Дещо про риторику: «Єдине, чого нам треба страхатися – це самого страху»

Авторка: Ірина Уварова.

Завжди відчувала, що речі поєднуються не випадково. В одному з наших супермаркетів (на вітрині з рибою) продавалася книга «Фактор Черчилля» Бориса Джонсона – звісно, купила. По дорозі додому у маршрутці дві жінки досить голосно і вельми схвально (рідкісне явище у наш час) обговорювали новий шкільний предмет для своїх дітей – риторику. Того ж дня причепилася на вулиці якась дівчина з проханням…послухати її коротку промову. Я обережно уточнила, чи не є вона місіонеркою. – Ні, — каже, — вивчаю ораторське мистецтво на аграрних курсах (!), і наразі маю відпрацювати тему, як не боятися аудиторії та загалом сторонніх людей. Ну що сказати після її промови, — за такими аграріями майбутнє. Я тепер дещо знаю про перспективи відродження агробізнесу, а головне – вірю в них. Дякую, дівчино!

І це ще не все про збіг не випадковостей. Увечері послухала стрім відомого письменника та політтехнолога Михайла Шейтельмана. От кому вдалося здивувати насправді! Почав з анонсу про «дебати з понтифіком», досить довго тримав красиву інтригу: кожні десять хвилин нагадував про ті «дебати» – от зовсім уже скоро. А треба сказати, що того вечора дві речі спокійно собі – але зовсім окремо, не перехрещуючись,- жили десь у підсвідомості: новина про заяву понтифіка – настанова підлеглим не читати довгих проповідей, обмежуватися 8 хвилинами, бо парафіяни заснуть, нібито. І паралельно з новиною існувало знання (це практично на рівні шкільної програми для хоч трохи освіченої людини) про головну Проповідь — Христову Нагірну з Нового Завіту (саме у цій проповіді міститься й головна молитва християн: «Отче наш, що єси на небесах…»). І от живуть окремо знання про головну проповідь і новина про понтифіка з 8-хвилинними обмеженнями, яку важко оцінити. Нарешті Шейтельман оголошує на стримі «дебати» з Папою і просто…починає читати Нагірну проповідь: «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться…». Розумієте сутність «дебатів»? Ні? А Нагірна Проповідь триває 12 хвилин. Найважливіша, яскрава та актуальна на всі віки. І впродовж спокійного читання проповіді на стримі Шейтельмана слухаєш вічні слова і починаєш розуміти: це не «дебати», а справжня риторика, висока публіцистика, гідна відповідь опонентові.

І всі речі того дня склалися у невипадкову розвідку: що воно є риторика як навчальний предмет і кому все це потрібно.

Відразу скажу: я – за. За повернення риторики – красномовства – до шкільної програми. Особливо після всього, що вдалося, навіть нехай дуже поверхнево, дослідити з відкритих джерел.

Так от, щоби ми всі знали, ще у 16-17 ст. риторика була традиційною дисципліною в Україні. У Києві цю справу вело братство при Богоявленському монастирі на Подолі. Братство заснувало школу, що спочатку була у Лаврі, а згодом справою зайнявся Петро Могила і створив Києво-Могилянський колегіум (потім – Академію). Академія мала глибоко національне спрямування, керувалася системою і методами навчання кращих західноєвропейських університетів. Вивчали тут «сім вільних наук»: граматику, піїтику, риторику, арифметику, геометрію, філософію і музику. Саме риторика в академії була найпопулярнішим предметом, бо мала постійне застосування: студенти були бажаними учасниками урочистих подій і заходів. Навчали їх створювати промови, писати листи, а першим друкованим підручником з риторики була книга професора Іванікія Галятовського (1659 р.) під назвою «Наука або Спосіб зложення казання».

За часів Феодосія Прокоповича курс риторики розглядався як унікальна наука про слово взагалі. Прокопович ставив умови до таланту, знань і мовних умінь оратора, стверджував, що з красномовства походить багато благ громадських, багато вигод людського життя. З його словами, «риторика – це захист інтересів країни, її авторитету, заохочення молоді до подвигів».

Оцінювалося вміння «гарно розпочати виклад, бути поважними у повчанні, дотепними у розважанні, сильними й багатослівними у зворушенні. Завершенні промови: перелік сказаного та збудження почуттів».

Звичайно, знайшла я ще й оті курси з риторики для аграріїв. Гарна програма: вправи для сильного та впевненого голосу; інструменти для утримання уваги (ритм, акценти, погляд); розвиток пам’яті та відчуття часу (є навіть акторська техніка, вправи з посилення чарівності, іміджеві фішки).

…На завершення – про відому й високу риторику. Є слова, що змінюють світ, залишаються у людській пам’яті надовго. Наведу лише кілька витягів з кращих промов:

«Єдине, чого нам треба страхатися – це самого страху». Рузвельт, 1933 р.

«Я не можу запропонувати вам нічого, окрім крові, тяжкої праці, сліз та поту». Черчилль, 1940 р.

Ми живемо у морально забрудненому довкіллі. Ми призвичаїлися думати одне, а говорити зовсім інше. Ми навчилися ні у що не вірити, ігнорувати один одного, дбати лише про себе». Вацлав Гавел, 1990 р.

«Байдужість буває спокусливою, навіть більше – невідпорно спокусливою. Бо це ж так легко – відвернути погляд від жертв. Це ж так легко – уникнути всього того, що так брутально заважає нам у нашій роботі, наших мріях і сподіваннях. Зрештою, перейматися болем і відчаєм чужих людей завжди клопітно, важко і незручно. Байдужість – це не початок, а кінець. Вона завжди є поплічником ворога, бо сприяє агресору, але ніколи – жертві». Елі Відель, в’язень, який вижив у двох концтаборах, 1999 р. Промова про загрозу байдужості.

«Друзі, 9 жовтня 2012 року таліби стріляли у мене й поранили у правий бік чола. Вони думали, що кулі змісять нас замовкнути». Малала Юсуфай, наймолодша лауреатка Нобелівської премії, 2013 рік.

Сьогодні світ чує промови, чує риторику України. І ще почує те, що стане вічним.