До початку шкільних занять залишилося…

Авторка: Ірина Уварова.

У моєї знайомої – ровесниці, якій зараз 60+, була дивного характеру бабуся. Мала вищу освіту, що було рідкісним явищем для бабусиного покоління; була неперевершеним майстром кулінарії – готувала з незмінною цигаркою у роті, наспівуючи над плитою Вертинського; онуків любила до нестями. На тлі беззаперечно позитивних рис бабуся ця мала одну малоприємну звичку. З тією ж цигаркою, лукаво посміхаючись, з початку і до кінця канікул любила нагадувати онуці: до початку шкільних занять залишилося 89 днів (далі зворотний відлік – 88, 87 тощо). При цьому бабуся не вимагала тими нагадуваннями сідати за програму позашкільного читання або виконувати завдання з математики на літо. От просто так нагадувала, для бадьорості духу.

Не знаю як у кого, а для мене із середини серпня світ набуває запахів школи – страшно згадати скільки років після школи минуло, але ж… Школою пахне жовте листя, айстри, звідусіль відчувається духмяний запах нових шкільних підручників, млосно стає, як колись давно, — від очікування нового. Не навчального року, а одягу, незвіданого етапу життя (якраз напередодні першого вересня мені у шостому класі тато подарував першого наручного годинника). І за часів одвічного радянського дефіциту треба було оббігти старших друзів – поділяться підручниками; натрапити на щасливу мить у магазинах канцтоварів, аби придбати зошити та щоденника.

Вже на останньому тижні серпня до школи тягнуло нестримно: по-перше, — побачити друзів (а часто сумували у літній розлуці й за вчителями); по-друге, від 1 вересня все одно нікуди дітися. То нехай швидше настає.

Бентежить, що у цій авторській колонці нічого нового не скажеш, певної проблеми не окреслиш, здається навіть, що три покоління поспіль, які виросли після мого випуску, мають ті ж передчуття 1 вересня.

Малі сусіди – третьокласники, до прикладу, сумують за вчителькою: «Вона в нас така чудова! Завжди нарядна (про це нагадаєте пізніше), усміхнена. Правда, ім’я має не досить пристойне. – О! Яке ж? Пошепки на вухо вимовляють: «Любов…». І є у нового покоління свої «дефіцити»: не зошитів, а радощів, не пеналів, а власне самих занять офлайн, не щоденників, а спільних походів-поїздок. У декого немає самих шкіл – усе через війну.

У «дефіциті» зараз – і потяг до легендаризації вчителів та учнів. Недавно Ніна Сергіївна Дуднік, вчителька математики з гімназії №20, яка вийшла на пенсію у свої 79 лише минулого року, розповіла про легендарний сюрприз, що їй влаштували колись учні випускного класу. Років з 30 тому напередодні 1 вересня вчителька зламала ногу й не могла бути присутньою на святі Першого дзвоника. То їй це свято подарували учні, продублювавши самодіяльний концерт просто під вікнами дому Ніни Сергіївни. Прізвища їх усіх та те, як склалися долі своїх випускників Ніна Сергіївна пам’ятає і досі. Вчителем-легендою нашого покоління була Л.Д.Волпянська (хімія, школа №18): в абітурієнтів ДХТІ, які здавали хімію блискуче, професори вишу уточнювали: випуск Волпянської? А у нашому Південному районі легендами – за успіхами випускників, за незмінною любов’ю учнів, задоволенням навчатися, за доброю пам’яттю були математики Тимофіїв, Кравченко, словесники Михайлова, Хворостян, фізик Мороз…

А як ми любили перших вчителів! Тут нагадаєте про наряди? Так от, окрім навчання писати-читати-рахувати, перші вчительки були зразком елегантності та гарного смаку. Іноді, у часи мого дитинства, доходило до анекдотичних випадків: вже перебуваючи на пенсії, про таємницю своєї першої догани розповіла вчителька початкових класів: занадто нарядний одяг – діти відволікаються від таблиці множення…

Безумовно, доживемо до тих часів, коли викладатиме шкільні предмети щось із вбудованим ШІ (штучним інтелектом). Цей ШІ вже досить популярний для виконання домашніх завдань, планування дій… та чого завгодно. І читатиме воно вірші голосами улюблених акторів, а не вчителів, і скоріш за все не потрібною стане будівля школи, бо ж половину навчальних справ учні виконають вдома, решту – в лабораторіях навчальних центрів: двох-трьох на все місто. І не відчуватиметься запах підручників, бо навіщо переводити папір якщо є планшети (які нічим не пахнуть). Айстри, мабуть, залишаться, та головне – не буде руїн, вибухів, укриттів, повітряних тривог, загиблих вчителів і дітей.

Думаю, залишиться волонтерство, бо ми набули значного досвіду у допомозі одне одному, а з нового обов’язково має додатися досвід дітей та вчителів, які повернуться з еміграції. Вже телефоном розказують дива дивні про зміст програми, наприклад, з англійської літератури. Як вам домашнє завдання: дописати п’єсу Шекспіра «Буря», де дія відбувається на маленькому острові, а опису самого island’у Шекспір чомусь не дає? Так от, і зробіть, дітки, цей опис віршованим, у стилі Шекспіра. Нам таких завдань за творами Шевченка не давали…

Сподіваюсь, не буде у вже недалекому майбутньому дефіциту уваги, любові, вчительської зарплатні, учнівської поваги, батьківського вдоволення і бабусиних жартів. Чого захочуть діти майбутнього – нехай те й буде.

Дух і усі запахи 1 вереснів 30-х років XXI століття діти домалюють самі. І легенди створять нові, і допишуть Шевченка, Жадана й Ліну Костенко. Втім – не лише це, своє життя вони римуватимуть із зовсім новим, бо передчуття того нового – мирного й повноцінного – вже вирує у просторі.