Мій день розпочався з вас…

Авторка: Ірина Уварова.

Кава о шостій ранку, — і одне горнятко проблем з повноцінним сприйняттям реальності не вирішує, — далі трамвай, на роботу – тут уже не хочеш, та прокинешся від голосу контролерки (де вони таких їх беруть?) – і за старою звичкою – у соцмережі. Де щось обов’язково зробить твій день. От сьогодні було таке…

«Один із найкращих майстрів макрофотографування живе в Бердичеві на Житомирщині. Його звати В’ячеслав Міщенко. Митець старається щодня вранці й увечері публікувати по одній фотографії, адже йому подобається підіймати людям настрій. Особливо приємно, коли хтось йому пише: «Мій день розпочався з вас». «У такі моменти розумієш, що варто було пробиратися нетрями й чекати годинами заради кількох кадрів», – говорить В’ячеслав».

Пише одеський ресторатор Савва Лібкин: «Чи є якась страва для сили духу в темні часи? Так запитала сьогодні у мене одна з моїх доньок. І я подумав, що для мене особисто це одеський бульйон з потрошками. Тому що бульйон це завжди про відновлення сил. Ну й потрошки …. Ну самі знаєте яку асоціацію про ворога тут можна дописати. Насправді все що говорять про бульйон і я можу підтвердити. Це відновлювальна, поживна, рекреаційна страва. Про наш одеський бульйон із потрошками знаєте, як кажуть в Одесі: “Бульйон — це не просто перша страва, це перше кохання”. Бо у кожній тарілці цього запашного зілля відчувається вся душа міста. Теплий, наваристий, як сам Чорноморський колорит, він наповнює силами й робить життя яскравішим, навіть якщо за вікном неспокійно. Такий бульйон – не просто страва, це наш кулінарний оберіг, який нагадує про дім, тепло і затишок навіть у найтяжчі часи».

Військовий Петро Охотін: «У квітні 2022 році нам на Донбасі видали РХБЗ:

— Пацани, війна буде як у першу світову, з газами та всякою поганню.

— Шеф, а тут некомплект! Рукавиць нема!

— Не задовбуйте.

— Ги. Хороша штука для рибалки цей ваш костюм!

У хід пішли ролики з ютубу і згадки тих, хто служив у радянській армії. Сивочолі дядьки з животами вмить стали авторитетами. Прийшов час їх слави. Вони вправно вміли зібрати протигаз, вставити пуклю (ґудзик в РХБЗ).

Взвод веселих слоників уявляв себе в грі Сталкер. Повзали в костюмах по стадіону. Сніговик виламав дрючок і бив по п‘ятій точці тих, хто високо її підіймав.

Мокроступи (калоші) з РХБЗ добре показали себе в окопній війні. Ходити по каші з чорнозему, глини, піску і «пальців диявола».

На рибалку поки ніхто в цих костюмах так і не з‘їздив».

Вірш зворушливий з’явився, точніше увірвався, зупинивши думки. О. Заброда:

«Прийдіть мені, бабо, з того первозданного світу,

В якому і зараз співають малі солов’ї.

І трелі їх ллються з за гаю, на сході просвітлень.

Я чую молитви які промовляєте Ви.

А ми стоїмо усім миром на краю безодні,

Вже сиві і втомлені, зношені внуки твої.

Прийдіть мені бабо з дитинства в криваве сьогодні.

Без Вас дуже холодно й сиро синам на нулі.

Без Вас Ваша хата не топлена, діти голодні.

У вікна і двері прочинені віє зима.

Прийдіть мені, бабо, в моє нещасливе сьогодні.

Без Вас дуже страшно, а з Вами скінчиться війна.

Бо Ви берегиня народу, Ви – мудра богиня.

Земними стражданнями виклали шлях в небеса.

Прийдіть мені, бабо, на захист землі України.

Четверта година, світає, вставати пора»…

Письменниця Любов Буряк: «Поважного віку чоловік, десь так трішки за сімдесят, сидить поруч зі мною в маршрутці і розмірковує вголос. Відчувається в ньому щось таке наше і не наше водночас. Наш. Одягнений просто: картата літня сорочка, шорти, легкі білі мокасини, наплічник темно-синій на колінах, плеєр з навушниками. У вилогах сорочки видно срібного хрестика на тонкому ланцюжкові, на комірці – значок із синьо-жовтим прапором. В руці тримає блейзер білий з Тризубом, на козирок зачеплені темні окуляри.

Не наш. Наші не взувають білих мокасин, не носять білих блейзерів, не слухають музики, значків не приколюють. Не…

Не цікавляться нічим, окрім пенсій, тарифів, цін, політики.

Кажете, дівчатка не зачесані? Дивина – не дивина. В нас вся країна розпатлана і розвихрена, наче в неї мами немає.

– Моя мама будила мене… at seven o’clock, а Марійку о шостій. Бо сестра мала довгу косу, яку мама чесала на веранді й заплітала, викладала калачиком. І стрічки вплітала атласні. Нейлонових не брала, бо від них коси січуться…

А потім навчила мене заплітати сестрі косиці. Туго, щоб не розповзались за день і мала не бігала розтріпаною.

– Ви давно не були в Україні?

– Давно. All my life. До мами й сестри їду. О, не дивуйтесь! Мама померла давно. А я не встиг її спитати. Саме про це не встиг…Чому все життя Марійці вичесала, причепурила? А моє заплела в таку косу, що мало не задушила. Чому?

Маршрутка хитається на розпеченому асфальті, наче корабель у хвилях».

А це просто хтось маловідомий про свою дитину з прикрістю: «Колись мій чоловік, Микола, був “той самий хлопчик, який виграє всі олімпіади”. Траплялося, що він ходив на 9 олімпіад на рік. Але найбільше любив хімію. Вступив на хімічний факультет Університету, збирався в аспірантуру, але тут трапилася я, а могла бути Нобелівка. Але мріями родину не прогодуєш. І ось тепер Віка зацікавилася хімією. І можна її привітати з 1 місцем на районній олімпіаді. Дякуємо вчительці, яка доклала багато праці й трошки генам».

І знову – привіт зі змученої Одеси: «В Одесі тимчасово темно та складно з водою.

Звертаюсь до тих, кому складно.

У когось діти. У когось просто сіли батарейки.

Звертайтесь до наших співробітників за допомогою.

Ми нікому не відмовимо».

І нарешті – про кохання. Ну, який може бути день без нього? «У Лондоні живе жінка, яка знайшла дивний спосіб бути ближчою до свого покійного чоловіка. Вона спускається в метро щодня у потрібний час, щоб почути повідомлення із гучномовця.

Лікарка загальної практики, на ім’я Маргарет МакКоллум була заміжня за актором Освальдом Лоуренсом. Чоловік так і не став знаменитим, але він записав усі оголошення Північної лінії столичного метро ще у сімдесятих.

Одного разу його запис замінили на порожній і холодний електронний голос.

Єдине, що залишалося у розчарованої жінки, – це просити запис із гучномовця, щоб вона могла слухати повідомлення вдома. Компанія, дізнавшись про цю зворушливу історію, вирішила повернути голос її чоловіка для оголошення станції біля її будинку.

Навіть сьогодні, прямо на цій північній станції, всі пасажири чують голос Лоуренса і думають про те, чи існує кохання насправді».