Анастасія Пустовойтенко: «Позитивних людей навколо себе треба просто навчитися помічати, тоді світ на очах змінюється на краще»

Художня студія «Акварель», керівником якої є молода та талановита художниця Анастасія Пустовойтенко, вже четвертий рік працює на базі Центральної міської бібліотеки ім. Т. Шевченка в Кам’янському. Юні митці – вихованці студії брали участь у багатьох міських проєктах. Останній з них — зі створення серії листівок з видами Кам’янського, який був присвячений Дню народження міста, — привернув неабияку увагу та попит. Наразі замовляється вже третій наклад серії цих неймовірно гарних листівок. Саме про красу навкруги, як в тих самих дитячих малюнках, яку ми чомусь іноді не помічаємо, людські очі на портретах, акварель «в яку можна пірнути», творчу синергію, талановитих дітей, вплив війни та про бажання йти за своєю мрією «Пильний погляд» поспілкувався з мисткинею Настею Пустовойтенко.

– Як виникають ідеї ваших проєктів і що ви разом зі студійцями плануєте сьогодні?

 – Ми дуже часто намагаємося організовувати щось нове, цікаве – такий собі у нас постійний творчий «движ». Якщо самі не встигаємо вигадати цікавеньке, нам завжди підкинуть гарну ідею добрі друзі студії. Так сталося і з листівками з видами Кам’янського; цю ідею запропонувала для студії Тетяна Іванівна Герасюта, заступниця директора Центральної бібліотечної системи міста, яка давно мріяла про здійснення подібного проєкту. Я запропонувала ідею дітям, попередивши, що тема, пов’язана з архітектурою, дуже не проста. – А ми спробуємо! – запевнили учні. Сенс ідеї був таким: люди часто проходять повз цікаві місця, не звертаючи на них увагу. Мабуть, лише в інших містах, куди ми приїжджаємо ненадовго, помічаємо красу відразу, а до свого давно звикли… Тож кожен студієць обрав для себе об’єкт, який його зацікавив, і таким чином спільними зусиллями студійці створили тринадцять листівок. Вийшла у нас така серія, кожну листівку можна придбати за 10 грн, а відповідно повний комплект вартує 130 грн. Всі отримані кошти спрямовуються на підтримку ЗСУ.

– Діти малювали з натури?

– Ні. Писали акварелі по фотографіях, але ракурси обирали самі студійці. Дуже часто місце локації не дозволяло зручно розташуватися для роботи, до того ж для малих це загалом важко. Все робилося спільно у нашій студії в бібліотеці на базі декількох фото кожної локації. Зазвичай ми виходимо на і пленери всі разом, де досить плідно працюємо.

– Чому саме акварель обрано технікою створення листівок? Та й загалом, ваше захоплення аквареллю – цікава річ…

– Акварель вважається складною технікою, а мені вона подобається атмосферністю, багатством повітря. До того ж акварель передає колір так, як не в змозі передати масло. Вона дихає, здається, в акварель можна пірнути, як у легку хмаринку. Коли ти малюєш, то здається, що взаємодієш з рисунком, він сам на тебе впливає і щось малює у тобі. Мені це дуже близько. Коли працюєш у техніці акварелі, ти маєш у собі постійно відкривати нові риси.

– І тоді таке питання: а що саме ви хочете сказати людям аквареллю? Що хочете відкрити глядачеві?

– Зараз я працюю над новим цікавим портретним проєктом, — про нього розкажу колись потім, а поки що просто відчуваю потяг дарувати людям гарний настрій. Позитивні відчуття. Свого часу мені дуже подобалося створювати саме портрети: люблю людські обличчя, дуже закохана в очі – всі різні, але сповнені теплом, живі.

Тепер відкриваю для себе природу. До роботи ти стаєш у певному настрої, але у мене це ніколи не буває негативом. Якщо вже писати якусь річ, то маєш живити її своєю енергією, і саме ця енергетика впливатиме на твого глядача. З огляду на це, процес роботи має надихати тебе усіма складниками: змішуванням пігментів, фактурою паперу.

Зараз я навчаюся у магістратурі Харківського педагогічного університету (спеціалізація – образотворче мистецтво), і один з викладачів зауважив, що всі, хто займається аквареллю, — трохи фетишисти. Це жарт, звичайно, але з огляду на те, що він займається дизайном, працює переважно у планшеті, тому й класичні відчуття від роботи на папері йому не дуже близькі й можливо здаються навіть несучасними.

– Знаю, що ви економіст за першою освітою, а як взагалі виник потяг до художньої творчості?

– Я народилася у Кам’янському в 1993 році, місто своє люблю, нікуди звідси не збираюся їхати. І скільки себе пам’ятаю завжди сприймала навколишній світ з великою приязню. Мені дуже подобається, що у нас багато водойм: річка, озера, канали. Не кожне промислове місто має таке багатство. Йдеш – і картинка постійно змінюється, весь час отримуєш від того позитивні емоції…

Так, я стала за першою освітою економістом, працювала у банківській системі, але від самого дитинства захоплювалася малюванням – навчалася у художній школі у класі Сергія Бабіча. Сергій Юрійович – суперпедагог. Його терпіння, витримка і віра в тебе все здатні перемогти.

Коли я народила дитину, то раптом зрозуміла що не хочу виходити з декрету, хочу малювати. Все ж змусила себе повернутися до роботи в банку, але швидко переконалася, що буквально фізично не можу витримувати цю роботу – просто викручувало розуміння того, що займаюся не тим, не справою життя. Чоловік усе зрозумів, сказав – сиди вдома, малюй, далі розберемося.

Потім виникла ідея проєкту – створити 15 портретів дітей-аутистів (проєкт тоді підтримала партія «Бджола»). До Всесвітнього дня аутистів у квітні 2021 року зробили виставку таких портретів, а після подарували роботи сім’ям дітей. Загалом я люблю писати портрети, та не дуже люблю вдома складати їх до скрині. Це таке… Діти аутисти – чудові люди, вони настільки живі, настільки складні, що працювати було дуже цікаво. Сама проблема аутизму має бути помітною у суспільстві, не замовчуватися, щоб ці люди не відчували негативного відношення. Діти ростуть, виходять у соціум, де їх мають очікувати не складні випробування, а нормальні відносини. Насправді більшість з них – талановиті люди, я це побачила на їх обличчях і намагалася передати у портретах. До речі, до мене на заняття ходила з мамою дівчинка аутист: малювала чудово, дуже щиро.

– Складається враження, що ви сприймаєте світ особливо, що вас оточують виключно позитивні люди, але ж так не буває?

 – Ні, буває! Свого часу, у нас народився чудовий парковий проєкт. Я тоді працювала на території центрального парку. Там була і перша виставка. З дітьми ми виходили на пленери в різні локації парку, тут я і познайомилася з Т.І.Герасютою й охоче прийняла її пропозицію працювати на базі міської бібліотеки. Тут дуже цікаво, тут життя насичене синергією різних людей, яких об’єднує творчість. Це, безумовно, відчувають і мої студійці, навіть найменші діти.

Студії уже майже чотири роки, і ті учні, які вже виросли, працюють або навчаються, все ж часто приходять у гості, хоч би просто попити чаю. Чудово! Позитивних людей навколо себе треба просто навчитися помічати, тоді світ на очах змінюється на краще.

– Я навіть запитувати не буду, чи цікаво вам працювати з дітьми – бачу, що справу життя знайдено. А як ви дітей мотивуєте, чи у кожного можна відкрити талант?

– Всі діти талановиті, без виключення. От у мене донечка бачить, що я малюю, сідає поруч – я теж так можу. А відразу ж не виходить! Донечка хвилюється, а я заспокоюю: треба не один день працювати, все буде гаразд, з кожним днем виходитиме краще. Тобто, мотивуючи учнів, я намагаюся просто ділитися своїми емоціями, своїм відчуттям світу. Вони переймаються таким, а у відповідь дарують свої відкриття і щирість.

– Чи є для вас авторитетні імена у художньому світі, чи когось хочете наслідувати?

 – Скажу так: від кожного з улюблених художників я беру те, що мені подобається. Дивлюся на роботу, послідовно розбираю, як вона була написана, відкриваю обов’язково нове для себе.

Нещодавно натрапила на дуже цікавого майстра, нашого земляка, талановитого художника Ігоря Мосійчука. Його акварелями я надихаюся щодня – все дуже живе, яскраве. Я дивилася відео, як він працює – швидко, просто і дуже вільно. Розумію що мені іноді не вистачає такої свободи, бо чіпляюся часто за деталі, заглиблююсь у неважливі речі. Ну от, приклад є, — розвиваю свободу.

Стосовно свободи… У мене за два місяці – захист магістерської роботи в університеті, але ще у процесі навчання я зрозуміла, що загальноосвітня школа – це не зовсім моє. Школа – досить суворе місце для художника, у мене виникають певні блоки, мені це складно. Навчити малювати можна всіх, але є сенс віддавати себе саме тим, у кого є бажання. Якщо дитині не хочеться навіть бути присутньою на уроці образотворчого мистецтва, то силою тут не візьмеш. Розумію, що завданням викладача у школі є в основному виховання смаку, і звичайно, буде хоч одна дитина, у якої твої слова знайдуть щирий відгук.

Сьогоднішні реалії пріоритетності шкільних предметів, коли найголовнішими вважаються математика, фізика, мова, роблять уроки малювання майже не обов’язковими, тому вважаю, що мені важко буде досягти амбітних цілей, працюючи саме у школі. Студія – інша справа, і спостерігаю цікаве явище: зараз дуже багато людей обирає малювання як арттерапію, як віддушину. Допомагати таким людям теж цікаво.

– Що ви вважаєте найголовнішим у роботі з дітьми, чим вони вас надихають?

 – Ой, вони такі різні! По-різному сприймають світ, по-різному виявляють себе творчо. Так цікаво спостерігати, як вони спілкуються, як іде обмін ідеями, враженнями. В школу всі ідуть, бо так треба. А в художню студію кожен іде за бажанням, за потягом серця. І крім своєї мрії, знаходить друзів, однодумців.

Один хлопчик сказав мені, як тільки прийшов у студію: я до вас не надовго, малюванням займатися хочу, але мені дуже швидко стає нудно. Потім здивовано зізнався: а знаєте, тут цікаво, люді відповідні. Є діти, які займаються, маючи у майбутньому реалізувати мрію стати художником; є ті, для кого це – хобі, але участь у спільних проєктах забирає усіх однаково – ми захоплюємося ідеями разом і – працюємо. Ціную в учнях прагнення до самостійності.

Зокрема, наша Софійка (нещодавно була її персональна виставка) вже навчається у художньому коледжі, вільного часу у неї обмаль. Але вона приходить в нашу студію досить часто, каже: мені потрібна належна творча атмосфера. Отак ми взаємно надихаємо одне одного. Педагогу важливо допомогти дитині знайти себе, але ні в якому разі не нав’язувати їй своє.

Є у нас дуже талановита дівчина Еля 13 років, вона лише нещодавно розпочала працювати у новій техніці – і вже скоро ми відкриватимемо її виставку. Моїм завданням було лише надихнути художницю, трохи поправити техніку, решта – її власні надбання. До речі, вона працює маслом, і я сама разом з нею вже почала працювати й в цій техніці.

– Як на вас, художників, впливає війна?

 – Намагаюся тримати нерви керованими. Разом з учнями ми намагаємося нести позитивні емоції, що зараз потрібні усім. У мене, до речі, багато замовників з-поміж військових. Буває просять тату-ескіз на певну тематику, а іноді – портрети.

Нещодавно приїздив військовий, який захотів подарувати свій портрет мамі на день народження. Мене здивувало, що не дружині, не подрузі, а саме мамі готується такий подарунок. Він пояснив коротко — це має її втішити.

Військові й підтримують нас у творчості словами: ми воюємо для того, щоби ви мали змогу жити повноцінним життям, і те, що ви даруєте людям гарний настрій, дуже важливо. Нещодавно поетеса і видавниця Марія Дружко запропонувала нам зробити листівки на фронт. Ми дуже перейнялися цією ідеєю, а тематика була абсолютно вільна. Діти малювали Україну, військових, природу, хатинки, навіть баночки з варенням. Відправили роботи військовим і, наскільки я знаю, їх відгуки були дуже вдячними.

Через війну ми не так часто виходимо з дітьми на пленери, але акварель у сховищі я погано собі уявляю. Якісь малюнки з укриття бувають, але на цьому не варто зосереджуватись. До речі, коли відключали світло, я принципово продовжувала малювати, прилаштувавши ліхтарик до лоба. Але це інша справа, ніж сховище. Там просто не той настрій.

Є парадокс у тому, що війна породжує більше мрій. Після Перемоги хотілося б влаштувати пленери у різних країнах, зокрема відвідати Італію. У моєму житті є всі кольори, але зараз чомусь не вистачає небесно-синього, хочеться себе оточити цим кольором.

З чого черпаю натхнення? Ми з вами сидимо біля вікна, і дивіться, як сонячний промінчик оселився на листочку монстери. Я б уже малювала! Бачите, час завмер на цій квітці разом із сонцем. І все це є кожну хвилину, тільки дивись, помічай. Надихає спілкування з людьми. Надихають розмови з донечкою, вона все розуміє, як доросла. Мої учні надихають, найперше тим, що вони абсолютно  вільні люди у своїй творчості. І у кожного є свій шлях, його бачиш іноді наперед. Хоч багато дівчат кажуть: ми з вами назавжди, навіть, коли виростимо, не розлучатимемось, розумію, що це мрії, але ж – гарні, позитивні. Насправді світ – як дитяча акварель – райдужний!

Розмовляла Ірина Уварова.