Про те, чиї ми є і Троцького на заборі

Авторка: Ірина Уварова.

Просте, нібито, питання: чиї ми є? – виявляється не таким уже емоційно спокійним зараз. Вчора телефоном «провідала» стару знайому – серйозну та дуже говірку людину, яка вже років десять пише  книгу родоводу, займаючись важкими, іноді нездоланними пошуками предків. Родове дерево розгалужено майже до п’ятого коліна, та все не вгамовується: раніше думала, що роблю це для онуки, а зараз розумію – чесно, це потрібно мені! І далі: «Віддавати належне родоводу – це уособлювати себе не «гвинтиком системи», а важливою ланкою свого народу».

Пафосно, але ж так і є. Власне моє покоління тримається за руки предків, народжених до революції, і онуків, які побачили світ під час повномасштабного вторгнення. У порівнянні з родоводами західних європейців біографія роду довжиною у століття – ніщо, але суттєвим виправданням слугує тут період «совку», коли відкриті пошуки пращурів були як фізично складними (спробуй достукатись до архівних «охоронців» псевдотаємниць), так і морально небезпечними – а що як вилізе серед рідні політично «неправильний» кулак або імпортний капіталіст? За кріпака, а тим більше якогось зрадника часів Мазепи було б, мабуть, «соромно»…

Правозахисник Володимир Яворський пише на цю тему так: «Ми переважно не знаємо, чиїми нащадками ми є, як нашим родотворцям вдалося вижити, внаслідок кого або чого? Чи завдяки й всупереч чому? Можливо, хтось порушував правила, тому вдалося вберегти хлібину? Можливо, дехто зробив щита з ближнього? Ще комусь вдалося повернутися з ув`язнення. Хтось сховався у внутрішню еміграцію, а хтось утік. А хтось керувався «правилами для всіх» і мав повне право карати… І якщо ми про це дізнаємося, ми не знаємо, що з цим робити і як це позначається на нас. Бо нам важко зрозуміти, чи ми можемо й маємо бути за це відповідальними й чи ми дійсно є вільними.

Мені здається, що давно настав час переосмислити відповідальність. Можливо, для  цього спочатку можна спуститися на першу  сходинку: за що можу і за що маю відповідати саме я? Щó я не згодна передавати нікому іншому? Чому я хочу боротися не тільки за свою свободу, а і за свою відповідальність?».

Ні, зараз навіть поколінню із «совка» хочеться дослідити родовід, і про це свідчать чисельні запити в інтернеті, музеях (наш музей історії міста пропонує навіть досконалі й цікаві методики розвідок родоводів), архівах, церковних книжках, у містах і селах, звідки пішов рід.

…До речі, страшенно цікаво було років з п’ятнадцять тому спілкуватися із пані Золотаревською – вона тоді якраз святкувала віковий ювілей, а розповідь виявилася неоціненною, бо жіночка була дочкою купця Золотаревського – першого голови Кам’янської громади дореволюційних часів. Цей голова відомий тим, що заснував річковий порт – він мав назву «причалів купця Золотаревського» і загальноміське транспортне сполучення між металургійним заводом і залізничною станцією Запоріжжя — Кам’янськеКам’янське (згодом — Баглій). От пані Золотаревська добре знала, чия вона! Але ж так – до сліз – було шкода старої переляканої звички цієї жіночки. Розповідала пошепки, як дивом вдалося відкупити батька у більшовиків, пошепки — про голодні бунти у місті кінця 20-х років минулого століття, про «страхолюдні» пісеньки того часу (сама й співала): «Сидить Троцький на заборі, Ленін вище – на палі, і до чого ж ви, товаріщі, Вкраїну довели!». Пам’ять – пречудова, але ж усе пошепки розповідає та ще й додає: вам від цього покарання не буде? Мені втрачати вже нічого – 100 років за спиною…

То що ж стало тригером нашого пошуку коріння? Незалежність України – у першу чергу, і те що, вартує вона зараз великої крові, спонукає людей відчувати себе часткою великої історії великого народу. Ще одна знайома, яка пише родовід – уже для правнуків – зізналася, що на рівні дідів-бабусь не віднайшла українського коріння. – То що? – каже, — я зараз, як ніколи, відчуваю себе українкою.

…Особисто я родоводу не пишу, але з початком повномасштабного вторгнення зовсім нове почуття виникло – кожен куточок України став рідним. Раніше знала просто, що однокурсників, колег та друзів розкидало по всій країні, а після щемного й тривожного «як ти?» з усіх боків та на всі усюди, зрозуміла чітко, чия я насправді. Чиї ми усі.