Людмила Коник: «Завжди сприймала дітей як маленьких сонечок, що й самі тягнуться до світла, добра, радощів»

Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими. Про мрію дитинства, яка перетворилась з вчительства на лікування, улюблений вік своїх пацієнтів, віршики на знак вдячності та найважливішу якість своєї професії – людяність – «Пильному погляду» розповіла сімейна лікарка амбулаторії №4 Центру первинної медико-санітарної допомоги №3 Людмила Іванівна Коник. 

 – Людмила Іванівна, Ви у лікарській справі вже 30 років. А яким був ваш шлях до медицини?

– Шлях до професії у мене був дуже простим. Навіть можна сказати – запрограмованим. Народилася я у Миколаївці Дніпропетровської області, і з дитинства, скільки себе пам’ятаю, найбільше задоволення отримувала від відвідин моєї тітоньки Євдокії Марківни, яка працювала фельдшером у медпункті. Наша школа була розташована на висоті, а медпункт – недалечко внизу, якраз по дорозі додому. Коли санітарка у медпункті брала відпустку, я охоче допомагала: мила підлогу, прибирала. А вже як мені виповнилося 14 років, тітонька навчила мене і тиск вимірювати, а згодом і уколи робити. І завжди повторювала: маєш стати лікарем, це найголовніша професія. А я з нею часто спорилася, бо мріяла стати вчителькою…

На той час сільрада мала право видавати цільові направлення для підготовки потрібних громаді спеціалістів, то я неочікувано (для мене, а не для тітоньки й голови сільради) отримала таку пільгу при вступі до Дніпропетровського медінституту. Там запропонували вибір, на кого вчитися: стоматолог, педіатр і терапевт. Тут я і згадала про дитячу мрію та настанови тітоньки й обрала професією саме педіатрію. Так і поєдналися мої дитячі мрії працювати з дітьми. Однією справою життя стало прагнення бути поруч з маленькими – як не вчителем, то лікарем. Дітей я дуже люблю.

– Чи згодився вам досвід старших, кому ви вдячні за професійну практичну науку?

– Звичайно згодився. Коли я прийшла працювати в цю поліклініку, то зустріла прекрасного лікаря-педіатра Людмилу Григорівну Наконечну (вона зараз уже на пенсії). Досвідчений педіатр, вона багато чому навчила мене, це стосується не лише суто професійних навичок, але й мудрих життєвих підказок. Зараз Людмилі Григорівні вже 85 років, але людина намагається бути корисною, адже сенс життя бачить у допомозі людям. Раніше багато що з практичних навичок треба було передавати з рук в руки буквально. Зараз з тим простіше – і це цікавий перелам досвіду – є інтернет, сучасні засоби консультації. Лікар має вчитися все життя, тому, слава богу, з’явилися для цього багаті можливості. За це маємо бути вдячними долі.

– Як ви для себе відчуваєте свою професію?    

– Діти – це особливі люди, це не дорослі, які часто можуть «робити нерви» без будь-якої причини. Завжди сприймала дітей як маленьких сонечок, що й самі тягнуться до світла, добра, радощів. Щедро і щиро дарують це добро навколишньому світові. От приносять на прийом зранку немовля. Кладу його на ваги. А воно посміхається до тебе, ручки тягне – це вже щастя. Люблю відчувати, як вони пахнуть дитинством, це особливо духмяний запах, чинник мого натхнення…

– Але ж кажуть, що працювати з дітьми набагато складніше, аніж з дорослими – немовля не може пояснити, де й що болить?

– На те є досвід лікаря, стаж роботи, уважність. Я бачу, як дитина виглядає, як поводить себе, навіть за тим же запахом, найменшими його відтінками, можна зрозуміти що не так.

– Говорячи про дитячу щирість, ви колись навіть наводили приклад про хлопчика, який прийшов до вас разом з мамою подякувати за одужання і на знак любові прочитав віршика…

– Це буває досить часто: і співають, і вірші розказують. Люблю цю активність дитячу не лише як мама й бабуся, а суто професійно – значить дитина дійсно одужала. Важливим вважаю, щоб діти й батьки сприймали тебе як рідну людину, що допомагає не лише пігулками, а й уважністю, посмішкою, впевненістю. Тут іще неодмінною умовою успіху є те, щоби візит до лікаря залишив у людини, а особливо у дитини позитивне враження.

Я можу бути – і часто буваю – дуже суворою, — це необхідно, якщо люди не сприймають твої рекомендації, очікуючи від тебе якогось дива, не вважаючи що й самому необхідно докладати певних зусиль для одужання. Тут сімейний лікар часто і виступає як вчитель, вихователь.

Парадоксально, але з дітьми в цьому плані легше, якраз більше суворості та серйозних настанов потребують дорослі. Грамотні люди приходять, скаржаться на гіпертензію, на те що ніякі пігулки не допомагають. «Випишіть щось більш дієве!». При цьому виявляється, що справа не у пігулках, а у способі життя, який змінювати пацієнт не погоджується: мовляв, це стара сімейна звичка — їсти сало тонами, «це наша традиція від дідусів, а вони ж прожили по сто років». Ото й доводиться виховувати, вимагати нових звичок і традицій. Чесно кажучи, зараз, під час війни, зі звичками стало складніше. Хтось починає палити, бо важко переживає реалії, багато дорослих і дітей розповідають що стали набагато більше їсти. Як-то кажуть у народі – заїдають неприємності, а шкоди від цього іноді більше ніж від бомбардування.

– Що для вас найважче зараз в роботі?

– Значно більше стало нервових захворювань, багато зустрічається панічних атак. Це стосується як дорослих, так і підлітків. А ще складнощі бувають з пацієнтами, які ще до прийому «накрутили» себе до нестями, ще й до того власноруч поставили собі з десяток діагнозів і намагаються певний час на прийомі наполягати, що їм «видніше». Подібним речам не можна давати розвитку, адже успіх лікування залежить на 90 відсотків від авторитету лікаря, довіри до нього. І тут особливих прийомів не потрібно – іноді достатньо вислухати нервовий монолог і поставити рішучу крапку у потрібному місці.

Досить важко іноді буває працювати з вимушеними переселенцями – їх багато з усіх небезпечних територій – Харківщини, Донеччини, Луганщини, Херсону… Люди багато що пережили, і я вважаю своїм завданням берегти їх від тяжких спогадів, перемикати на позитив, зайвих питань не ставити. Та часто вони самі розповідають про жахи війни – це від лікаря потребує багато витримки, і важливе тут одне – людяність, бо немає кращого рецепта в таких випадках.

– Стаж роботи у вас досить вже великий, маєте опікуватися другим, чи може й третім поколінням пацієнтів. Чи спостерігаєте якісь зміни – у способі життя людей, стані здоров’я, відношення до хвороби?

– Звичайно, зміни є. У першу чергу змінилося навіть спілкування. Часто на прийомі більшість підлітків вперто… сидить у телефоні. Батьки кажуть: поклади нарешті того телефона, ти ж у лікаря… І це теж привід згадати про навички педагога. Багато захворювань дуже помолодшали, мають нервову природу у своїй основі. Всі знають, що важливий чинник здоров’я – імунітет, але мало чого для зміцнення імунітету робиться. Вживають забагато борошняних виробів, солодощів, газованих напоїв. Додамо до цього вимушену звичку до онлайн уроків – сидять вдома, мало рухаються, тож і хворіють частіше.

– Про що мрієте після Перемоги?

– Сподіваюся, люди будуть менше нервувати, впевнена – буде більше радісних хвилин, а це – чинники здоров’я. Для себе особисто мрію про те, що повернеться можливість для улюбленого дозвілля – мандрувати світом. До війни я побувала у Парижі, поїздила містами Німеччини, Чехії, Болгарії. На мій погляд, такий відпочинок – найбільш змістовний і корисний спосіб відновити сили, додати наснаги для подальшої роботи. А ще дуже мені подобається наше Закарпаття: чудова природа, цілюще повітря.

– А є у вас улюблені пацієнти?

– Це не дуже вірний вислів. Є у мене особисто улюблений вік пацієнтів – від 3 до 6 років. Це найбільш щирі люди, охочі до розмов «за життя», відвертих зізнань, тих же віршиків та пісень. А от старші – інші. Вони щирості соромляться.

Сьогодні були у мене на прийомі двійнятка – гарні і веселі трирічні дівчатка. Питаю першу, як тебе звати? – Я Злата! – Тут інша (по картці бачу, що звуть Алісою) перебиває сестру: А я Принцеса! – То добре, — кажу, — але ж ти – Аліса. – Ні-ні, я Принцеса і все. Так і запам’ятайте назавжди! Ну як їх не любити!

– Чи буває у вас відчуття щастя?

– А знаєте, буває все-таки. Навіть не дивлячись на війну. Багато що залежить від колективу: у мене чудова помічниця – медична сестра Тетяна Філоненко, в усьому допомагає, це моя надійна права рука. Загалом колектив у нас в амбулаторії дуже дружній, всі чуйні, всі – високопрофесійні люди зі щирою душею. А ще – оті Злата і Принцеса, вдячні дитячі вірші й пісні. Не менш важливо, коли у твоїй сім’ї всі здорові і малий онук прибігає з обіймами.

Взагалі скажу так: поки ходиш на роботу, відчуваєш себе потрібним – то і є щастя.

Підготувала Ірина Уварова.