Про морозиво, відпустки та про те, як жити коли дуже боїшся майбутнього

Авторка: Ірина Уварова.

Зателефонувала щойно знайома з Полтави й після обов’язкового «як ти, чи часто накривають повітряні й серцеві тривоги?» перейшла до справи: коли плануєш відпустку наступного року (!), давай разом поїдемо до Моршина чи то за акційною (пенсійною) путівкою за кордон? Отетерівши від тих планів, мовчу. Ну, про що міркуєш? – підганяє знайома. Кажу їй: війна – поруч. А якщо не доживемо? – Чого б це? Звідки такі думки?! – вона у відповідь. Я чесно не знаю «чого б це» і «звідки думки». Щось починаю пояснювати про різницю у ставленні до майбутнього – залежно від географії: чим ближче до Сходу, тим важче будувати плани; щось про серцеву чуттєвість – дуже залежну від стану, коли на фронті – рідна людина… – До нас теж іноді «прилітає», але поки є можливість, майбутнє планую, не варто його боятися! – наказала знайома.

Розумію, що не варто, але ж тисне інша реальність. От натрапила у фейсбуці на невеличкий, але досить травматичний досвід молодої дівчини, зовсім такий буденний..

«Стою на касі в магазині. За мною хлопчик років чотирьох просить маму, щоб вона купила йому морозиво. Мама терпляче пояснює, що грошей обмаль, треба берегти на конче необхідні продукти, такі, як хліб… Відповідь хлопчика приголомшила: “Мамо, ти ж знаєш, як бахкає. Ось візьме бахне і все… А я морозива не поїм. Навіщо тобі буде той хліб, якщо в тебе не буде мене, а, може, й тебе теж не стане”. Доросла залізна логіка малого мене збентежила. Прошу касирку секунду зачекати. Біжу, беру морозиво, пробиваю на касі, прошу дозволу в мами й морозиво віддаю малому. Захват у його очах швидко змінюється на смуток співчуття. Він мене запитує: “А у Вас уже когось убило? А Ви встигли купити їм морозиво?” Переглянулися з мамою, і в нас, як за командою, в обох навернулися сльози. Малюк випалив: “І чого б я ото плакав. Мене ж іще не бахнуло, я встиг з’їсти морозиво. От як бахне, тоді й плакати будете… Таке сьогодення нашого життя».

У пошуках відповіді про «таке сьогодення» і як ставитися до майбутнього, знайшла відповідь раптово зовсім не там, де шукала – у порадах родини…ізраїльтян.

«Коли живеш поруч із війною, дізнаєшся багато нового. Наприклад: якщо над твоїм будинком переходить звуковий бар’єр бойовий винищувач, то зі стін обсипається штукатурка. Або той факт, що до артилерійської канонади можна звикнути настільки, що перестаєш її помічати. Останній рік ми з Юлею прожили на північному кордоні Ізраїлю. Там, де війна. Ми переїхали на Північ із Тель-Авіва, розраховуючи рік пожити спокійно. Спокійно не вийшло. За цей рік було всяке – стояли під вікнами танки, вибухали перед будинком безпілотники, будили ночами повітряні тривоги. Наш пес Дорон і кішка Аріша навчилися самостійно ходити в бомбосховище. Але ось що цікаво – найсерйознішим випробуванням війни виявилася не фізична небезпека, а постійний психологічний тиск – тиск невідомості, тиск страху перед майбутнім.

Здається, що під час війни ти стаєш більш вразливим. Але це неправда. Під час війни наша вразливість не стає більшою. Вона просто стає помітнішою.

В Ізраїлі війна безупинно триває вже 70 років. Змінюється тільки її форма. Іноді – це теракти. Іноді обстріли. Іноді – сухопутні битви. В Ізраїлі живуть люди, які навчилися добре жити в умовах безперервного шторму. В умовах постійної загрози майбутнього.

Я хочу поділиться з вами сьогодні кількома правилами, яких я навчився в ізраїльтян за 11 місяців війни. Я думаю, що в мирному житті ці правила допомагають навіть більше, ніж у житті військовому.

Перше. Підготуйся і забудь. Війна від нас зовсім недалеко – всього-то вісім кілометрів. І перші місяці ми постійно гадали – яка ймовірність найгіршого сценарію, тобто того, що війна переміститься безпосередньо до нас під балкон. Ми мучили запитаннями досвідчених ізраїльських друзів і отримували дуже дивні відповіді. – Слухай, як ти думаєш, наскільки ймовірний найгірший сценарій? – запитували ми. – Купи консервів, води й радіоприймач, збери сумку з документами, стеж, щоб у машині повний бак – відповідали нам. – Це в сенсі, що ймовірний? – Ні. У сенсі купи.

Нам знадобилося пів війни, щоб зрозуміти нарешті, що оцінювати ймовірність найгіршого сценарію – справа безглузда. Скільки не оцінюй, відповідь у кінцевому підсумку буде одна й та сама – може, найгірше станеться, а може, й ні. За десятиліття війни ізраїльтяни навчилися іншого, набагато ефективнішого підходу. Він такий. Зроби рівно і тільки те, що ти реально можеш зробити, щоб підготуватися до найгіршого сценарію і, зробивши це, живи своїм життям – їж, пий, кохай.

Перший час нас із Юлею дивувало, як люди можуть під звуки канонади займатися спортом, ходити на пляж, їздити на роботу або сидіти в кафе. Потім ми зрозуміли – якщо ти дозволяєш думкам про найгірший сценарій змінити твоє життя, це означає, що найгірший сценарій уже стався.

Друге. Ніхто нічого не знає краще за тебе. Містечко Наарія від нас за три хвилини на машині, за двадцять пішки берегом. Знайомий продавець у наарійському магазині запитує співчутливо: – Ну як там у вас? Дуже небезпечно? Що чути? Ми живемо на три хвилини ближче до війни, і це означає, що є шанс, що ми можемо знати про війну на три хвилини більше. За рік війни найбільшим відкриттям для мене було те, що все, абсолютно все, що пишуть про війну, не відповідає дійсності. Багато перебільшують, багато применшують, багато припускають і майже завжди спізнюються. Біда зовні виглядає зовсім інакше, ніж біда зсередини. Найточніший аналітичний прогноз дав нам із Юлею наш сусід поверхом нижче. Буде сирена, підемо в бомбосховище. Скажуть виїхати, виїдемо. – сказав він.

Третє – не даруй час біді. Якось одного разу ми з Юлею сиділи на веранді приморського кафе, коли вкотре завила повітряна тривога. Мене вразило, з якою неймовірною швидкістю всі відвідувачі, які щойно розслаблено спілкувалися за столиками, миттєво опинилися в укритті. Але ще більше мене вразило те, з якою швидкістю, без єдиної змарнованої даремно секунди люди повернулися до перерваного задоволення ледь сирена замовкла. Чи трапиться біда, від тебе не залежить. Біда може трапиться завжди. Зате від тебе залежить скільки свого особистого часу ти цій біді віддаси. Повільний інтернет, відключене світло, перебої з водою і постійний страх – це обличчя сучасної війни для всіх тих, хто живе поза зоною безпосередніх бойових операцій.

Перше чого позбавляє нас будь-яка біда – це комфорт, твій власний і твоїх близьких. І тому створення будь-якого можливого комфорту стає найважливішим завданням.

Що важча, що страшніша ситуація, то важливіше про комфорт дбати. Якщо погано і якщо страшно, обов’язково потрібно старанно готувати їжу, прибирати оселю, прати й прасувати».

…З давніх-давен ми дружимо з ветераном одного з наших підприємств Віктором Васильовичем Білянським. Людина-легенда, бо свого часу підіймав важке виробництво, а зараз у свої 80 плюс залишається активним волонтером і дуже працьовитим садівником. Не так давно ветеран прихистив рідню – переселенців з Луганщини. – У перші дні, – розповідає він, – коли приїхали, були замкненими й дуже переляканими, з дому майже не виходили цілий місяць. Страшенно лякалися повітряних тривог та будь-яких гучних звуків. І поралися у помешканні, як навіжені! А згодом… Знаєш, що найперше спитали, коли врешті решт зібралися із силами вийти на вулицю? «Де у вас тут найближчий салон краси?». Тоді я заспокоївся – все з жіночками буде гаразд.

«Не даруй час біді», – варто замислитися. Можливо, іноді можна дозволити собі «хочу» замість «мушу». Як той хлопчик у магазині – навіщо тобі буде той хліб, якщо в тебе не буде мене…