Лариса Півненко: «Так хочеться аби всі зрозуміли – дітям потрібна саме любов, вони ж так швидко ростуть…»

Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими.  Лариса Петрівна Півненко, завідувачка амбулаторії №2 КНП «Центру первинної медико-санітарної допомоги», за визнанням багатьох сімей, – педіатр від Бога. Про свій чималий досвід роботи, кожну новонароджену дитину – як свято, дорослих дітей, працю одночасно з усіма поколіннями, аби виправити біду та про дивні розповіді пацієнтів, які повернулися з еміграції – Лариса Півненко розповіла «Пильному погляду».

 – Чому Ви обрали професію лікаря, чи було це мрією дитинства?

– Напевно свою роль зіграло те, що мій старший брат після школи несподівано вирішив зв’язати долю з медициною. Батьки наші працювали на цемзаводі, а от брат вирішив здивувати сім’ю. Я на шість років молодша, і захопилася майбутньою професією ще під час студентства брата: він з підручниками приїздить з інституту, і я – в ті підручники; він щось розповідає – мені цікаво. Уже в старших класах зрозуміла, що хочу стати саме лікарем-педіатром, і якби зараз мене запитали, чи хотіла б я щось змінити, то скажу – ні, я себе не бачу в іншій професії. Додам: у когось є хобі, якісь захоплення, а у мене все життя одне – улюблена робота.

 – Що Ви вважаєте найскладнішим у своїй роботі?

– Вже є певний досвід – педіатром я пропрацювала 27 років, а решту – сімейним лікарем, але складнощі у нашій роботі є завжди. Найбільш складно, коли ти бачиш новий симптом, з яким до цього не стикався. Аби ми розмовляли в ті часи, коли я була молодим лікарем, то я б вам стільки складнощів назвала – паперу не вистачить! У професії початок дуже важкий, але з досвідом складнощів меншає, та коли вони є, відразу думаєш, кому подзвонити, з ким проконсультуватись. Зараз допомагає й інтернет – у відкритих джерелах часто знаходиш щось нове і корисне.

Щодо педіатрії, то найскладніший вік пацієнтів – немовлята до року, але зазначу, що їх стало дуже мало, — народжуваність скорочується, і кожну новонароджену дитину я сприймаю просто як свято. У мене зараз уже третє покоління дітей перебуває на обліку, і з цим досвідом розумієш, як важливо бути дійсно сімейним лікарем, бачити, чи є якась спадковість, чи є привід тривожитись, бо подібна симптоматика спостерігалася у мами й бабусі. А зараз ще й війна дається взнаки. Це стосується не лише переселенців, а й наших, суто тилових дітей.

Особливо яскраво виражена психосоматика у дітей, чиї батьки на війні, — вони все розуміють змалечку і дуже переживають, а якщо ще й мама на нервах і постійно плаче, то дитина починає страждати серйозно, що виявляється навіть декількома захворюваннями. У малих дітей зовнішньо тривожність виглядає як схильність до постійної плаксивості, а у підлітків все складніше, вони стають замкненими, відстороненими. Часто стикаюся з тим, що діти будь-якого віку дуже болісно реагують на сирену – тягнуть батьків з кабінету: прямуємо бігом до сховища…

Психосоматика додає складнощів: часто став зустрічатися нервовий кашель на тлі відсутності хвороби. Раніше був діагноз «невроз нав’язливих рухів», зараз ми його не ставимо, але певні ознаки неврозу зустрічаються дуже часто. У мене зареєстровані й батьки, і діти, то працюєш одночасно з усіма поколіннями, аби виправити біду.

Стосовно вимушених переселенців скажу: якщо люди переїхали з Маріуполя, Авдіївки, Часів Яру, де страшно бомбили, то вони всі дуже тривожні: порушення сну, страхи, панічні атаки. Була у мене на прийомі дитина, яка почувши різкий звук, втратила свідомість. Лише дитину привели до тями, мама перервала прийом і забрала дівчинку додому. Тут реакції страшні, і захворювання складніші, і на питання лікаря люди реагують знервовано. На тлі війни всі лікарі фіксують помолодшання серцево-судинних захворювань, у тому числі гіпертонії. Ну, не було у мене до війни підлітків із тиском 150-160. Інше питання, що можливо, свого негативу додають і електронні сигарети. До того ж діти багато часу проводять дома, навчаючись онлайн, мало рухаються, тому часто у підлітків бувають постійні головні болі, запаморока, печія.

 – Зараз суто медичне слово «терапія» стало основою багатьох соціальних понять: арттерапія, терапія іграшками, спортом, терапевтичні заняття з домашніми тваринами. Як Ви ставитесь до цього явища?

– Дуже позитивно. Все це, безумовно, потрібне і має корисний вплив. Інше питання, чи однаково доступні людям заняття, наприклад, у кінноспортивних школах. Це вартує значних коштів, але багато дослідів і закордонна практика свідчать про ефективність подібних засобів. Загалом, якщо взяти тему тривожних розладів, то все, що відволікає або створює стан захищеності, — лікує саме по собі. Особливо це стосується дітей, в умовах війни, тривожності їх треба постійно відволікати, та хоч би займати чимось, пов’язаним з турботою про інших – навіть налити коту молока у мисочку – вже годиться.

У нас, до речі, зараз дуже багато дітей із психічними розладами, це стає буквально масовим явищем. Мені важко сказати, з чим точно це пов’язане, але діти замкнені, не говорять, стало більше проявів аутизму, частіше фіксується легка розумова відсталість. Вважаю, що однією з причин може бути поведінка батьків, які просто не займаються дітьми.

Підлітки, які виростали у мене на очах, і ставали батьками, демонструють, що звикли до відповідальності лише за себе, за свій вільний і робочий час. «Дивлюся телевізор, і дитина нехай сидить поруч мовчки. Аби не заважала». І діти будуть покірно сидіти, і у телефон втокмачать, якщо мамі треба займатися чимось іншим.

Не можу й оминути знову тему тих же електронних сигарет, що, на мій погляд, впливають на спадковість. Думаю, що з часом наукові дослідження підтвердять цю тезу. Ми завжди говорили, що наші батьки й діди – здорові люди, бо жили до 90 років, хоч пережили й війну, і голод. Чого насправді у них не було? Гаджетів та електронних сигарет.

Важливо пам’ятати ще й таке: не складно знайти винуватців проблеми зовні, але складно подивитися на себе, полюбити життя – яке б воно не було – віддати доброту і поміч ближнім і не ближнім.

 – Як складаються відношення у професійному середовищі? Ви ділитесь інформацією з іншими лікарями, допомагаєте новачкам?

– У переважній більшості мене оточують дуже гарні люди. Я дуже вдячна своїм вчителям і дуже тішуся, що ще працюють прекрасні фахівці Т.П.Дорота, С.П.Тищенко, А.Ю.Шуненко. Коли я почала працювати як сімейний лікар і мені ще складно було опановувати роботу з дорослим населенням, то багато допомагала завідувач амбулаторії №1 О.К.Гоцерідзе. Мені пощастило і з колективом нашої амбулаторії: тут працюють люди, які хочуть працювати, які прийшли за покликом душі. Немає навколо й не було таких, щоб заявляли: я цього не можу і не хочу робити.

Стосовно молоді зазначу, що є прекрасні фахівці. Зараз прийшов в амбулаторію №15 чудовий молодий лікар Владислав Дубас. Він працює з великим бажанням, часто консультується зі мною, щось і я у нього питаю, особливо стосовно пошуків в інтернеті. Він охоче допомагає усім. Багато що залежить від того, з якою метою людина прийшла працювати.

На жаль, чимало випускників медичних вишів полишають роботу лікарями, ідуть у фармацевтику або косметологію. Залишаються лише ті, які обрали професію за покликом серця…

Помічаю парадокс: випуски медичних вишів великі, а куди діваються молоді спеціалісти – незрозуміло. У цьому році нам вперше не дали інтернів, такого ще не було. Вони мали прийти 1 серпня, але цього не сталося, і вважаю ситуацію тривожною, бо у нашій галузі загалом майже 70% лікарів – пенсійного віку.

– Одна з проблем сімейної медицини – велика завантаженість лікарів, і зрозуміло, що треба якось відновлювати енергію. Що для Вас є джерелом відновлення?

– Головним для мене завжди було бажання працювати. А ще – мій міцний характер. Саме від характеру і беру сили для відновлення. Я не можу сказати, що, наприклад, сім’я надає притоку сил. Так сталося, що я вже дев’ять років вдова, і нікому не побажаю самотності. У мене є діти, внучки, у нас гарні відносини, але сім’я залишається джерелом енергії, коли ти можеш прийти додому і є з ким поговорити. Я не раз задавала собі питання про відновлення, але знаю одне: у житті звикла покладатися лише на себе.

 – А Вам не здається, що імідж професії лікаря та й ступінь поваги до неї стали з роками менш вагомими?

– Здається. Я не хотіла підіймати це питання, але дійсно спостерігаю тенденцію до того, що люди стали менше поважати лікарів. Ми сприймаємося нині — як обслуговий персонал, як працівники торгівлі або ресторанного бізнесу.

Буває, що відкривають двері твого кабінету ногами, щось вимагають з порогу, бо я – повинна. Ні, я таким нічого не винна. Пам’ятаю своїх батьків: коли викликали лікаря до нас, дітей, то мама готувалася до зустрічі дуже ретельно, стелилися білі простирадла, а нам казали: поводьтеся чемно! Чекали лікаря, як Бога. А зараз? Зараз нас можуть зустріти у брудному халаті, у стані алкогольного сп’яніння…

Це загальносуспільне явище, в якому певним чином винен і державний підхід, ті ж «гарячі лінії», куди телефонують часто не зовсім нормальні люди та за зовсім іноді не нормальними приводами: не так глянула, не три рази посміхнулася – все, скарга готова! Але… У мене онука не очікувано пішла навчатися у медичний коледж. Нагадаю: у нашої родини лікарями працюємо тільки ми з братом, і рішучого впливу сім’ї на її рішення не було. Навчалася онука прекрасно, але у старших класах, передбачаючи ситуацію з навчанням у форматі онлайн, захотіла піти до коледжу: «Не витрачатиму часу, а далі буде видно». Я запитувала: чому вона обрала медицину? У відповідь: «Ти спілкуєшся з людьми, тобі постійно телефонують, людям ти потрібна, і це – головне». Негативу в професії вона, безумовно, не бачить, але для онуки саме зараз важлива витребуваність професії.

 – Чи маєте Ви справу з військовими?

– У мене зареєстровані хлопці, які воюють у ЗСУ. На жаль є й такі, які віддали життя на цій війні. Я спілкуюся із сім’ями загиблих хлопців і пам’ятаю, як мій старший брат, дивлячись на фото наших хлопців, сказав: господи, які вони всі красиві…

Мої хлопці-військові ще й з гарною душею, багато з них пішли на війну добровільно. Коли звертаються до мене, я бачу що від них не віє негативом або злістю. Вони завжди – з повагою, але проблем у хлопців, на жаль, дуже багато…

Є у мене на обліку малесеньке хлоп’я трьох рочків, у якого загинув татко. Не можу без сліз бачити, як він подорослішав, переживаючи своє горе. Я вперше таке фіксую у такому ранньому віці. Хлопчик ходив до дитсадка, але після загибелі батька рішуче відмовився від садочка – тільки з мамою. Важко все це, дуже важко…

Життя звичайно, бере своє, лікує. А народження дитини – це завжди велика радість. Дитина – це щастя, тому, може я й пішла в педіатрію. Бо тут – життя! І варто любити це життя, віддавати йому свою любов. Так хочеться аби всі зрозуміли – дітям потрібна саме любов, вони ж так швидко ростуть.

 – Чи є серед Ваших пацієнтів люди, які побували у тимчасовій еміграції за кордоном? Дуже багато дивних відгуків про європейську медицину.. 

– Так. Люди з досвідом еміграції охоче кажуть, що у нас в Україні медицина краще. Зокрема, в деяких європейських країнах неможливо потрапити до лікаря сьогодні на сьогодні. Треба записатися на прийом і чекати своєї черги, якщо навіть стан хворого потребує невідкладного втручання. Максимум, що отримає пацієнт – телефонна консультація.

«У дитини температура 39, нехай приїде швидка, а нам кажуть: дайте їй попити водички, на крайній випадок — аспірину». Немає звички, як у нас, коли за першим викликом приїде лікар. А до вузьких фахівців зовсім неможливо потрапити відразу, очікування черги може тривати від трьох місяців до пів року. Це мені телефонували пацієнти з Угорщини, Німеччини, Польщі.

А у нас завжди вчили та й продовжують використовувати фразу-заклинання: при перших симптомах захворювання (а також — призначенні будь-яких ліків, вітамінів) – звертайтеся до лікаря. Ця фраза у лікарів закарбована зі студентської лави, а у наших пацієнтів – в крові. До того ж у нас звикли отримувати лікування ще й словом: ти можеш не встигнути призначити ліки, як людина вже каже вдячно: мені легше від ваших слів.

На Заході інший підхід – до зустрічі з лікарем ти маєш поспілкуватися з медсестрою, і саме вона вирішить, чи варто відволікати лікаря твоєю хворобою. Недавно наші емігранти привезли мені інструкцію з пологового будинку однієї європейської країни, де викладено перелік дитячих хвороб та їх симптомів і відповідно рекомендації – що робити. Як на мене, все це – безпосередній натяк не турбувати лікаря зайве у випадку «кожного чиху». Маєш інструкцію – от і живи з нею.

Наша медицина – не ідеальна, але, не дивлячись на численні реформи, кадрові вікові проблеми, війну, вона не втратила головного – людяності.

 Підготувала Ірина Уварова.