«Трясця, як смачно!», а ще про те, як допомогти сумувати

Авторка: Ірина Уварова.

Надибала нещодавно в інтернеті дивний рецепт страви з капусти, що її запікають усю ніч. І поруч – вдячний відгук: «Я нарізала і змішала продукти — і спробувала. Трясця, це смачно! На смак як посиденьки з рідними. Як вечеряти в старовинній хаті, де стіни пахнуть глиною, а лавка застелена смугастим рядном. Як відчути себе поруч із близькими. Як затишні розмови про город та дітей. Як щирість та справжність». От вам і капуста, та зараз не про неї, а про затишні розмови, про особливості нинішнього спілкування: для когось розкіш, а для когось мука…

Спілкування завжди було справою непростою (виводжу за дужки ділове, навчальне, лікувальне), і про це свідчить стурбованість дорослих щодо пошесного мовчання малих. Виникло це явище ще років з десять тому, а сильно помітним стало зараз. Занепокоєність є, частіше у бабусь-дідусів, педагогів та медиків. Та особливо ніхто не б’є на сполох, бо найбільш відповідальні за мовчання малих особи – батьки – спокійно пояснюють: а що ви хотіли? Ми зайняті справами, захлинаємося в інформаційному потоці, а діти майже ізольовані – такі обставини.

Малі стали інакшими – стривоженими, наляканими, зосередженими на внутрішньому світі, по-своєму переживають важкий досвід. Не лише пов’язаний з війною.. Згадалася в тему давня, майже анекдотична історія, про яку колись обурено розповіла сім’я знайомих. Родина науковців та культурних діячів, де геніями від народження були три покоління поспіль, стикнулася з мовчанням найменшого онука. Немовляті читали вірші Пастернака, вчили розуміти оперу, та вражень – нуль, може й, геній, але ж мовчить! Вже трирічного водили хлопчика до психологів, логопедів, знахарів, і всі спеціалісти одностайно заспокоювали: воно здатне розмовляти, але не хоче. І тут влітку якось повезли дитину на чисте повітря до села із зеленим туризмом і купою незвичних для міста розваг. Конячки, корівки не справили враження, аж тут раптово до хронічно аристократичної бабусі мале озвалося: «Бабо, глянь, — курка наср…!». Страшний був сімейний скандал, але ж спілкування налагодилося. До дітей як суспільного лакмусу ми ще повернемося, а поки…

Війна багато що змінила в усіх нас: набагато зросла ціна рішень: куди їхати, коли повертатися, що робити на підтримку ЗСУ, з ким спілкуватися, а кому – зась, як боротися із заціпенінням, коли жодне рішення не має значення.

Експерти з питань спілкування загалом пишуть про банальні речі, але ж з’являються часто і дуже неочікувані висновки: «Початок повномасштабної війни в Україні став об’єднувальним досвідом для багатьох людей. Він збільшив потребу в спілкуванні, дозволив переоцінити й налагодити стосунки з рідними, друзями та навіть відновити давно втрачені контакти. Жахливі події останніх місяців підштовхнули багатьох написати давнім знайомим і розпочати спілкування заново. Бар’єри, які раніше стояли між незнайомими людьми, наче “потоншали” внаслідок війни. Вже протягом перших днів війни, виникло безліч сусідських і районних волонтерських об’єднань, які взяли на себе відповідальність за допомогу літнім людям, купівлю і роздачу їжі та ліків тим, хто живе поруч. Дослідники й раніше звертали увагу на те, що під час війни люди частіше, ніж у мирний час, спілкуються та взаємодіють з сусідами, ходять у гості та позичають побутові речі одні в одних. Та різні досвіди проживання війни можуть стати певними лініями розмежування».

І от, уявіть собі, спостереження психологів, педагогів та й простих щирих людей свідчать про дивну річ. Найбільш недоречними у спілкуванні з військовими, з людьми, які пережили важкий досвід окупації, переселення, бомбардувань, втрати близьких або друзів, стресу очікування, виявилися фрази : «все буде добре» і «як я тебе розумію». Знецінено. Жирно перекреслено. Сприймається змученим серцем, як оте «бабо, диви, курка наср…». Нормально сприймаються щирі слова: як ти, яка потрібна допомога? Загалом нечувана розкіш щирості стає головною. Як і бажання бути разом з іншими.

Досвід третього року війни ці речі яскраво висвітлив, і кращою людською душевною терапією стали самодіяльні або мудрими благодійниками організовані спільні волонтерські дії, зустрічі за певними інтересами – і тут багато робить наша Центральна міська бібліотека, — або навіть посиденьки, де можна знайти спільну мову й підтримати одне одного. Мені дуже сподобалася назва таких посиденьок в одній із західних областей – придибенції! Розкішно, щиро, трясця, як смачно – придибали й спілкуються.

Нині кола спілкування виникають випадково, частіше в місцях присутніх — чиновницьких приймальнях, на пошті, в магазинах, де є примари черги. Іноді в соцмережах, куди вриваються з кішечками й песиками люди з незвичного оточення.

Але де ходять і на чому їздять люди — вдумливі, цікаві, такі, що розуміють ціну слова і думки. Відповідь проста, і такою була завжди — це спілкування старих і малих. Вічна чарівність є в їхньому взаємному коханні й у збігу їхнього життєвого досвіду.

Нещодавно приятелька надіслала чудову добірку розповідей на цю тему: група західних дослідників ставила дітям від 4 до 8 років одне й те саме запитання: “Що означає любов?”. Відповіді виявилися набагато глибшими й ширшими, ніж будь-хто взагалі міг собі уявити. “Коли моя бабуся захворіла на артрит, вона більше не могла нагинатися і фарбувати нігті на ногах. І мій дідусь постійно робив це для неї, навіть тоді, коли в нього самого руки захворіли на артрит. Це любов”, 6 років. “Любов — це коли ти кажеш хлопчикові, що тобі подобається його сорочка, і він носить її потім щодня”, 7 років. “Якщо ти не кохаєш, ти в жодному разі не повинен казати “я люблю тебе”. Але якщо любиш, то маєш говорити це постійно. А люди забувають”, 8 років.

Чому це чуже спілкування старих і малих здається гранично щирим і таким необхідним. Воно незамутнене чисте. Подивіться в очі першокласнику й обережно вдивіться у вираз облич випускників школи. (Обережно, щоб не послали куди подалі). Ось що робить з нами досвід нелюбові — до своїх, чужих, до життя зрештою. Малі й старі чудово розуміють, що таке темп життя і що таке смак до нього.

Третього дня заскочив до мого кабінету один із наших ветеранів (добре за 80!), встигнувши до цього відвести до школи правнука, закинути до чиновників скаргу (чесно кажучи, не скаргу по суті, а потужний кавалерійський набіг щодо комуналки); заскочив, щоб розповісти, як трьомстам (300!) друзям, чиї контакти зберігає у мобілці, зателефонував, щоби поділитися потрібною інформацією. Коментарі тут зайві, але я не втримаюся: людина володіє майбутнім, не шукає особливих приводів для спілкування і продовжує почуватися незамінною, волонтерить, активно підтримує переселенців, і хоч би як не скаржився на долю, виглядає… цілком щасливим: “Скаргу я написав із «висловлюваннями», правнуку все розказав без висловлювань, але навіть він мене зрозумів і, по-моєму, більше зашанував — ти, дідусь, мислиш, як президент”.

Життєвий досвід у них полярно різний — у дідуся і правнука — і навіть якщо чекають вони чогось разом: перемоги, миру, зими, автобуса, свята, одужання, то роблять це однаково, терпляче і впевнено. Бо люблять одне одного.

Автори цього самого дослідження про любов пояснили сенс запитання: метою було знайти найтурботливішу дитину. І переможцем став чотирирічний малюк, чий старенький сусід нещодавно втратив дружину. Побачивши, що чоловік плаче, дитина зайшла до нього на подвір’я, залізла до дідуся на коліна і просто сиділа там. Коли його мама пізніше запитала, що ж такого він сказав сусідові, хлопчик відповів: “Нічого. Я просто допоміг йому плакати”.

Хтось колись дуже влучно пожалівся на проблеми спілкування: «Люди добрі, коли там, де треба, вас нема, то — нас нема!». Автора обов’язково знайду, бо фраза трясця, яка смачна, але поки це все.