Микола Чабан: «…Краєзнавство – це не тільки історія краю, а й повернення з небуття історичних та культурних постатей, які несправедливо замовчувалися»

Тим, хто цікавиться історією рідного краю, добре відоме ім`я знаного письменника, журналіста та краєзнавця з Дніпра Миколи Чабана. Нещодавно він побував у Кам`янському на презентації нової книги історико-документальних нарисів «З любов`ю і самозреченням». «Пильний погляд» скористався нагодою, аби розпитати гостя, як народжувалася ця досить солідна дослідницька праця, що послужило поштовхом для її видання, і над чим він працює зараз, які його подальші творчі плани.

Довідка: Микола Петрович Чабан — член Національної спілки журналістів України з 1981 р., Національної спілки краєзнавців України, Національної спілки письменників України з 1996 р. Заслужений журналіст України (2007 р.). Автор, співавтор і упорядник близько сорока книжок, а також численних публікацій у періодиці з питань краєзнавства, культури, історії. Друкувався в понад 150 виданнях України й низки країн світу — Австралії, США, Канади, Польщі, Білорусі, Казахстану та ін. Лауреат кількох всеукраїнських літературних та мистецьких премій, переможець акції «Людина року – 95» в номінації «Журналіст року».

На краєзнавство надихнуло Кам`янське

– Миколо Петровичу, на презентації нової книги Ви сказали, що з нашим містом у Вас пов`язані незабутні спогади молодості…

– Так, бо саме у Кам`янському (тоді Дніпродзержинську) понад сорок років тому починалося моє професійне і творче становлення як журналіста, а згодом письменника та краєзнавця. Протягом трьох років після закінчення філологічного факультету Дніпропетровського університету я працював у редакції міської газети «Дзержинець», а у вільний від роботи час знайомився з містом, оглядав його історичні пам`ятки, блукав вулицями старої частини міста, так званої Верхньої колонії. Можна сказати, що саме тут, у Кам`янському, в мені спалахнула ота іскра, яка з часом розгорілася у непогасне полум`я інтересу до історії рідного краю, виник нестримний потяг до її дослідження. Сприяло цьому знайомство та дружба з місцевим краєзнавцем, колекціонером, людиною надзвичайної ерудиції та шляхетності Володимиром Миколайовичем Кунцером, нині покійним.

Звичайно, я тоді навіть гадки не мав, що більш як через десять років після того, як я покину Дніпродзержинськ, повернувшись до рідного Дніпра, вийде друком моя книжка «Мандрівки старим Кам`янським», яка стане одним з перших подібних краєзнавчих видань. Зібрані у ній півсотні нарисів друкувалися свого часу на сторінках міських газет «Дзержинець», «Думка», заводської багатотиражки «Знам’я Дзержинки», публікувалися вони й на сторінках обласних газет «Прапор юності», «Зоря», де я тривалий час працював. Нарис про Олексія Сокола вмістив журнал «Україна». А взагалі, як письменник, я відбувся понад тридцять років тому, в 1993 році, коли вийшла моя перша книга – «Вічний хрест на грудях землі». Це були історико-краєзнавчі нариси про призабуті на той час яскраві постаті нашого краю – Адріан Кащенко, Володимир Хрінников, Дмитро Яворницький.

«З любов`ю і самозреченням»

– Давайте тепер повернемося до Вашої нової книги. Як і коли народився її задум і скільки часу знадобилося для його втілення?

– Запитання слушне. Видання, яке має підзаголовок «Нариси про лікарів Придніпров`я XIX – першої половини XX століття», дуже насичене, налічує понад 500 сторінок і складається з дев’яти розділів, де вміщено 80 нарисів, присвячених 64 особам, використано близько 800 старовинних документів та світлин, є результатом багаторічної копіткої праці. Без перебільшення скажу, що її появою завдячую насамперед завідувачці відділення розташованого у Дніпрі Інституту гастроентерології АМН, заслуженому лікарю України Зої Шевцовій, котра десять років тому залучила мене до написання нарисів історико-краєзнавчого характеру, які друкувалися у щоквартальному часописі, що видається у згаданому інституті.

Ця дивовижна жінка разом зі своїм колегою, професором, доктором медичних наук Володимиром Гапоновим стали співавторами цієї книги, яка «визрівала» досить непросто. Сама ідея її видання виникла тоді, коли кількість публікацій, які паралельно викладалися в Інтернеті, перевалила за тридцять. Причому, на нашому шляху траплялися досить цікаві сюжети, про які варто згадати. Ось лише один приклад. У 60-х роках XIX століття на Катеринославщину приїхав випускник Київського університету Святого Володимира Карл Сонгайло, що мав титул графа, але працював простим земським лікарем у Саксагані, Верхньодніпровську. Цей факт не міг не зацікавити. Звернувшись до земських збірників, з`ясували, що ця людина, будучи аристократом, віддала чверть століття роботі земського лікаря й отримала за це подяку повітового земства, після чого Карл Сонгайло виїхав на Донбас, який був тоді частиною великої Катеринославської губернії.

Приблизно через два роки після того, як статтю про нього було оприлюднено в часописі й в інтернеті, на адресу інституту гастроентерології прийшов лист із Польщі від нащадка графа Сонгайло. Рафал Сконпський із Варшави, правнук нашого героя, написав, що його зацікавила наша публікація, і він готовий її доповнити світлинами, датами життя та подробицями біографії свого прадідуся, чого у нас не було. Отже, завдяки інтернету, виник зворотний зв’язок, і так траплялося не раз. До речі, Рафал Сконпський виявився відомим видавцем, очолював кілька видавництв, а потім став заступником міністра культури Польщі. Так наш доповнений нарис про лікаря Карла Сонгайло побачив світ й у Польщі.

Ще одна цікава історія. У нашій книзі представлено розділ про медиків-просвітян. Тобто тих лікарів, які працювали в товаристві «Просвіта», відстоюючи ідею національного відродження. Серед них була і молодша сестра Лесі Українки Ольга Петрівна Косач-Кривинюк, яка у 1910 році приїхала до Катеринослава. Її мати, письменниця Олена Пчілка, попросила нашого славетного історика Дмитра Яворницького знайти роботу для своєї молодшої доньки, що перебувала під наглядом поліції. Дмитро Іванович відгукнувся й знайшов вакансію для Ольги Косач-Кривинюк у селі Лоцманська Кам`янка, яка стала працювати там патронажним лікарем. Окрім того, бувши просвітянами, вони з чоловіком Михайлом Кривинюком у 1917 році заснували приватне видавництво, де видавали українською мовою дитячі книжки, причому, самі робили переклади з англійської та чеської мов. Вони видали також у Катеринославі «Бояриню» Лесі Українки, яка була заборонена у царські та радянські часи, а ще підручник «Стародавня історія східних народів», який Леся написала для сестри. У 1921 році, тікаючи від голоду, сім`я Ольги Косач-Кривинюк виїхала з Катеринослава.

У зв`язку з цим пригадується ще один дивовижний збіг. У 2006 році раптом зібралися знести будинок у колишній Лоцманській Кам`янці (тепер це територія міста), де жила сім`я Лесиної сестри. Звичайно, я почав бити в усі дзвони, опублікував статті у пресі, виступив на телебаченні, по радіо. І якраз саме тоді мені довелося виїхати у тривале відрядження до Торонто, у Канаду. Там я жив у кількох сім`ях представників української діаспори, зокрема, у будинку сім`ї Закидальських. Яким же був мій подив, коли раптом виявилося, що дружина господаря, Оксана, є рідною онукою …Ольги Петрівни Косач-Кривинюк! У мене, як кажуть, волосся стало дибки. Хіба це не диво, полетіти за тисячі кілометрів, за океан, і опинитися саме в тому будинку, де нині живуть нащадки великої поетеси! Виявляється, це подружжя читало мою книжку «Діячі Січеславської «Просвіти», й у них збереглися особисті речі бабусі, цінні фотографії тощо. Звичайно, я порадив передати їх до літературного музею Лесі Українки. До речі, будинок, де жила сім`я Косач-Кривинюк, вцілів, але знаходиться зараз у приватній власності.

На черзі – сорокова книжка

– В чому Ви вбачаєте своє головне призначення, як письменник, історик та краєзнавець?

– Важко відповісти однозначно. Адже краєзнавство – це не тільки історія краю, а й повернення з небуття історичних та культурних постатей, які несправедливо замовчувалися або й взагалі заперечувалися. Наприклад, «Кобза» Михайла Пронченка, розстріляного поета Криворіжжя. Він – жертва двох систем: нацистської і сталінської. Або історик і археолог Павло Козар, автор розвідки «Лоцмани Дніпрових порогів». Я видав чотири його книжки (зокрема й англійською), які містять і спогади про нього. Або, скажімо, Петро Єфремов – професор нашого університету, репресований у 1930 році. Видав книжку його творів «Молитва Богу невідомому». Це повернення у культурний обіг забутих, заборонених у радянський час українців. Під моєю редакцією вийшов художньо-документальний роман Олексія Ніколаєва про таку неоднозначну постать, як Нестор Махно. Особисто мені, як автору, особливо близький біографічний жанр. Упродовж тридцяти років української незалежності видав кілька збірників спогадів – про Дмитра Яворницького, Валер’яна Підмогильного, Василя Біднова.

– Над чим працюєте зараз?

– Зовсім скоро маю отримати сигнальний примірник книги «Бандурний батько Микола Богуславський», сорокової за рахунком. Це розповідь про одного з фундаторів «Просвіти», людину, яка пропагувала українську книгу, культуру, була ініціатором видання українського часопису «Дніпрові хвилі». У 1910 році переїхав на Кубань, де мешкало багато українців, заснував там дві кобзарські школи, за власний кошт купував бандури, книжки, пробуджував національну самосвідомість. Є й інші задуми, але про них ще рано говорити.

Окрім того, я працюю у муніципальному Музеї спротиву голодомору (свого часу був упорядником книги «Український голокост 1932-1933. Свідчення тих, хто вижив»), читаю лекції, проводжу містом благодійні екскурсії для переселенців.

Розмовляла Світлана Луньова.