Речі, що не вміють чекати

Авторка: Ірина Уварова.

Написала заголовок  і постав крапку, — сказала отут сама собі. Бо бувають фрази, що не потребують продовження, все і так зрозуміло, а решта – банальності й марнослів’я. Але ж – за язик зачепилося. І щось таке криється у темі очікування, з не таким уже й банальним шляхом розвитку…

Найперша річ, що вміла очікувати, — бабусина старенька шухлядка, де зберігалися (очікували свого часу) ґудзики, нитки, голки, булавки. За відсутності «Лего» в моєму дитинстві шухлядка була казковим скарбом. Якось роздивляючись ґудзика з імпортним написом «Made in USA», спитала у бабусі, що то воно. – Ленд-ліз, — на автоматі, поспіхом відповіла бабуся, зайнята своїми думками та справами. Потім пояснила: «Американська допомога, єдина дідова пам’ятка, що з війни залишилася». Отой ґудзик «Made in», зрозуміло не дочекався свого часу – куди його було тулити? Тут інша справа – зараз він у мене зберігається разом із філіжанкою, виготовленою військовими ЗСУ з гільзи від снаряда (можливо й американського). Пити з гільзи ніхто нічого не буде – вона пахне горілим мастилом і ще чимось рідним. І я знаю що про неї скажу малим, коли гільза дочекається свого часу.

Загалом багато речей тільки те й роблять, що чекають: книжка «Ваш святковий стіл» і – «до неї» – посуд урочистого призначення; одяг у шафі – завжди не на часі, а викинути шкода; фотоальбоми з колишнім життям; плеєр із забутою флешкою, що чекає свого часу дарма, бо пісні на ньому уже ніколи не тішитимуть; алфавітний блокнот з телефонами та адресами, в якому людей – Людей — залишилось на десять літер.

То були все терплячі речі, що вміють чекати без сподівань та надій на турботу. Є й нетерплячі. Зовсім не вміють чекати квіти на підвіконні («Такі у мене вони примхливі, — казала колишня колега, — два тижні не поливай і вже, представ собі, в’януть»). Не здатне чекати те, що звикло працювати: іржавіє, ламається, засихає, німіє. Знайомі фізики пояснили явище прагнення всього на світі до безладу імпортним словом «ентропія» (теж ленд-ліз?), чим більше безладу, тим вища ота ентропія. Залиште посуд, книжки, альбоми, меблі у спокої – мінімум вкриються пилом. Теж саме за законами фізики відбувається з мозком, нашими почуттями, нашою мовою. Бо пам’ятаємо: що має працювати, не вміє очікувати.

З початку війни багато українців відчувають, ніби життя зупинилось. Є люди, які перестали планувати життя, натомість почали мріяти про те, яким воно буде, наприклад, після перемоги України. Люди, які не можуть жити тут і зараз, мають синдром відкладеного життя – стан людини в очікування сприятливого часу для щасливого життя. Про його особливості пише кризовий психолог Андрій Фоменко. «Серед ознак синдрому відкладеного життя можна виділити мрії про безхмарне майбутнє, постійне очікування слушного моменту, відкладання чи відмова собі у насолоді від приємних подій, відчуття себе спостерігачем власного життя. Синдром відкладеного життя важливо чітко діагностувати: “Бачачи чиєсь горе, починаємо горювати, співчувати, вважати себе не в праві радіти – почувати провину того, хто вижив. Це не те саме, що синдром відкладеного життя, треба чітко розуміти. Якщо людина виносить назагал свої почуття – у соцмережі, наприклад – це горювання, не обов’язково синдром. А ще, можливо, звичка відкладати з’явилася в людини ще під час карантину. Війна – привід підкреслити це, виправдати”.

З погляду психології синдром відкладеного життя – це невротизм, необхідність відмовити собі в чомусь, зберігаючи примарне розуміння, яким має бути майбутнє. Він дозволяє людині рухатись вперед, перебуваючи в постійній напрузі – без мотивації, але зі стимулюванням, сказав Андрій Фоменко: “Просто рух вперед без жодного позитиву призводить до невміння розпоряджатися власними емоціями, розслаблятися, дозволяти собі радість”. Як позбутись синдрому? Потрібно почати діяти – робити щось вдома, задовольняти свої потреби, підтримувати активність, максимально відкинувши негативний досвід минулого – перестати чекати якоїсь ключової події. “Треба розбиратись в причинах. Бо синдром може бути чинною реакцією на зміни подій, ситуацію в країні. Єдиного підходу немає. Важливими є бажання людини змінюватись і розуміння нею проблеми. У багатьох переселенців, з якими я працював, до речі, такого синдрому немає”.

За моїми спостереженнями, саме переселенці вміють чекати якнайкраще: зосереджуються на новій роботі, волонтерстві, догляді за домашніми улюбленцями, яких встигли врятувати (іноді забувають вхопити документи, а кота вивозять), багато чисельних навчальних курсах. Цікаво при цьому, ким би не працювали вимушені переселенці, відношення до їх роботи з боку корінних місцевих зводиться дуже часто до фрази: «Записуйтесь на прийом до цього лікаря (ветеринара, перукаря), він переїхав із зони бойових дій, пережив страшне, і працює на повну котушку – бо не балуваний іще…».

Знайомі переселенці, зрозуміло, важко ностальгують за втраченим колишнім життям, за звичним оточенням. І починають не з чистого аркуша, бо вміють чекати дієво. Що дається цим людям складно, то це вміння…приймати допомогу. Згодом з цим змиряються, а потім обов’язково починають ділитися одне з одним (є у місті декілька благодійних спільнот, створених переселенцями для взаємодопомоги). І кочують знімними помешканнями дивани, посуд, одяг, дитячі візочки, іграшки. Речі, що не вміють чекати…А зараз – не мають права.