життям товстого, нахабного кота: оре, як різаний, по деревах тиняється як у себе вдома, суне свою мордяку у всі сумки з харчами – де моє? Невже про мене забули? І скрізь воно — хазяїн: у квартирах на перших поверхах, підвалах, льохах (у нас іще деінде вони збереглися), усі його годують, а котяра ще й перебирає харчами, до того ж собак, навіть втричі більших, ганяє зі спортивного інтересу. Згодом виявилося, що то не котяра, а кішка… Була вагітною, привела шістьох кошенят. Їх потім розібрали добрі люди (красиві й такі ж товсті, як мама), а до того зовсім малих вона носила кошенят … знайомити з собаками – за тим весь двір з вікон спостерігав. Підходила до кожного собаки, давала понюхати своє кошенятко з вимогою: не чіпати!

Треба додати ще дещицю про синдром першого поверху. От уже хто все про всіх знає, то мешканці знизу – хто, з ким, куди, звідкіля, навіщо, у чому вдягнений, що в торбинах, як готуватиме з тих харчів, кого й коли чекає, чим живуть подружжя, як вчаться діти… Колись відпросилася з роботи раніше, то сусідка з першого поверху аж злякала з вікна: нікому не «здрасті», зате гримнула на весь двір: «Дисципліну порушуєш?!».

Буває життя, яке існує лише за вікном. Свого часу, у пресслужбі міськради розповіли про рідкісний випадок. Місцеві комунальники взялися прибирати дерева, що можуть зашкодити електромережам. То одна жіночка звернулася до влади з проханням залишити старого явора у дворі. Син-інвалід, прикутий до ліжка, тільки тим явором і тішиться. Залишили дерево, навіть гілки не зачепили.

Чи проходить повз оте життя за вікном? Зараз – так, значною мірою повз. Вже не дуже зрозумілими здаються дитячі ігри – ніякої війни, хоча б здавалося… Щось тихе, айфонне, власною мовою. Це підлітки. Зовсім малі, слава богу, гримлять, аж гай гуде: тендітне дівча у рожевому на пластиковому мопеді з кривими колесами та по нашому асфальту – розбудить мертвого, не те що баби з вікон. І нехай собі.

Закриваю вікна під час тривоги. Нова звичка – акустика. Сирена вривається попри все, всупереч всьому живому: очікуванням, надіям, сподіванням, перекриваючи пташиний спів, бабів, котів і дітей. Сторонній, ненормальний звук – нагадування: де ми та що відбувається з Україною. Зачиняю вікна. Але точно знаю, що почую скоро: «мамо, я приїхав з війни!..».

Є чудовий вірш Ганни Осадко «За вікном»: «Жменя зірок – як насіяний мак, темних будинків холодні лещата. Котре життя кожен вчиться отак – вдячно приймати, любити, прощати».