Ганна Щербина: «Отак воно йдеться, зшивається нитками пам’яті й шани. Історичної нашої пам’яті, яку нікому не відібрати»

Ганна Іванівна Щербина – відома у Кам’янському майстриня рукоділля, знавець історії народного мистецтва, а також українських народних традицій, звичаїв, обрядів, легенд, казок. Має цього року ювілей – 70. Працює у гімназії №19 вчителем технологій та мистецтва та є турботливою керівницею шкільної етнографічної кімнати «Криниченька». І саме серед скарбів «Криниченьки» відбулася наша бесіда.

– Ганна Іванівна, з чого почалося ваше захоплення народною творчістю, етнографією?

– Я завжди любила робити щось руками, змалечку. Любила до нестями шкільні заняття трудового навчання (навчалася у Свято Василівській школі Солонянського району), – у наш час ці заняття були, м’яко кажучи, скромними, таким собі додатком до основного, і читали предмет хто прийдеться. У нас трудове навчання вела історик, класна керівниця. Любов одночасно до історії та рукоділля тут зійшлися разом дуже точно. Я швидко вбирала все, чого нас навчали й зразу ж – до справи. У 60-і роки в магазинах мало що було, особливо у сільській місцевості, то ще малою я почала шити. Спочатку – собі, потім сестричці та мамі. Тато іноді говорив: навіщо ото тканини переводити? А мама на нього: цить! Нехай дитина працює.

Згадую, як побачу відріз цікавої тканини у крамниці, біжу додому, та довго не наважуюся попросити у мами грошей – бачила ж, як важко вони дістаються. Нарешті рішаюся: мамо, бачила гарну річ. І мама мовчки виймає гроші: бачу, що треба, бачу серйозно. Коли вже стала студенткою технікуму, то ще й на курси шиття пішла, хоч і важко було поєднувати з основним навчанням. Тоді опанувала схеми, креслення, — все, що потрібно. Якісь цікаві прийоми бачила у старожилів, легко якось усе переймалося, до того ж під розповіді про старовинне життя, під пісні, оповідки, казки.

– А як з любов’ю до історії складалося?

– Завжди мріяла стати істориком, та коли прийшла пора вступати до вишу, старша подруга налякала: ти що, там такі конкурси, ні за що не пройдеш! Не зважилася. Послухала батьків і вступила до технікуму з перероблювання зерна та технології хлібопродуктів, а по закінченню поїхала за направленням до Херсонщини. Весь час тягнуло до школи, то згодом влаштувалася до дитсадочка (з хлібозаводу дуже неохоче відпустили), а вже потім стала вчителем трудового навчання у Бериславський школі. Там був свій етнографічний куточок, збирали старожитності, навіть жорна у мене в кабінеті стояли.

Через декілька років переїхала ближче до рідних країв – у Покров (тоді ще місто Орджонікідзе). Знаєте, життя – як шиття, унікальними нитками пошита історія тих місць, де я жила. Покров здивував особливо, тут дивна атмосфера спільного буття: всі свята у райцентрі традиційно – разом із селами й селищами. На 8 травня з’їжджалося до Покрову дуже багато людей і на центральній площі під час Хвилини мовчання всі ставали на коліна. Навіть у дощ, а зливи тут біли сильні… Яскравими були й народні свята, до прикладу Івана Купали, і завжди всі разом.

Було за радянських часів свято врожаю, то й воно вражало. У Великій Михайлівці, яку без упину зараз бомбардують росіяни, була колись посвята молодих хліборобів та вшанування ветеранів, і я більше ніколи в житті не бачила стільки квітів! Це ж кожен ніс квіти своїм односельцям, настільки люди пронизані повагою один до одного. Ще до цієї війни один з аграріїв району збирав військову техніку часів Другої світової, і були у нього мотоцикли, полуторки, польова кухня. Разом зі своїми синами підтримував усе те у порядку й вивозив на свята для ветеранів. На початку повномасштабного вторгнення ту техніку на площі розвідали ворожі дрони та вдарили по ній. Частину знищили, решту господар перевіз додому. Йому й додому кинули бомбу… Доля в’яже, шиє-вишиває історію.

У Покрові пропрацювала я два роки й врешті переїхала до Кам’янського, де і працюю у гімназії №19 з 1992 року. Але багато що згодилося на майбутнє з тих історій різних міст. Відразу у 19-й школі мені запропонували створити етнографічний музей, та спочатку важко було знайти місце (нинішнє його розташування – це вже сьома дислокація). Кажу: дайте мені кімнату де завгодно, а тоді треба було потіснитися всім, бо приймали учнів після закриття школи №14, і мені запропонували приміщення у підвалі. Багато було спорів, навіть колись перевіряли стан музеїв представники управління освіти, то зауважили, що підвал – не місце для Історії. Але ми дуже все затишно, зручно й гарно влаштували, та й для експонатів тут комфортно. А зараз, під час повітряних тривог – саме те. Загалом дуже вдячна керівникам нашої школи Л.Ф.Сухраковій (саме при ній створювався наш музей) і нинішній директорці гімназії В.В.Орлатій за увагу та підтримку цієї важливої справи.

Музейний комплекс гімназії №19 має вже власну історію. Тут проводяться екскурсії «Побут, звичаї та обряди Катеринославщини», «Український народний одяг», «Рушники – крила України», «Дівочі головні убори» тощо. Комплекс займає 6 кімнат, а власне етнографічна має два відділення: історії української народної вишивки й «Криниченька», що відображує особливості побуту, звичаїв та обрядів, народної творчості Катеринославщини. Експозиція налічує понад 300 експонатів, цінними є: старовинні ночви, ткацький верстат (дієвий!), точило, скрині, прядки, колекції посуду, вишиваних рушників та сорочок, дівочих головних уборів…

Ганна Іванівна майстерно й обережно реставрує усі старожитності, а для декору й тематичних потреб сама виготовляє речі. «Все у музеї старовинне, а мої роботи – це вже сучасність, і потрібні часто для ілюстрацій виставкових заходів, як от воскові обрядові віночки чи козацькі прапори…»

– Кажуть, що ваш етнографічний музей – унікальний не лише рідкісним зібранням експонатів (та історіями їх знаходження), але й екскурсоводами.

– Тяга до історії саме тут і реалізувалася. Про експонати розкажу трохи пізніше, а про екскурсоводів – от саме зараз. Традиційно обираю для цієї роботи найменших, учнів молодших класів. Тільки-но підростають, знову ж обираю першокласників. У мене є унікальний екскурсовод Олександр Шевченко, він працює без упину з першого класу, а зараз уже перейшов до шостого. Чудова, обдарована дитина, реагує на кожну настанову, все пропускає через своє серденько. Сашко легко опановує дуже великі тексти… Аби не така спека, він би й зараз сюди прибіг. Ми з ним багато розмовляємо про історію, обговорюємо тексти екскурсій. Хлопчину виховує бабуся, то і вона активно долучається до роботи, дає слушні поради. Минулого року не грузила його музейною роботою – навчання під час війни й так важке – то він навіть серйозно образився: ви, Ганно Іванівно, зовсім про мене забули…

Розкажу один епізод. Якось під час повітряної тривоги ми із Сашком були у музеї, аж тут спустилися до укриття у підвалі – якраз до нас – старшокласники. Хтось у телефоні шарудить, хтось розмовляє гучно. Сашко – мені: то я почну екскурсію, нашу останню, віршовану? – Давай, — кажу. І вже за хвилину — дві, старшокласники захоплено слухали малого: «Ось піч українська – джерело тепла. Тут наша бабуся пампушки пекла. І борщик варився, і кашка вмлівала, а мама привітно гостям і сім’ї подавала. Ось праска, лопата, рогач, кочерга. І кожна тут річ дорога. А ось рушники – о ні – то чарівнії птиці – на крилах тримають світлицю. Орнамент тут дібрано гідно, усе, як потрібно: кілковник, стирок, утирач. Як з поля приходить орач, втирає чоло і черпає в них силу, бо ткала їх матінка мила…». Вірш великий, як власне й екскурсія, та слухали малого зачаровано і наприкінці зааплодували.

–  А вірші хто написав?

– То окрема була історія. Якось я, у Покрові знову ж, була на конференції, і почула віршований фрагмент супроводження екскурсії. Цікаво, — подумала, і поки їхала до Кам’янського, половину тексту екскурсії по нашому музею і завіршувала, а згодом вже їхала з Полтави, то дорогою в автобусі дописала решту… Історія – вона надихати може.

Ну, а тепер — про деякі експонати та їх походження. Маємо гарну колекцію дівочих віночків: вінок відданості (плететься з любистку й волошок), що дівчата дарували парубкам перед розлукою; вінок надії, що виплітали дівчата, кому не пощастило у коханні; чернечий вінок готувала дівчина, яка ступала на стезю служіння Богові; весільні вінки. Є в нашій колекції два раритетних вінки, подаровані родиною Сачко. Є рідкісний полтавський чубатий весільний вінок.

Цікава історія сталася не так давно із валізою. Якраз був оголошений конкурс «Музей у валізі» для шкільних музеїв, і ми здебільшого користувалися звичайним «чемоданом», аж тут телефонує давній знайомий і каже: продаю гараж, викидаю ящик для інструментів, може тобі згодиться. А я вже передчуваю, що то за ящик, бо колись він ним хвалився, що дуже давній. Притягли до школи на тачці, відмили від мастила — і виявилося диво. Старовинна дерев’яна валіза чудова! Загалом це типовий випадок, так і формувався музей, так нам і унікальну скриню передали із дуже рідкісним розписом.

Дуже вдячна всім поціновувачам народної історії, всім помічникам. Їх у нас багато, а через малих обдарованих екскурсоводів, наших чудових учнів примножується Історія. Останні дві конкурсні роботи наших дівчат зайняли перші місця на обласному конкурсі: одна робота присвячена унікальним етнографічним особливостям Катеринославщини, інша – «Кухня Покровського району Катеринославщини». Отак воно йдеться, зшивається нитками пам’яті й шани. Історичної нашої пам’яті, яку нікому не відібрати.

Розмовляла Ірина Уварова.