Олександр Чегорка: «Малювати, як тече ріка, як сонце малює тіні дерев ранкових»

Художник Олександр Чегорка призначив зустріч для інтерв’ю у Центральній міській бібліотеці Кам’янського. Відвідувачів у читальній залі на той час майже не було. Тиша. За вікном – трамвай гуркоче. Люди й повітряна тривога. Ще трохи далі – війна. Олександр Чегорка дуже тихо – бо ж бібліотека – майже пошепки розповідає про художні проєкти, про складові творчості, про щастя. Слухаєш, роздивляєшся картини-світлини художнього проєкту «Хата – Мати – Птаха»; а ще – Малюнки на землі, Малюнки на небі й поволі починаєш розуміти дивні речі. До прикладу – про всесвітній лад. Про те, що поруч – Митець. І одночасно давній друг, і одночасно – за ступенем впливу, поваги й глибокої шани – Батько. І спокійно-впевнено, як від Батька, як річка тече, як поле шумить, іде оповідь про те, чому ми дихаємо і чим. «До батька їду. Хліб везу. Вода небесна землю цілує. Передчуття вічності. Щебечуть тюльпани людським голосом. На небі. Між батьком і матір’ю. Є місце для тебе». Віршованими рядками художник Чегорка підписує картини – вважає поезію доповненням до них. У цьому інтерв’ю прекрасні вірші житимуть окремо. Може, доповнюватимуть текст роздумів Митця.

Довідка: Олександр Тимофійович Чегорка народився у м. Верхівцеве,   — український художник,  архітектор, член Національної Спілки художників України (1992). Його роботи зберігаються в Міністерстві культури та туризму України, музеї історії Кам’янського, у приватних колекціях Дніпра, Києва, Львова, а також у Німеччині, Франції, США у колекції галереї «Базальт» (м. Белград, Сербія). Працює Олександр Чегорка у жанрі модерну з фольклорною його стилізацією архетипових образів національної міфології.

«Квінтесенція художнього світовідчуття Олександра Чегорки — умиротворення, примиреність людини з собою через Вічність, через Нескінченність, через єдність із природою, світом. Але це не заспокоєння через упокореність жорстокості життя, це радше той спокій, та тиша, які заховують в собі осягнення, а чи й одкровення».
— Володимир Ятченко, доктор філософських наук, Україна

Очима землі

– Цікаво, як і що надихнуло вас на художній проєкт, та більше – на новий життєвий етап творчості – «Малюнки на землі. Малюнки на небі».

Олександр Чегорка: Років з п’ять тому разом з групою художників відвідав легендарну Кам’яну могилу. Це величне місце сили із дивною енергетикою. Взяв пісок у руки, подивився на каміння – відчув потяг — залишити малюнок на землі… Ще нам пощастило що нас пустили до того місця вночі. І було повнолуння. І ми потім вже кожен день робили по 20-30 робіт. Було то легко, то важко, але – натхнення. Як акумулятор, земля допомагала. Вже вдома почав ходити на Дніпро, у нас є чудові заплави, де не так багато людей, а природа просто віщує. То сніг, то якась крупа, то тінь. Так воно і пішло – малюнки на землі – цілком органічно…

Я розумію: мої малюнки на землі не можна назвати лендартом. Митці, що ним займаються, використовують техніку, навіть екскаватори. А я працюю на невеличких діляночках – півтора-два метри. Інколи такі містичні миті стаються: йду додому, до жінчиної мами – вона просто для нас усіх Мама – думаю, котра година? – погляну на годинник, порівняю з самовідчуттям — сходиться, вгадую до хвилини. «Лягти на землю. І чекати. Поки груди проб’є сонячний промінь. І молитися. Щоб дихав зелений листочок».

І це якась незалежна від мене ситуація. Так відбувається і з малюнками на землі: тяжіння іде від каменю, або помічаєш, куди птаха сіла, де гілочка впала. А Малюнки на небі – то дивна річ: помічаєш хмаринку, сонце напівзакрите – робиш художню фото обробку, і дуже цікаві роботи виходять.

«Мокра. Мокра стежина. Чи від роси. Чи від сліз. На ній сліди Господні. За ними пташині. Де людські?»

Хата – Мати — Птаха

– Органічним продовженням Малюнків на землі став ваш художній проєкт «Хата – Мати – Птаха», присвячений забутим українським хатам.

Олександр Чегорка: Спочатку розкажу коротко про концепцію цього проєкту. Як на мене, українська хата, то є модель Всесвіту, місце, де формується душа людини. Споконвіку хата виконувала своє природне призначення – формування РОДУ – родинного вогнища, де народжувалися та оберігалися глибинні народні традиції: любов до землі, до батьків, до праці. Розмальована хата нагадувала собою писанку, що увібрала в себе космічний світ. І була як оберегом, так і джерелом духовних знань своїх господарів. Кожна сім’я оточувала себе знаками-оберегами, тісно пов’язаними з Космосом. Цими знаками наші пращури створювали календар життя, що наділяв людей мудрістю та знаннями про ВСЕСВІТНІЙ ЛАД.

Простір української хати, наповнений образами та символами буття українського народу: ікона Божої Матері, геометричні орнаменти та знаки на рушниках, писанках, мальовках — БЕРЕГИНЯ, СВІТОВЕ ДЕРЕВО, РУЖА (восьмираменна зірка), ПІВНИКИ, ХРЕСТ тощо.

До початку 20-х років минулого століття в Україні не було хати без ікони. На покуті у світлиці обрамлена білими рушниками сяяла ПРЕСВЯТА БОГОРОДИЦЯ. Українські Богородичні ікони мають не лише культове призначення, а є окрасою хати, символом душі народу. Богородиця вказує напрямок, на своїх раменах приносить світові «світло від світла». Ця намолена ікона знаходилася в самому серці хати та була берегинею родини. Біля божниці здійснювалися найважливіші сімейні ритуали: хрестини, благословення дітей на сімейне життя, прощання з небіжчиком. Перед Пресвятою Богородицею в українській хаті весь час жеврів вогник лампадки, до якого найчастіше зверталася ЖІНКА-МАТИ, яка була більше перейнята сімейними справами. Жінка була Берегинею сімейних цінностей, і як ПТАХА охороняла своїх пташенят у гнізді, освячувала та берегла своєю Молитвою сімейне життя.

Наша батьківська хата жила у хуторі поблизу села Широке Верхньодніпровського району. Хутір був забудований у 20-30 роках минулого століття, і в одній з таких хат оселився мій батько, сільський вчитель Тимофій Вікторович Чегорка, який працював у Широківській восьмирічній школі майже 50 років – з 1954 по 2002 рік. Розумієте, зараз поблизу Широкого – хутір покинутих хат, а кругом степ, яри. Там знайшов цікаве пісковище, і все об’єдналося разом, і майже в мить: малюнки на забутих українських хатах, вірші, скульптура. Місце сили, кажуть, де ти народився. Я просто бачу як батько впродовж п’ятдесяти років ходив полем до школи… До речі, він почав працювати ще студентом-заочником Криворізького педінституту, кожен день до школи та назад – пішки, полями. Там на хуторі були вулиці, хати, згодом люди виїхали, багато так і не повернулося. І от я побачив цілу вулицю зруйнованих хат: десь даху немає, десь стіна впала, інколи тільки фундамент цілий. Відчув велику енергетику цих місць.

І знаєте, коли художник працює, йому все допомагає. Спочатку вуглем працював по стінах покинутих хат, потім приєднав кольори. Дуже цікавий проєкт, вже декілька років не відпускає. Інколи взимку приїжджали сюди з братом, і хоч Петро не дуже любить зруйновані хати, але все ж надихав мене. «Місяць вилив молоко біле на голос зозулі. Заспівала квітка голосом матері».

А ще допомагати став молодий хлопець Родіон Палієнко – він мешкає недалеко. Проїжджав повз велосипедом, зацікавився і почав знімати відео про те, як я працюю. Вийшов такий медитативний дивний ролик. Я думав показати його на виставці, але трохи притримав на майбутнє. Це дуже талановитий хлопець, дуже творчий. І дивна річ сталася наприкінці одного з сеансів знімання: я вже завершив роботу на стіні зруйнованої хати, а там збереглося поруч невеличке таке віконце. Сів на каменя під цим віконцем і тільки-но відвернувся від малюнку, поглянув у камеру, як ззаду спалахнуло сонце. Це такий символ, мабуть, така вдячність природи. «Піди черговому скажи. Що ми прийшли. І будемо фарбувати небо. Він спить. Тоді розмішуй фарбу. А я помолюсь».

– Олександре, а мені здається, що художній проєкт «Хата – Мати – Птаха» – більш ніж художній, ви доводите людям дуже важливу річ: НІЩО НЕ МАЄ ЗАЛИШАТИСЯ МЕРТВИМ…

Олександр Чегорка: Можливо. Можливо. Іноді в ці малюнки на хатах вставляю ікону. Або фото своїх рідних: бабусі, дідуся. І воно монтується з віршами органічно. «Прийшов додому. Зайшов у двір. А хати немає. Тільки двері стоять заплакані. І земля мокра. Мокра. Мабуть, Він її забрав у Царство своє Небесне. Мабуть, хата». А ще народилося таке: «Малює прадід у холодній хаті. Діву Пречисту. А зашпори не дають покласти колір синій. І він кладе червоний». Це я може трохи і пофантазував, але прадід, безперечно, малював і колір синій – це щастя, любов, а червоний – тривога. Інколи в житті такий колір до тебе приходить, який треба. «ходив босими ногами по землі. Мокрій. Сніговій. Крижаній. За молоком. А приносив туман у торбинці. Виливав у хаті й він підіймався аж до стелі. І мовчав. І хата мовчала. День, другий. А на третій заплакав». Це я ходжу за молоком для Мами. Інколи не приношу. То тут воно так і зійшлося – хата, молоко, туман… А на цій картині зобразив Мати, Батька, Дитину. «Батько дивився на поле. Поле дивилося на батька. І на мене дивиться батьковими очима». Це трохи, як розумієте, автобіографічне. Це відчуваю коли ходжу тим самим батьковим полем. І знаю – воно добре пам’ятає очі батька.

Про Кобзарів

– Чи можна вже, хоч коротко, розказати про спільний ваш проєкт з Музеєм історії міста про Кобзарів?

Олександр Чегорка: Мабуть, вже можна, художній проєкт має бути реалізований в серпні, і це буде виставка, присвячена Кобзарям. Є широко відомі дані, що у 30-ті роки збирався з’їзд Кобзарів, але закінчився він трагічно: їх усіх посадили в машини – десь близько 200 чоловік, — і знищили. І от виникла ідея створити художню виставку за участю декілька художників. Директорка музею Наталія Буланова вважає, що це має бути широкий проєкт, на багато років. І перша виставка пройде у Кам’янському. Я вже багато думав над цим проєктом. Міркував, як зробити, щоб мої тексти вписувалися у малюнки.

Я бачу, деякі образи: сліпий Кобзар, маленький хлопчик-поводир, обов’язково з великими очима – йому треба бачити й за діда. Це ще плани, але є вже один текст: «Співає чаєня. Пісню любові. Поскладали поводирі кобзи у човни. І пустили за водою. А самі берегом ідуть і плачуть». Я подумав: загинули Кобзарі, а малі поводирі, може, залишилися. І кобзи, хто зна, може, врятували. Загалом образ діда і хлопчика. І образ предмета, що залишився, а людини вже нема. Скажіть, може, вони хлопчиків все ж таки не розстрілювали? Здається, знаю, як вирішувати образ сліпого Кобзаря: на очах намалював би хрести. Вони не бачать, а хрести – духовний зір, як їхні пісні. Бо дуже боялася влада того, що вони співали – історію, сум, пам’ять землі. І перемогу світла.

– Про Перемогу. Якось змінила вас війна?

Олександр Чегорка: Так. Відповідальність стала більшою. До того ж війна вимагає більш глибинних спроб творити. Раніше у мене було неначе більше тривоги в роботах, а тепер – змінилося – треба трохи радості. І навіть Кобзарська тема, яку думаю робити піском, глиною, чорною землею, матиме виключення: дві-три роботи – радісні. З надією на те, що все-таки країна вистоїть. Неймовірною ціною. Смертями найкращих, сміливих, чесних. Тих, що пішли й уже не повернуться ніколи. Є тривога, важко працювати з кольором. Але розумієш – треба робити. Залишатися на своєму місці. І тут підключаються містичні речі, енергетичні зв’язки поля, віри, любові. Це зможе допомогти, щоб десь на горі вирішили все на користь Перемоги, щоби добро перемогло. Це складно. Тривожно.

– Завжди добро перемагає?

Олександр Чегорка: Та ні, думаю, не завжди. Це складно зрозуміти. Навіть для однієї людини йдуть важкі випробування, але потім вже стає зрозумілим, що це їй це навіщось було потрібно. Проблеми життєві, наприклад у художника, здатні надати якийсь поштовх. Головне – не брехати самому собі.

Діти й три складові творчості

– Ще один цікавий ваш проєкт – викладання у дитячій художній школі. Чи є він взаємокорисним, чи відбуваються цікаві відкриття?

Олександр Чегорка: Останнім часом ми з дітьми вирішували таке собі питаннячко про три складові творчості. Кожен написав своє, потім ми спробували це обговорити та узагальнити. Я для себе – і для них – узагальнив за життя найголовніше: три складових творчості – це любов, свобода і чесність. Десь на перетині може з’явитися нова ідея – цікава, об’єднувальна, духовна. Що надасть енергію для подальшого життя. Бо треба достойно. Життя швидке. «Підперезався стежкою. Взяв на плечі сонце. І пішов до ставка. У срібних риб місяць на сонце міняти».

Є дуже талановиті діти. Відсотків 30, може. Вони не закомплексовані, роблять чудові речі, що дивують, і є навіть бажання ці речі якось самому прожити. Одна дівчина брала участь у конкурсі. Повісили її роботу, і глядачі кажуть: о, ми зрозуміли, хто вчитель. Я собі думаю: це добре чи погано? А тут іще поціновувачі додали: у дівчини вийшло ніжніше, чим у вас. Цікава була робота: «Дерево життя» – декоративна, умовна, неореалістична. Дерево росте, робота чимось нагадує народні розписи в хаті. Я не так багато участі приймав у цій роботі. То воно і цікаво.

Я з ними, як дитина, розмовляємо спільною мовою. Є гумор, але й серйозні речі. Молодші учні – 9-10 років – більш щирі, сміливі; а у старших – 13-14 років – більше академічних установок. Ми малювали на склі, робили витинанки, вириванки, дивилися фільми про українське мистецтво. І виникають у процесі навчання теми не лише мистецькі, а й життєві: пробуємо обговорювати ситуацію в країні, відношення до людей, один до одного, вдаємося до різних філософських категорій. Так що, з ними цікаво. На початку здавалося: два дні на тиждень забираєш у творчості. Але згодом відчув що багато чим наповнюєшся. Як Кам’яна могила або малюнки на хатах, на землі й небі – це підказка Господа – так треба. Я не молодий, вони молоді – іде органічний обмін енергетичний. «Проростати вчуся у зерна. Прилітати вчуся у птахів. У землі вчуся любити».

Мов човен. Пливу рікою

Олександр Чегорка: От знову згадав про Кам’яну могилу. Вона ж у Мелітополі Запорізької області. Зараз – на окупованій території. Тут нещодавно подзвонив друг художник, з яким робили картини на Кам’яній могилі. Горював, бо дійшли чутки, що окупанти почали щось вивозити звідти. Як вивозили із Херсону та Криму. Там же такі унікальні розмальовані печери! Під час Другої світової у фашистів були спроби перевезти все це, але ж не вдалося. Тепер, кажуть, ці спромагаються. А Кам’яна могила – пам’ятка світової культури, там рідкісної красоти брили, річка велична. Під каменем 40-50 печер з прадавніми текстами. Дуже енергетичне місце. Унікальне. Друзі, з якими ми туди їздили, все мене питають: чи ми попадемо іще на Кам’яну могилу? Коли вже країна переможе? Переможе. Попадемо. Попадемо.

«Мов човен. Пливу рікою. І знаю все що буде. І знаю все ще мине. Туманами твоїх очей. Мовчу. Бо знаю що ти ріка».

Розмовляла Ірина Уварова.