Алла Михальчук: «Тему війни ніяк не оминути, вона дуже болюча, але це реалії нашого життя, і художник не може залишатися осторонь…»

Нещодавно в музеї історії Кам`янського відбулося відкриття персональної виставки творів відомої у місті та далеко за його межами художниці Алли Михальчук під промовистою назвою: «Подорож з фарбами – зустріч 10 років потому». Це своєрідний підсумок творчої діяльності авторки за досить тривалий проміжок часу.

Про те, як народжується задум майбутньої картини, реальних прототипів деяких відомих робіт, сльози як емоційну реакцію на те, що вдалось передати завдяки пензлю, фарбам та душевному настрою й про «відпускання» своїх витворів, яке не завжди дається легко – «Пильний погляд» поспілкувався з Аллою Альбертівною.

– Пані Алло, будь ласка, розкажіть про своє становлення як художниці, як і завдяки чому воно відбувалося, які Ваші улюблені теми, жанри, митці?

– Малювати почала змалечку, скільки себе пам`ятаю, тож коли трохи підросла (батьки були службовцями), мене віддали до дитячої художньої школи, яка давала досить ґрунтовну підготовку, заняття проходили тричі на тиждень по чотири години. Далі вступила до інженерно-будівельного інституту в Дніпрі, тепер це Придніпровська державна академія будівництва та архітектури, де теж протягом трьох курсів ми займалися живописом, отримавши, вважаю, дуже гарну базу.

Що ж стосується тем, стилів та жанрів, оскільки я здобула академічну освіту, то перевагу віддаю реалістичній манері живопису. Іноді, щоправда, в мене трапляються роботи в іншому стилі, це я називаю «сходити наліво». Але потім знову повертаюся до реалізму. Починала свого часу з акварелі, гуаші, потроху перейшла до олії, і зараз більшість картин пишу олійними фарбами. Працюю як пензлем, так і мастихіном, завдяки останньому виходить більш об`ємний мазок. Малюю все! Є і натюрморти, і пейзажі, і портрети, і концептуальні роботи. Квіти, природа, архітектура – все хвилює і надихає. Останнє, мабуть, найбільше, бо ж за фахом я архітектор.

Портретів менше, бо для мене це занадто важка енергетично робота. Дуже люблю малювати зиму. З митців минулого обожнюю Мікеланджело, навіть їздила до Італії, щоб на власні очі побачити його картини, розписи та скульптури. Із сучасних українських художників подобається своїм неповторним стилем Владислав Шерешевський, якось була на його виставці у Києві.

– Ваша перша персональна виставка відбулася рівно десять років тому в залі міського музею. А які ще події у Вашому творчому житті є найбільш пам`ятними?

– Якщо точніше, то найперший мій вернісаж відбувся ще кількома роками раніше, у 2010-му, у приміщенні юнацького відділу Центральної міської бібліотеки імені Шевченка, де я тоді працювала, писала картини, як кажуть, для себе, і на широкий загал виносити не збиралася. Підготувати виставку запропонувала мені тодішня директорка бібліотеки Тетяна Герасюта, а виходу на міський рівень посприяв відомий художник Олександр Чегорка. Оскільки наше місто наразі не має виставкового залу (хоча колись він був), то єдиним майданчиком для художніх виставок є міський музей.

– Але ж, напевно, мало хто з Ваших колег може похвалитися, що його роботи експонувалися навіть у стінах вищого органу державної влади країни – Верховній Раді… Як це сталося?

– Можна сказати, випадково. Десь з 2010 року я почала брати участь як художник у щорічних музейних фестивалях «Мамай – fest». У 2016 році я написала картину «Мамай у просторі й часі», яка посіла перше місце на Українському тижні мистецтв у київському Будинку художника. Картина набула поширення в Інтернеті, її побачив тодішній народний депутат від Кам`янського Олександр Дубінін і запропонував мені організувати виставку в стінах Верховної Ради. Пізніше мої картини викупив інший нардеп, Олександр Шевченко, щоб передати їх у дарунок школам та інтернатним закладам Кам’янського, де вони зараз і знаходяться.

– Останнє десятиріччя було для Вас дуже плідним у творчому сенсі, Ви були учасницею багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок, стали лауреатом міської премії в галузі культури «Кам`янське мистецьке перевесло – 2019»…

– Так, до початку повномасштабних військових дій я досить часто виставлялася й багато їздила. Адже подорожі теж дуже надихають, дають поштовх для появи нових творів. Наприклад, на Черкащині щороку проводиться мистецький «Фестиваль нескореної нації «Холодний Яр», де протягом трьох днів виступають поети, письменники, музиканти, відбуваються майстер-класи тощо.

Під час перебування на одному із таких фестивалів на мене сильне враження справив колоритний персонаж – молодий коваль, що демонстрував своє мистецтво просто неба. Зробила фотографію, згодом виник задум картини «Бог вогню Сварог», де намалювала того парубка в образі давньослов`янського бога, покровителя вогню та ковальського мистецтва. Ця історія мала продовження. Виставила цю роботу на міжнародному «Осінньому салоні «Високий Замок» у Львові, картина пішла гуляти інтернетом, і аж через рік або більше мене відшукав у Фейсбуці реальний прототип мого героя, який упізнав себе. Цей молодий чоловік виявився справді професійним ковалем з Умані, де в нього є майстерня. Ми з ним стали друзями, а нині він воює, боронить нашу незалежність.

Реальний прототип є і в героїні іншої картини «Українська мадонна» – це Тетяна Ременюк, яка з маленьким синочком приїхала до нашого міста з Луганщини, де її чоловік загинув у 2014 році. Ми з нею познайомилися на Марші вишиванки, пізніше вона переїхала до Рівного.

А ось у героїні картини «Велика богиня війни та перемоги Слава» прототипу немає, це узагальнений образ українки. Це перша картина, під час роботи над якою я плакала…

Тему війни ніяк не оминути, вона дуже болюча, але це реалії нашого життя, і художник не може залишатися осторонь. Пам`ятаю, як у 2022 році я потрапила до Києва, на Софіївську площу, де якраз була виставлена ворожа понівечена техніка, і там стояв нестерпний сморід паленого металу… Після цього народилася картина «Борітеся – поборете!», яка демонструвалася на колективній виставці «Нескорена Україна» у київському Будинку художника. Друга моя робота після початку широкомасштабних бойових дій – «Покрова над Україною». Її ідею мені підказали знайомство і дружба з учасницями міського осередку Всеукраїнського об’єднання жінок «Яворина», які ще з 2014 року займаються волонтерством і плетінням маскувальних сіток для наших захисників.

– Чимало Ваших творів перебувають нині у приватних колекціях. Чи є серед картин особливо улюблені, з якими важко було б розлучатися?

– Відповім так: для мене немає якихось улюблених робіт, всі вони однаково мені дорогі. Але особливі почуття зазвичай відчуваю до картини, написаної останньою, бо ще перебуваєш під впливом недавнього творчого процесу. На сьогодні це картина «Українську хустку одягла дівчина», в образі героїні якої я відтворила риси своєї доньки, хоча повної портретної схожості немає. А взагалі, прощатися з картинами завжди трохи сумно. Так, дуже довго не хотілося мені розлучатися з пейзажем «Зимове чудо», на якому зображено засніжений старий паркан католицького костьолу, хоча багато хто хотів цю картину придбати. Але, як каже мій колега Сергій Бабіч: «Коли картини вже написані, вони починають жити своїм життям, і треба навчитися їх відпускати. Відпусти, а ти собі ще напишеш». Напевно, він має рацію…

Розмовляла Світлана Луньова.