Без претензій до світу

Авторка: Ірина Уварова.

На вуличній веранді сусіднього маленького кафе відбувся вчора незвичайний епізод. Так-то воно, жіночі істерики – нині річ зрозуміла, це можна пробачити. Але в цьому випадку було дещо інше: молода жінка на нервах, у сльозах доводила старій, що має піти на війну. Ридала здебільшого на тему: чому я не чоловік. Співбесідниця була більш стриманою, але теж не без нервів, і умовляла молоду дивним чином: а я навіщо живу? Молоді гинуть, невже Господь не бачить, кого найперше треба забирати на небо? На тлі досить голосного цього діалогу, народ дещо отетерів, затих, аж раптом підсів до жінок хлопець. – Я військовий, прийшов з лікарні мирно попити кави… Жінки вмить припинили істерики. – Бачу, що і в тилу неспокійно, та ви просто втомилися. Раджу одне: не рипайтесь поки що ані на війну, ані на небо. Бережіть себе і спокій навколо, бо то є наша мотивація!

Ставши свідком цієї розмови, побігла додому – швидко записати. А й не треба було, воно закарбувалося в пам’яті саме собою. Зараз часто доводиться чути від жінок – будь-якого віку – претензії до власної статі: от чому я не чоловік, легше було б полишити усе – і на війну. Дехто так і вчиняє, без зайвих питань до себе й оточення. Решта час від часу істерить…

Звідки та втомленість від війни в тилу, і не лише жіноча? Мій улюблений автор з Телеграму Офіцер+ написав щойно мудрого, зрілого поста: «Зараз є певна напруга у суспільстві, — багатьох не влаштовує нинішнє наше положення на фронті, деякі починають вже вити, що це кінець світу, що все пропало. «Перемога», яка накручувалася наративами й через ЗМІ, почала давати зворотний ефект, проте особисто я оцінюю нинішнє положення ще нормальним. Чому? Люди, ви просто не уявляєте, наскільки гіршою ситуація була в перші дні війни, той хаос та розгубленість, невпевненість в середині Збройних Сил. Повірте, тоді було в сотні разів важче, і то велике щастя, що ми з того всього вирвались і вистояли. Це для вас то був період пісеньок про Байрактари та Джевеліни, і поки народ чекав «два-три тижні», всі працювали, щоб то все стабілізувати хоч якось. Мені є з чим порівнювати, тому не раджу розвішувати соплі й говорити, що це Армагеддон».  

Ви, взагалі, розумієте, що відбувається? Нас, тилових, втомлених від війни, втішають військові! Втішають не лише страшною роботою на фронті, а ще й словами, серцем, власним терпінням. Бо їм потрібна мотивація. Не відчай жінок і матерів, а спокій хоч би вдома.

Це безумовно діє, це працює як найкращі ліки. Але дуже вже дорогий ресурс – черпати сили військових на заспокоєння тилових.

Скажете, поодинокі випадки? На жаль, ні. Щойно прочитала листа-звернення чудової молодої блогерки до самої себе. Знову ж – про гендерну несправедливість: чого я саме зараз, під час війни, не чоловік. «Коли мені було років 22–23, я була незаміжньою — моя бабця через це страшенно переймалася. Проте не переймалася за свого внука Мирослава, старшого за мене на два роки та на той час також неодруженого. Мені ж пояснювала: «Треба, щоб тебе хтось захищав. А йому не треба, бо він — чоловік». Я відповідала, що, мовляв, не в лісі з вовками живу — і захисту не потребую. Якщо ж раптом щось станеться, сама себе захищу. Та на бабцю мої аргументи не діяли. Минуло майже 20 років. Я давно заміжня, але саме зараз мені згадалися ці бабчині слова — вже в контексті повномасштабної війни, де мобілізація є обов’язковою виключно для чоловіків. Те, що мені видавалося бабчиними старосвітськими стереотипами, виявилося не такими вже й стереотипами. Обов’язок «захищати» в наших нинішніх реаліях — виключно на чоловіках. Звісно, в нас удосталь прикладів відважних жінок-військових, які вирушили на фронт доброволицями чи служать у тилових підрозділах — все ж у війську. Та є різниця між власним вибором і обов’язком. І на цьому рівні війна повернула жінок до наче вже застарілого статусу «берегині сімейного вогнища». Саме цей статус став для нас фактично безплатним «білим квитком». Якби я була чоловіком, чи мала б достатньо мужності та відваги, щоб піти в армію добровольцем? А якщо ні? Ким би я була? Посміховиськом? Тим, хто заслуговує осуду? Бо ж хоча слово «мужність» і жіночого роду, воно все ж походить від «муж» — тож і мужності ми чекаємо переважно від чоловіків, тоді як жінці можна бути слабкою, зляканою, емоційною… Жінці можна боятися, тікати, плакати. Але чи залежить «мужність» виключно від статі? До повномасштабного вторгнення ми, жінки, доводили, що ні. До повномасштабного вторгнення я вчила свого сина плакати, проявляти емоції та не реагувати на слова, коли хтось казав: «Ти ж хлопчик, хлопці не плачуть». А тепер я й не знаю, чи правильна ця моя материнська наука. Бо ж війна таки вимагає від хлопців не плакати, а боротися. Беззаперечно, війна чинить на всіх нас шалений тиск. Донатиш — мало, волонтериш — мало, виїхав за кордон — не підтримуєш свою країну, не виїхав — «вбиваєш своїх дітей». Живеш у напрузі емоційного шпагату. Але мені, жінці, все ж легше, ніж багатьом чоловікам, бо мене не спитають: «Чого ти досі не в окопі?» А якщо навіть спитають, то знову ж таки — я не зобов’язана там бути. Нині я передусім мама — мені потрібно дбати про дітей». 

Але висновки людина робить вірні й точні: годі істерики, краще чітко визначити, де те потрібна найбільше – рятуй дітей, не оглядаючись на чужий осуд, допомагай ЗСУ чим можеш, або вже іди на фронт, якщо не витримуєш інакше. Правда, і в цьому випадку жінка залишає відкритою «претензію» до світу: чому у мене є вибір – йти чи не йти, а у чоловіка ні: він має, він зобов’язаний. Якщо вже говорити про світ, то він має безліч прикладів вирішення «проблеми»: в Ізраїлі воюють усі, попри стать. Але ж там війна давня, невпинна, що виробила певні традиції й відношення до людської честі, там у гострі моменти люди повертаються звідусіль, щоб боронити країну, а не навпаки. І жінки не страждають від того, що в них є вибір… А ми просто ще не встигли опанувати нові реалії, нам дуже важко, і це залишається свіжим відчуттям, не дивлячись на аж третій рік війни.

Експерти пояснюють це з «цифрами»: «Візьмемо увесь ресурс вашої психіки за 100%. До війни всі ці відсотки у повному обсязі були залучені для вирішення буденних справ: ви обдумували власне фінансове становище, роботу, робочі питання, сімейні справи та стосунки, стан власного здоров’я, здоров‘я близьких тощо. А зараз питома частка цього ресурсу витрачається на питання, пов‘язані з війною (власна безпека і безпека близьких, страх отримати поранення, розлука з рідними та друзями, ризик або факт руйнування майна, втрата джерела доходу, переїзд, пережиті події у цілому). У когось психіка залучає на це 5%, а в когось 50% залежно від її адаптивності та конкретних життєвих обставин. І лише решта йде на вирішення буденних справ».

«Коли та війна вже скінчиться?» — звертається до мене знайомий зі стандартним запитанням до містян, які людям у селах здаються ближчими до «центрів ухвалення рішень». Відчуваю, як огида наповнює мене. Той знайомий багато місяців не живе вдома — «щоб військкоми не знайшли». Однак має нахабність питати, коли закінчиться війна», – пише жінка у фейсбуці. Здається – військова, здається, дещо розчарована у підтримці тилових. Поглянула на обговоренні посту, і вгадайте, на чиєму боці більшість? Правильно, підтримують нещасного ухилянта.

…Щойно вичитала в Офіцера+, що у нього День народження і «перевалило йому аж на 25-й рік» (сам так написав). Мудрі, виважені, правдиві для тилових пости пише зовсім молода людина. І це стає типовим. Кому важче, то і розуміє більше. Нові реалії, нові свіжі відчуття, нове опанування майбутнього. Без претензій до світу.