Альона Веселовська: «Пригорнути б до себе всю Україну, послухати її серце, втамувати її пульс і важке дихання!»

Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими. Альона Ігорівна Веселовська – завідувачка амбулаторії №9 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» – зовсім молода жінка, але за відгуками колег – вже досвідчений і авторитетний спеціаліст, людина, яка за досить короткий термін здобула майже безмежну довіру пацієнтів. Про досвід роботи у районній лікарні, свого першого маленького пацієнта із синдромом Дауна, самостійне освоєння загальної терапії, особливості спілкування з розгубленими та наляканими молодими матусями та поїздки до мами у Нікополь, де не вщухають обстріли – Альона Веселовська розповіла «Пильному погляду».

«Я виросла в селі, і це мало важливе значення у професійному становленні»

-Як починався ваш шлях до медицини?

– Я виросла в селі у Нікопольському районі. Мама працювала ветеринаром, батько був зоотехніком, то вже в дитинстві бачила, як приймають пологи у корів, сама якось приймала пологи у собаки. А стати лікарем я навіть не мріяла, хотіла якусь творчу професію. Але після школи серйозно задумалася над тим, щоб наслідувати професію батьків. Однак, саме до моєї мами звернулася головна лікарка “Нікопольського районного центру ПМСД” Юлія Павлівна Келембет з пропозицією щодо цільового направлення мене на навчання до Дніпропетровської медакадемії. А я вже тоді здала документи до Дніпропетровського університету… Та поїхали ми про всяк випадок і у медакадемію.

Так от, завдяки наполегливості Ю.П. Келембет, я обрала медицину, а саме — педіатрію. На першому курсі було дуже важко, а потім я втягнулася і зрозуміла, що то – моє, що більше не бачу себе у будь-якій іншій справі. За направленням працювала у Нікопольському районі – завідувачкою амбулаторії Дмитрівської амбулаторії НРЦ ПМСД, до якої належали шість сіл. А інтернатуру проходила тут, у Кам’янському, на базі ЦПСМД №3. Дуже вдячна за навчання досвідченим лікарям О.К.Гоцирідзе, К.С.Савостіній, С.О.Вільховому, Л.П.Півненко.

Навчаючись в інтернатурі, зустріла свого майбутнього чоловіка, він працював водієм у нашому ЦПМСД. А сімейним лікарем стала після розподілення в інтернатуру. Саме тоді, у 2014 році, був прийнятий відповідний закон і майже весь наш курс пішов шляхом сімейної медицини.

– Чи пам’ятаєте ви свого першого пацієнта?

– Добре пам’ятаю, це було на початку моєї роботи в Дмитрівській громаді, і першим пацієнтом став хлопчик із синдромом Дауна. Село – як село: дитині вже був рік, а офіційно ніхто не ставив йому цього діагнозу. Мама спочатку сперечалася зі мною: цього бути не може! А потім зізналася, що про діагноз знала, але приховувала від односельців. Час спливав, дитина потребувала певних консультацій і особливого догляду. Довелося тоді брати на себе відповідальність за подальшу долю всієї родини цієї дитини. Оце і є завдання сімейного лікаря.

Певний час до того, як я перейшла працювати до амбулаторії №9 у Кам’янському, я не мала досвіду в елементарних речах. Наприклад, за весь час роботи в Дмитрівській амбулаторії – 10 місяців, — мені не доводилося виписувати лікарняних листів. Розумієте, в селі лікарняних люди, по-моєму і досі не оформлюють: ідуть з температурою на роботу, доки вистачає сил працюють, тобто не має звички до лікарняних, як у місті. Але є у селах і інша особливість…

– Лікар для всіх, на всі часи, в режимі роботи 24/7?

-Так-так! І сусіди прибігали опівночі, і з інших сіл приїздили – допомагайте! А педіатр – особлива професія у функціоналі сімейного лікаря, коли на твій вільний час ніхто взагалі не зважає. Дуже часто батьки не знають дійсних причин захворювання або тягнуть до останнього. Мати з цим справу – складний виклик. Я не скажу, що вважаю себе вже суперпрофі з набутим досвідом, але особливості роботи у районі надали багато розуміння певних речей.

Це стосується і роботи з дорослими: треба сказати, що коли я вчилася у медакадемії нас чітко готували як педіатрів. Іноді все, що стосувалося загальної терапії оцінювалося викладачами коротко і просто: ви педіатри, нащо вам розуміти те ЕКГ… Зараз все інакше, зараз готують сімейних лікарів набагато краще, а у нас тоді гепнула реформа – і розвивайся, як можеш! Тобто за два роки додатково довелося осягати тонкощі загальної терапії вже самостійно.

Додам, що педіатри загалом менше побоюються переходу до загальної практики сімейної медицини. Терапевт, який не мав справи з педіатрією, не знає, як взяти дитину до рук, звичайно має певні сумніви. Мати сумніви – загалом це нормально, і тут, в амбулаторії ми завжди поруч і завжди можемо надати одне одному необхідні консультації, а в районі було складніше. Тобто, треба було навчитися брати відповідальність на себе, але у разі сумнівів не соромитися шукати порад у більш досвідчених фахівців. Мені в цьому плані дуже допомагала Ю.П.Келембет, а завдяки інтернету – іще півсвіту. Ти педіатр, маєш справу з дітьми, це особлива відповідальність.

– У педіатрії вважається найскладнішим період розвитку дитини від народження до року…

– Так. Бачу розгублені очі батьків, перш за все, працюю з ними – і найбільш за все. Це стосується і прийомів, і виїздів, і консультацій — цілодобово по вайберу. Завжди кажу батькам немовлят: ніч-північ, телефонуйте, пишіть, ставте будь-які питання, не соромтеся. Додали до дитячого харчування банан, то не бійтеся вигляду дитячого стільця (таких дзвінків буває багато!). І добре що у пологових будинках є спеціалісти-медики, які консультують молоді сім’ї, що вони знаходяться під постійним супроводом.

Я нещодавно закінчила спеціальні курси по вакцинації, опанувавши дуже багато нового. Стало набагато простіше працювати, але досі зустрічаються лікарі, які у цей бік навіть не дивляться, бо вважають вакцинацію справою медичних сестер. Насправді то не так, треба все контролювати ретельно.

«Навантаження іноді буває настільки значним, що починаєш розуміти зміст поняття «професійне вигорання»

– Сімейні лікарі мають значне навантаження, а особливо якщо вони «в епікризі» – педіатри. Чи важко працювати у місті, порівняно з селом?

– Чесно скажу, іноді буває дуже важко. Але вважаю, що мені легше працювати, бо постійно набуваю досвіду, відчуваю відповідальність – як мати. Є власна дитина, то ти вже добре знаєш на практиці про якість усіх сиропів, вітамінів. До того ж із власною дитиною, з такими ж переляканими очима зверталася до більш досвідчених спеціалістів. Я і зараз це роблю постійно, бо не буває унікальних, універсальних лікарів, що все про все знають. Охоче консультуюсь – і ніколи цього не соромилася – з місцевими фахівцями Шуненко Аделією Юріївною, Півненко Ларисою Петрівною, а також досить відомими в Україні спеціалістами, такими як Лілія Бабіч, Ліна Барська (Харків), є багато лікарів, за якими треба спостерігати постійно, а Харків для мене – особливе місто, де маю дуже гарних консультантів. А крім того, — курси, вебінари, конференції – це твоя постійна справа на все життя.

Про навантаження я розкажу трохи пізніше, а зараз дозвольте невеличке відхилення від вашого питання.

Часто батьки, консультуючись зі мною, просять поради щодо певної літератури або сторінок в інтернеті. Я завжди кажу: залізли в інтернет, знайшли щось цінне для себе – телефонуйте мені. Якою б корисною не була інтернет-консультація, — обов’язково говоріть з лікарем, я завжди на зв’язку. Є багато очних і заочних курсів для молодих батьків. Нехтувати ними не слід.

Був у мене досить яскравий випадок з цього приводу. Прийшла на прийом молоденька мама зі скаргою, що дитина не набирає ваги. Причина виявилася дуже простою: у мами завеликі груди, дитина просто не могла їсти. Почали зціджувати молоко, все налагодилося. Здається, банальна річ, але й таке буває.

Є й батьки, яких я називаю «швиденькі», вони приходять на прийом і просять: нам швиденько, нам зважити дитину, нам треба до інших справ. Але частіше зустрічається інша категорія, по якій здалеку видно схвильованість, пильність, турботливість, життя, повністю занурене в дитину. Це зморені руки, зморені очі, це багато питань. Ти починаєш з матусею розмовляти, і розумієш, як їй важко, там уже депресія третій місяць. Тут треба і дитині увагу, і матусі – не меншу.

От тепер повернемося до навантаженості. Іноді здається, що ти більше не витримаєш режиму 24/7, але ж треба! От щойно зателефонували батьки близнят: діти примудрилися і травмуватися одночасно вдвох — на гойдалках. Відразу розумію по симптоматиці, що справа серйозна, втручаюся, залучаємо обласних спеціалістів. І це все додатково до загального прийому. Погано, що маємо за програмою лише 15 хвилин на прийом, бо часто треба багато розмовляти з людьми. Розумієш при цьому, що дитина здорова, але треба лікувати матусю. Обережно кажу їй про це, призначаю ліки, щоб зняти тривожність. Багато що залежить від твого авторитета, довіри пацієнта, це основа нашої роботи. Лікар має бути членом сім’ї.

На початку роботи я здогадувалася, що про мене кажуть: воно молоде, досвіду нуль; і здобувати авторитет було не так просто. Тепер скажу так: після інтернатури на базі ЦПСМД №3 в цю амбулаторію на вулиці Дальній за мною прийшло близько п’яти сотень пацієнтів: «Куди треба їхати? Я – з вами!». І люди приїжджають з Лівого берега, Романкового. Якось нещодавно ми порахували, що в один з днів у мене на прийомі було 84 людини. Тіла не відчувала, язик відпадав… Взагалі в середньому щоденно бувають 35-40 людей, справляємося, що робити?

«Війна змінила всіх – і лікарів, і пацієнтів. Знаю, що переможемо. Знаю, що після війни буде дуже багато роботи»

– Від початку повномасштабного вторгнення лікарям, мабуть, додалося роботи. Як ви вправляєтеся з нею, що змінилося у сім’ї та роботі з початку війни? 

– Моя незламна мама до сих пір живе у Нікополі, де кожен день чути постріли. Не хоче звідти їхати, жодні вмовляння не діють. А я, коли збираюся до мами, маю всіх кого треба попередити – їду до Нікополя, в зону обстрілів. Це не про всяк випадок інформація – такий у нас на роботі порядок. Мама навіть вже звикла до постійних обстрілів. Ми приїжджаємо і жахаємося кожного разу. А вона каже: та, все нормально, віддаленість – стільки-то кілометрів… Все одно вмовляю переїхати, бо дуже неспокійно на душі.

Що стосується пацієнтів, які пережили обстріли, важку евакуацію або були під окупацією, – це важко. Є у мене на обліку дитина дев’яти років, яка перестала розмовляти. Зовсім. Це хлопчик з Покровська. Потребували особливої допомоги діти, які тривалий час (понад двох місяців) провели у підвалах Слов’янська і мали від цього важкі пневмонії.

Раніше було значно більше переселенців, і, працюючи з ними, я зробила висновок, що діти швидше адаптуються до складних умов. Починаєш розмовляти, зігріваєш дитину словом, і вона стає більш розкутою, контактною. Важче батькам, вони губляться іноді навіть у мене в кабінеті: «Що це у вас гримить?! – Не бійтеся, це залізнична колія поруч, це потяг гуркоче».

А ще був хлопчик, якого лякали дими металургійного заводу – це приліт у вас?! І ти розумієш, що ці діти бачили, через що пройшли. З цим хлопчиком займалися довго, бо дитина постійно кричала ночами. Буває, що дитина здорова, а треба лікувати матусю – знімати тривожність, панічні атаки. Мати прийшла на прийом з донькою, бо та дуже кашляє. Виявилося, що це психогенний кашель і треба заспокоювати маму. Найменші діти все відчувають, а мама з дитиною – єдине ціле.

Діти подорослішали, але значно помолодшали захворювання: інфаркти, інсульти, депресивні стани, гіпертонія. Підлітки скаржаться на безсоння. Думаю, що побачимо ми багато випадків астми, бо люди сиділи по підвалах, хронічних пневмоній. Після Перемоги треба буде дуже багато працювати. А зараз особливої уваги потребують діти, родини, де чекають рідних з війни, ті, хто втратив рідних.

– То є у вас якісь поради для зняття тривожності, насамперед у дітей?

– Більше спілкуватися з дітьми. Робити все, щоби дитина відчувала себе у безпеці. Є мінімум п’ять контактних способів заспокоїти дитину: пригорнути до себе, обійняти; забезпечити надійне тактильне відчуття – рука в руку; подивитися в очі, дати теплої водички, відволікти грою. Та головне – обійми. Відправляєте дитину в школу або дитсадок, то скажіть обов’язково: не переживай, я завжди з тобою.

Іноді дуже хочеться відпочити… Особливо, коли згадую про свою сім’ю, яка взагалі мене не бачить. Зараз я ще й отримую другу вищу освіту: публічне управління та адміністрування у галузі охорони здоров’я, пишу вже диплом. Це потрібно і зараз, і на перспективу.

– То де ви берете сили?

– По-перше, у любові до професії, де є нескінченний потік радощів від дітей, які одужують, яким допомагаєш. У вільний час, — а його дуже мало, я люблю танцювати, викладати діамантову мозаїку, люблю читати, ліпити з глини або пластиліну. Донька займається у багатьох студіях, то і я разом з нею! Це гарний засіб живого спілкування з родиною, і гарні ліки проти вигорання, особливо емоційного.

А знаєте, чого найбільше хочеться зараз? Пригорнути до себе всю Україну, послухати її серце, втамувати пульс і важке дихання. От якби вийшло…

Підготувала Ірина Уварова.