«Мене добивають думки про те, що життя так швидко минає, а я ніби й не живу»

Авторка: Ірина Уварова.

…У цю неможливу спеку, в очікуванні, коли прийде світло, іноді здається, що час плине надто повільно. «Виходь на вулицю, тут вже повно людей – будемо чекати світла й прохолоди на лавці або, просто гуляючи», – пропонує приятелька. Я беру час на роздуми, бо завжди здавалося, що «чекати, гуляючи» не вмію. Безумовно, всі кажуть, що то корисно, «гуляючи», можна рятувати здоров’я (і моральний стан, зокрема), але ж відчуття, що час минає даремно, — а це час твого життя, — не полишає.

За часів студентства, пам’ятаю, як сміялися на курсі із зарубіжної літератури з вислову шиллерівського героя: «Вже 23 роки, а нічого не зроблено для безсмертя…». Зараз фраза докорінно змінила зміст, бо вже забагато наших хлопців на війні зробили для безсмертя усе. А як жити тут, а як бути, коли тобі 60 плюс? Щойно вийшла новим українським друком книга Хемінгуея «Фієста» (там про швидкоплинність усього на світі), у гарному перекладі, з передмовою Сергія Жадана. І зовсім новим стає її сприйняття (як Шиллера): «Здається, що людина – це мить, яскравий спалах сонця, що постійно сходить і заходить. Усе інше більш-менш вічне». Або: «Жоден сильний чоловік не застрахований від горя. Дуже легко вдавати з себе крутого хлопця вдень, але вночі – це зовсім інша справа», «Не падай духом. Ніколи. Секрет мого успіху. Не падати духом. Ніколи привселюдно не падаю духом». І головне: «Мене добивають думки про те, що життя так швидко минає, а я ніби й не живу».

Отож і здається, що «гуляючи», очікувати світла – ніби зі світлом справи самі по собі рушать уперед, — це спустошення, марнування часу. Як боротися з цим, знають усі, але ж іноді варто й над тим замислитися. «Нехай підождуть невідкладні справи. Я надивлюсь на сонце і на трави. Наговорюся з добрими людьми. Не час минає, а минаєм ми. А ми минаєм… ми минаєм… так-то… А час — це тільки відбивання такту. Тік-так, тік-так… і в цьому вся трагічність. Час — не хвилини, час — віки і вічність». Ліна Костенко.

У нашій іншій – тиловій – реальності, уявіть собі, люди скаржаться на «не такі» відеоігри. Не такі реаліті-шоу. Неякісний серфінг в інтернеті. На те, що їжа занадто калорійна, а випивка дуже повільно змінює свідомість. Це теж життя поруч, але повз тебе. І аби ще «мимо за кефіром», так ні за чим…При цьому серйозні експерти серйозно ж рекомендують подивіться на своє життя.  Де ви витрачаєте більшу частину свого часу? Це приносить вам користь? Чи веде це до кращого життя? Чи закладаєте ви фундамент свого світлого майбутнього. Якщо ні, то вам просто необхідно зробити переоцінку того, чим ви займаєтеся і внести необхідні зміни. Один з досвічених психологів пише, зокрема: «Я знаю людей, які постійно перезавантажені  життям і постійно на це жаліються. Ви з таких людей? Ви жалієтеся на роботу, на боса, на низьку зарплату, на сусідів… Якщо так, то ви тільки те і робите, що поширюєте негативну енергію. Негатив не змінить ситуацію. Негатив заводить вас в безвихідь. Говоріть краще про те, що ви цінуєте в житті, ніж що вам в ньому не подобається». Це говориться вголос у 2024 році, на третій рік війни. А далі – про «більш-менш вічне» рекомендують усі, як один: «Цінуйте понад усе свій час. Любіть себе». І тут я знову оглядаюся на хлопців в окопах: як там з цінуванням часу і любов’ю до себе?

“Якщо ви думаєте, що можете, або що не можете … в будь-якому випадку ви праві” Генрі Форд. Що б ви собі не говорили, це стає вашою реальністю. Час, життя, успіх вимірюється щастям. А коли ми буваємо зараз щасливими? Колеги навчили ходити на роботу з 5-ї ранку: так встигаємо щось зробити і щасливі. Знайомий віднайшов спосіб збереження холодильника в умовах семигодинних відключень (там щось про сольовий розчин у пляшках, що зберігають температуру морозильника, і про вентилятор під задню стінку агрегату). Розіслав усім знайомим з приписом: «І буде вам щастя!».

Що воно є зараз «більш-менш вічне», ми добре розуміємо, а як послухаєш розповіді переселенців (от хто вміє наповнювати життя сенсом!): волонтерство, прибирання у чужих оселях (якщо немає роботи), дієві спільні зустрічі – кому і як допомогти. Безоплатні роботи разом з місцевими з доброустрою – особливо на водоймі в районі масиву на вул. Дунайській. Графіки чергувань в укриттях, курси з вивчення мов або програмування, догляд за безпритульними тваринами. А знаєте ще що? Повільні вечірні прогулянки містом (воно у вас таке затишне, а люди – доброзичливі). – Ви щасливі? – Поки що не зовсім, — кажуть. – Додому тягне, хоч там і руїни. Ми не чекаємо, намагаємося жити, бо пекло вже бачили…

І от думаю: це пекло треба побачити, щоб відчути – життя має спливати недаремно? Є ще рекомендації для отримання сенсу життя (і знову ж таки від 2024 року!): «Ви намагаєтеся взяти на себе відповідальність за інших людей, попри те, що вони здатні самі за себе відповідати. Насправді ми не намагаємося їм допомогти, а просто задовольняємо так свою потребу бути комусь потрібними». Чи то живемо на різних планетах? Як на мене, кращої потреби у тилових містах і не може бути. То ж задовольняймо!