Цікавий історичний факт: на початку 20 століття, ще за часів Російської імперії, в Україні налічувалося більш як 35 000 поміщицьких господарств. У маєтках площею понад 500 десятин (550 гектарів) зосереджувалося майже дев’ять млн десятин землі (майже 10 млн га) або 20% земельного фонду. Без землі та можливості її обробляти більшість селян розорялася. Становлячи 80% населення країни, селянство перебувало у найбільш безправному стані. Тож не дивно, що, аби переманити селян на свій бік, більшовики у першу чергу роздали їм землю (яку потім Сталін відібрав у колгоспи).
Сьогодні замість поміщиків земля концентрується в руках великих агрохолдингів. На початок 2024 року десять найбільших агрохолдингів контролювали через оренду близько 2,3 млн га землі – 15% орних земель. А загалом під контролем агрохолдингів знаходиться вже 54% землі, що обробляється, хоча самих сучасних «поміщиків» вдвічі менше, ніж було на початку 20 століття.
«Аграрії – мов діти для держави, — ділиться роздумами фермер Руслан, який господарював на своїй (плюс трохи орендованих паїв…) землі ще з 90-х, а зараз служить у війську. – Тільки агрохолдинги – то рідні діти, а фермери – байстрята для держави. Це якщо судити з їх, чиновників, ставлення: холдингам – державна підтримка, фермерам – тотальна мобілізація фахівців. На комбайн посадити сьогодні нема кого, бо найняти молдаван в нас грошей нема!»
Усе б нічого, але великі агрохолдинги націлені на вирощування та експорт сільгосппродукції, особливо тих культур, які дають швидкий прибуток. Наприклад, минулого року під соняшник, кукурудзу, сою та рапс було засіяно 60% посівних площ.
За даними дослідження Інституту географії НАН України, зробленого на замовлення громадської організації “Екодія”, близько 40% усіх сільгоспземель України можуть втратити родючість через активне вирощування культур, що виснажують ґрунти.
«Агрохолдинги – це гастролери, — зазначає Руслан. – Їм байдуже, що буде з землею, яку вони експлуатують тут і зараз. Падає родючість – додають агрохімії… Вони можуть зливати відходи в водойми, бо їм штрафи дешевші, ніж відстійник утримувати. Можуть греблю розвалити та знищити 200-річний ставок, щоб вибрати з дна намул та продає як «екодобриво». Я таких історій безліч знаю… А нам ще б пожити тут, та й дітям землю передати – щоб був і ставок, і вишневенький садок».
На думку Руслана, у власників агрохолдингів є доступ до влади, тому їм все можна: «Я знаю випадки, коли агрохолдинг собі свердловини на воду поробить – і у всіх сусідів вода в криницях попропадає. І – нічого, влада наче їм дозволяла водокористування».
А що ж фермери, ті самі заможні селяни, про яких мріяли, коли ліквідовували колгоспи й роздавали землю? Виявляється, що за всі ці роки в країні було створено трохи більше ніж 48 000 фермерських господарств. Зараз, через війну, фермерських господарств поменшало приблизно на 10%.
«Вони економічно витриваліші за нас, — аналізує пан Руслан. – Гроші до грошей, кажуть люди. В агрохолдингів є запас коштів і доступ до кредитів, тому вони не так бояться ризиків. А в мене неврожай – і я пролетів, поліз ще глибше в борги! Вони мають більше можливостей збувати продукцію по нормальній ціні. А нам ні в великі торговельні мережі не зайти, ні до переробників не достукатись – не ті об’єми! Ціну на агропродукцію нині диктують супермаркети. Отак покрутиться фермер, вирве на макітрі останні волосини – і здасть землю холдингу в оренду на 50 років…»
Та саме фермери й ще 2,9 мільйона селян дають 45% агропродукції, яка на наших столах. Саме вони вирощують овочі та фрукти для внутрішнього ринку, різноманітну городину, м’ясо та птицю. І роблять це без жодної державної підтримки (або ж з мінімальними копійчаними дотаціями), тоді як мільярди державних субвенцій стікаються до найбільших агрохолдингів. Останні, до речі, в більшості своїй зареєстровані в різних «офшорних» зонах, як от Кіпр, Люксембург та інші. Тож ще й «мінімізують» податки до української держави.
«Вісті з дому невтішні, — з сумом констатує український фермер-солдат. – Той покинув фермерство і десь поїхав, того в армію забрали, той пай в оренду здав, бо грошей на господарювання взяти нема де. Дядьки від мобілізації ховаються, бо кому ж землю доглядати? Кажуть земляки: поки ми воюватимемо, тут нашого лишаться хіба що могили…
Мої ще сяк-так вправляються, але й до них вже приходили від агрохолдингу, щоб взяти в оренду землю і склад. Нічого, кажуть, ми почекаємо, поки твого завалять…»
От і виходить, що усі ці численні реформи на селі призвели не до розквіту фермерства та селянства, а до відродження сучасного класу поміщиків. Така собі — панська Україна.
До чого це? Та до того, що зараз, на шляху до членства в Євросоюзі та підготовки різноманітних програм післявоєнної відбудови України, саме час переглянути усі ці «реформи» і справді підтримати фермерський рух та розвиток особистих селянських господарств. Звісно, якщо ми справді хочемо відродження українського села.