Про дрібниці в кутку та про життя, якого нас намагаються позбавити

Авторка: Ірина Уварова.

… У перші ж дні, коли знайомі знайомих – вимушені переселенці – вибралися нарешті з Луганщини, і всі ми – по черзі або разом – приносили їм необхідні речі, натрапила у кухні на цікаву розмову. – Марино, ну я розумію, що встигли врятувати кота з усім його майном, а навіщо привезла настільного важкого годинника? – Бо він у тимчасовому прихистку нагадуватиме колишнє щасливе життя. Годинник – це затишок, розумієш?

І такі історії виявилися дуже типовими. Хтось забув документи, але привіз улюблену чашку без сервізу, старого плюшевого ведмедика, надщерблену бабусину тарілочку. У справжньому домі завжди мають бути речі не лише першої потреби…

Втім, першість цієї необхідності кожен визначає по-своєму. Згадався до теми репортаж з Будинку нічного перебування (нічліжки, що її тоді щойно відкрили на вулиці Біломорській). Все охайно, затишно, а в кімнаті жінок – колишніх безхатьків – перше, що впадало в очі, — безліч м’яких іграшок: на диванах, кріслах, підвіконнях – скрізь. – У вас тут діти бувають? – Та ні, це для себе, це ж домівка.

Не так давно, але ще до війни, до ковіду, якось запросила мене в гості 80-річна героїня старого нарису. – Хочу похвалитися ремонтом, який подарували моїй домівці турботливі онуки. Правда, не все тепер я розумію у собі… , – загадково сказала хазяйка. Оговірка «правда» виявилася, на перший погляд, чудернацькою: ремонт потужний, все вирішено у біло-скляно-нікелевих матеріалах, суцільний хай-тек. – А де мої дрібнички, — стривожено спитала хазяйка онуків. – Баб, це не в тренді. Стіни мають бути чистими, без жодних твоїх вишиванок або фамільних портретів; на полицях – лише необхідне. За дрібниці не хвилюйся: он вони – у коробці в кутку. – Все стало красиво і зручно, а жити не можу, — каже жінка. – І от як не образити онуків та витягти необхідні мої сердечні дрібниці з кутка? – спитала тужливо. – Зрозуміють. Рано чи пізно й самі зажадають дрібниць.

Відома журналістка Соня Кошкіна написала у фейсбуці : «В домі завжди мають бути свіжі квіти. Завжди. Попри все. Красива скатертина на столі (у мене — біла. Так, за звичайним обіднім столом. На щодень). Завжди. І посуд. Обовʼязково — посуд, що тішить ваше око. Навіть якщо квіти штучні, скатертина паперова, а посуд одноразовий. Все одно. В будь-якому місці. Це — про життя. Якого нас намагаються позбавити».

Особисто у мене, завдяки подарунку з фронту, стоять на почесному місці шість військових гранчаків зі снарядних гільз. Ніхто з них пити не буде ніколи, бо, по-перше, воно святе, по-друге, свіжо пахне живою зброєю.

Іграшки без дитини, гільзи без пороху, чашки без сервізу, живі квіти без коріння. Перелік необхідного, всупереч модному мінімалізму. А, стоп, не всупереч! Попорпалася в інтернеті і знайшла таки молодіжний сайт, де оті самі онуки, що складали дрібниці своєї бабусі в кутку, склали список двадцяти семи класних речей для настрою. Є там два обов’язкових коти (живі), фікус (допомагає стати щасливими батьками), бамбук (забезпечує живу силу й добробут), килим з ілюзією ями (щоб з порогу вмерти з переляку), сувенірний водоспад для пахощів, модульні світильники до кожної кімнати й – ягідка на торті – крісло-гойдалка з масивним пледом…

Відразу ж відволікуся від теми коротко – мова не іде про синдром Плюшкіна. Пишуть експерти у відкритих джерелах: «Статистика свідчить, що майже 5% американців страждають синдромом Плюшкіна. Сіллогоманія – тяга до збирання та зберігання речей, психологічна патологія. Таке накопичення ще називають хордінгом, синдромом Діогена, синдромом Мессі та старечим убозтвом. В Україні найпоширеніша назва цієї патології – синдром Плюшкіна. Якщо ви ще не зрозуміли, то ця назва невипадкова. Плюшкін – це прізвище одного з героїв “Мертвих душ” Гоголя. Підстаркуватий чоловік зносив додому усе, що потрапляло в його поле зору. Письменник висвітлив справжню проблему, психічний розлад, який приносить біль при розставанні з власними, хоча й непотрібними речами».

Так от ми не про це, а саме про речі-емоції, речі-пам’ять і навіть речі, що нагадують про майбутнє. Той самий годинник у кришталевій брилі, який врятувала переселенка Марина, передає, з її слів, енергетику роду і саме він зараз здатен для неї притягувати щастя, слугувати оберегом.

До речі купу порад на тему, як рятувати себе від емоційного безладдя, від депресії, якими «непотрібними» речами наповнити домівку, містить сайт… Івано-Франківської лікарні. Там окремий є розділ, як провести інвентаризацію особистості, а не лише домівки, як навчитись себе поважати. «Ми шукаємо для невдач всілякі звичні виправдання, а для успіхів – випадковий збіг обставин. Що б не трапилося, підбадьорюйте себе, хваліть, радійте за все, що відбувається та вірте в особисту щоденну перемогу. «Я зможу», «Мені все під силу!», «Вперед до висот»… Можете навіть скласти гімн собі, і це зовсім не про егоїзм, адже любов до себе надважлива і повертати її варто всіма силами.. Викидання речей може викликати страх втрати контролю над життям і відчуття нестабільності в майбутньому (ого!). А ще невпевненість, що річ точно-точно більше не знадобиться в майбутньому. Коли ми знаємо, що ці речі ми маємо, ми заспокоюємося: ми розуміємо, що всі наші життєві ситуації “закриті” потрібними речами». А ще там є таке: «Коли ми розуміємо, що це так, ми стаємо впевненішими: ну хоч у речах порядок, значить і в житті його можна навести».

В домі завжди мають бути… Спогади. Затишок. Надії і сподівання. Щойно придбала собі страшенно непотрібний малесенький радіоплеєр, що біля подушки шепоче якісь втішні новини та грає музику-релакс. І от нащо воно?