«Батько у війську, а бабуся плете маскувальні сітки та вчить онука керувати скутером»

Авторка: Ірина Уварова.

Колись дуже смішним здавався анекдот про підстаркувату молодичку, що запросила у гості потенційного супутника життя й вихваляється збереженою змолоду красою. Для повної аргументації взялися роздивляться сімейний альбом. – А це ж хто? – питає «супутник життя». – Та онука після закінчення інституту… Зараз вже не так воно й смішно, бо настав саме той час, коли підстаркувате коло друзів має основною темою розмов улюблених онуків.

– Уявляєш, вчора вмикаю пилосос, тільки-но перейшла до іншої кімнати, як малий онук витяг шнура з розетки. Думала пилосос зламався, гадала, що дитина не почує, — і от просто вихопилося жахливе нецензурне слово. А малий бігом до мене: що ти сказала? – і повторює те матюччя. Тут я спокійно йому пояснюю: бабуся сказала: «глядь!», який пилосос норовливий!

– Просився мій онучок Миколка: поїдемо та й поїдемо до парку в Дніпро! А я ж працюю, то й кажу: дочекаймося вихідних. – Тебе начальник не відпускає? – співчутливо питає онук. – Еге ж, начальник. За пів години приносить малий лист, написаний власноруч – підпиши, бабусю, та й поїдемо завтра. У листі таке: «Дорогий і улюблений начальник! Я маю дуже гарного і слухняного онука, якому вкрай потрібно до парку. Відпустіть мене швиденько додому та віддайте наказ купити онукові зеленого танка. З повагою, ваша Людмила Петрівна, краща робітниця підприємства». Підписала. Для сміху показала керівництву. То відпустили аж на три дні з наказом купити не лише танка…

– Як не вмовляла, а діти назвали онука зовсім непристойно. Особисто я кличу його «Вареничок». – Непристойно, то що за ім’я? – Гріх казати – і пошепки: «Роман…».

– Ледве вирвала свого Матвійка з пазурів сина і невістки. Посадила на свого скутера, та й гайнули на увесь день за місто: будемо робити все, що батьки забороняють! Вчу його хеві-металу, до ночі завивали разом з ним, лякаючи сусідів «Led Zeppelin».

Бабусі – найкраще та найзагадковіше явище у світі. З головним завданням – рятувати. А що – не було, як віддавали останню копійчину, розвертали молоді подружжя від розлучень, няньчили онуків. Зараз типова картина: батько у війську, бабуся плете маскувальні сітки, а у вільний час «рішає» з онуками математику у режимі онлайн, а ще пече пиріжки тонами, бо ж це потрібно хлопцям «на нулі».

І на все вистачає їм мудрості, витримки, розважливості. Недавно згадала, як у перший тиждень подружнього життя наважилася я затіяти тісто. Замісила за рецептом, а вийшла якась важка і страшенно тверда цеглина. Бабуся жила поруч, то пішла зі своєю цеглиною до неї – рятувати й пирога, й репутацію. – Зараз все виправлю, ти йди, займайся іншим, — сказала бабуся зажурливо. За десять хвилин кличе – тісто м’якеньке, як пух, лагідне, як обійми… – Молоком розбавила, олії додала? Аж бачу – лежить моя цеглина у відрі для сміття. – Навчишся. Трохи терпіння і любові. Не спіши та завжди вір у себе.

Це було не лише про тісто.

В Україні зараз сотні брендів з теплою назвою «Бабуся»: виготовлення смаколиків, подушок, збірки рецептів, календарі з порадами на всі випадки життя і навіть безкоштовний сервіс пошуку архівних справ.

А інтернет тим часом горить зізнаннями вічної любові до бабусь: «Бабусі в усі часи були не лише родинними опікунами, а й мудрими порадницями та берегинями традицій роду. Коли я чую слово “бабуся”, переді мною з’являється образ невисокої старенької жінки з сивим волоссям, в’язаним платтям та добрими очима, що сміються від радості. Вона завжди мала час на мене, навіть тоді, коли усі навколо були зайняті своїми справами. Її голос був ніжним і теплим, як сонячні промені, що проганяють холод і злі сили. Слово “бабуся” – це не просто набір літер, а магія, яка робить життя кращим. Воно символізує безмежну любов та турботу, яку тільки бабусі вміють дарувати. Це слово навіює в мені почуття щастя і добробуту, а також натхнення бути таким же теплим і мудрим для своїх нащадків, як моя бабуся була для мене». (Авторка — молода журналістка Марія Даценко).

І повно в тому інтернеті зарозумілих застережень на кшталт: «П’ять (десять, двадцять) невиправних помилок бабусь» (ба, видно, ані батьки, діти й дідусі ніколи не помиляються).

І розумієте, все це – і про любов, і про помилки – поруч з публікацією: «Двоє пенсіонерів зробили фактично неможливе. Попри страх бути розстріляними, 88-річний дідусь і 98-річна бабуся пішки вибралися зі своїх окупованих сіл і дісталися українських військових. Вона пережила Другу світову війну й застала повномасштабну війну Росії проти України. Пенсіонерку не підкорила російська пропаганда, бо те, що відбувається у рідному селі, бабуся навіть не могла уявити. Та вона зробила неможливе: 10 кілометрів 98-річна бабуся йшла пішки, спираючись просто на дерев’яні палиці, у неї не було ані їжі, ані води, але було шалене бажання вийти з російської окупації. Будинок жінки, у якому вона жила, зруйнували росіяни. Тому Лідія Степанівна вирішила рятуватися від окупантів та пішки йшла з окупованої частини Очеретиного, що на Донеччині. Поліційні кажуть, що Лідія Степанівна йшла пішки впродовж дня, а під час дороги засинала і двічі впала. Як переказують у поліції, “жінка трималася на двох палицях  і на характері”.

Зрозуміло, є чимало порад щодо «вдосконалення» бабусь. Ось експерти пишуть: «Поради бабусь є вельми цінними, не треба ними нехтувати, але процес їхнього вдосконалення є неминучою вимогою сучасності. З позитивного важливо відзначити беззастережну любов.  Бабусі не впадають у сказ від розсипаної муки по всій кухні під час кулінарного дебюту або розмазаній гуаші по підлозі.  Завдяки цьому дитина виростає творчою і впевненою у собі.  Вони балують онуків, співають їм пісні, читають тоннами книжки перед сном, тим самим і показуючи суть безумовної любові.  Бабусі готові гуляти з дитиною до переможного, вони не поспішають, як вічно це роблять молоді мами, що нікуди не встигають, тому і діти ростуть гармонійніші й здоровіші».

Але далі отаке: «своїх дітей (нинішніх молодих маму і тата) батьки вже виростили, “вивели в люди” і на якомусь етапі заспокоїлися думкою, що їх “місія” завершена. А після народження онука чи онуки вони вступають в процес виховання з новими силами. Адже не дарма кажуть, що “діти до вінця, а внуки до кінця”.Чому бабуся робить все по-своєму і не прислухається до побажань молодих батьків? Найчастіше її “свавільна” поведінка пов’язана з потребою в любові або в повазі. Якщо їй не вистачає уваги дорослих дітей, турбота про онука стає “світлом у вікні” для літньої жінки. Нарешті з’явилася людинка, якій вона потрібна, яка її любить! Реалізація цієї потреби через дитину зазвичай призводить до того, що бабуся надмірно балує малюка, виконує всі його забаганки. Щоб бабусина поведінка стала більш адекватною, потрібно постаратися змінити своє ставлення до неї». Вмерти можна.

А я от згадую Остапа Вишню, його тепле й вічне оповідання «Якби моя бабуся встали» з улюбленим епізодом: «Давненько це було. Років сорок тому. Вчився я тоді в славному місті Києві! Та й поїхав на канікули додому на благословенну Полтавщину. Бабуся ще моя тоді були живі.Якось сидимо ми з бабусею вдвох у садку: бабуся, як спеціаліст по промисловості, пір’я дере. Біля неї, значить, виробничі засоби: два підситки — в однім не дране, а в другім — уже дране пір’я.А я більше по культурній, значить, частині: сиджу під вишнею на рядні й “Очеретом качки гнала” співаю»…

Тема «третього віку» невичерпна. Колега щойно похвалилася, що подарувала своїй бабусі сучасний айфон. – Уявляєш, вік у неї 80+, а освоїла все швидко і ґрунтовно. Єдине, чого ніяк не може зрозуміти, як це додаток «Повітряна тривога» не попереджує, коли ця тривога скінчиться…

Бо не кінчаються ніколи бабусині тривоги. Моя – завжди оксамитово лагідна, мудра бабуся, вміла робити все на світі. У 1947 році рятувала від голоду сусідів, бо за шиття давали їй хліб. Жила на першому поверсі, тож дітлашні на постійне: дайте водички, зашийте нам м’яча, подуйте на розбите коліно, зеленкою можна, тільки щоб не пекло, — діставався на додаток ще й смаколик. Умиротворювала сім’ї сусідів, мовчала якоюсь світлою печаллю разом з удовицями, бо втративши свого Олексія у Другу світову більше не шукала заміжжя. Бабуся пішла у засвіти тихо і спокійно. Мама сиділа поруч у лікарні, а я бігла з роботи, як навіжена. – Бабуся все тебе чекала, — сказала мама, — зараз без тями, ледве дихає. Так отим «ледве дихає» бабуся встигла сказати мені останнє: «Молодець». Але це не все. Останнім діагнозом бабусі було «велике серце». Медичного значення не знаю і знати не хочу.