Тетяна Мінченко: «Порцелянові ляльки, вони всі зі своїм особливим характером»

Виставку авторських порцелянових ляльок всесвітньо відомої художниці-лялькарки Діани Єффнер з власної колекції презентувала в Центральній міській бібліотеці ім. Т. Шевченка у Кам’янському колекціонерка Тетяна Мінченко. З чого починалась колекція, яка зараз нараховує вже понад 200 екземплярів; що таке «лялькова культура» та хто її створює; про характери своїх експонатів, якими заставлена вся квартира, та про те, як сприймають захоплення близькі люди — кам’янчанка Тетяна Мінченко розповіла «Пильному погляду».

– Розкажіть, будь ласка, звідки у вас з’явилося це захоплення і яка лялька стала першою у вашій колекції?

– Першу свою порцелянову ляльку я купила більш як десять років тому на «блошиному» ринку. Я дивилася на ляльки радянського періоду і раптом побачила цю порцелянову ляльку. Вона була в дуже жахливому стані й у неї була відірвана нога. Але пройти повз я не змогла. Коли я її принесла на роботу, то на мене тоді дивилися дуже здивовано і не могли зрозуміти, навіщо вона мені потрібна. Але я привела її до ладу, зняла перуку, повністю розібрала, пошила нову сукню. І коли я її знов показала колегам, то усі сказали, що це тепер зовсім інша лялька.

Річ у тім, що до якогось часу світ порцелянових ляльок був для мене закритий і я не знала про їх існування. Я починала збирати просто інтер’єрних ляльок, які використовуються для прикраси інтер’єру. Але вони не особливо цінні.

Якось одна жінка показала мені фото своєї колекції саме порцелянових ляльок. Після цього я не спала цілу ніч. Можна сказати, що якраз з цього моменту зі мною відбулася певна трансформація, і з того часу я стала цікавитись порцеляновими ляльками.

– Чим вас приваблюють ляльки Діани Еффнер?

– Діана Еффнер унікальна людина. Ще дитиною, у п’ятирічному віці, вона отримала в подарунок на Різдво свою першу ляльку. Граючи з нею, переодягаючи й причісуючи, укладаючи спати на ніч, вона потихеньку починала вбирати в себе лялькову культуру. У 1971 році Діана почала працювати в сирітському притулку і як хобі стала робити порцелянових ляльок для дівчаток з цього притулку. Поступово це хобі переросло в її велике захоплення і професію. Нині вона є всесвітньо визнаним майстром. Вона та її учні створюють унікальні ляльки, які є справжніми витворами мистецтва. Наразі Діана Еффнер є членом таких престижних організацій, як Міжнародне Об’єднання Авторів ляльок та Американський національний інститут лялькового мистецтва.

– Скільки у вас у колекції ляльок?

– Ляльок роботи Діани Еффнер – 23. А загалом у мене в колекції понад двісті екземплярів. Я збираю антикварні та авторські роботи. Проте не все що хотілось вдається купити. Є ляльки, які я б хотіла придбати, але це просто неможливо зробити. Порцелянові ляльки всі лімітні. Це означає, що їх випустили тільки один раз і ніколи вже більше цю колекцію випускати не будуть. Після випуску їх розбирають по приватних колекціях і все. Дістати таку ляльку дуже важко.

– Напевно, така велика колекція займає багато місця…

– Звичайно. У мене у квартирі весь хол заставлений шафами до стелі, в яких мої ляльки дуже щільно стоять одна біля одної. І в спальній теж стоїть така ж шафа.

– Ви якось спілкуєтеся зі своїми ляльками? Є у вас улюблені під певний настрій?

– Обов’язково. У мене є й улюблені ляльки, і улюблені автори. На цій виставці є лялька Емілі, яка стоїть з іграшковим ведмедиком у руках. Подивіться на її обличчя. Це справжнє маленьке янголятко, яке просто хочеться взяти та потримати в руках. І це підіймає настрій. Порцелянові ляльки, вони всі зі своїм особливим характером.

Але потрібно розуміти, що ці ляльки не для дітей і ними не можна гратися. Я заявляю це цілком професійно, тому що я сама педагог й все життя пропрацювала в дитячому садку. Дитині потрібна лялька з нейтральним виразом обличчя, тоді під час гри в неї розвивається уява. Коли дитина грається з лялькою, вона уявляє її в певних ситуаціях: вона з нею гуляє, годує її, вкладає спати, хвалить, або навпаки, сварить. З порцеляновими ляльками це неможливо, бо кожна з них демонструє якусь свою емоцію. Такі ляльки ближче до скульптури. І, до речі, Діана Еффнер, вона за освітою скульпторка. Крім того, у цих ляльок же багато якихось дрібних аксесуарів, які дитина може проковтнути.

– Якісь особливо унікальні екземпляри є у вашій колекції?

– На цій виставці є лялька, яку я не могла купити 10 років. У Діани Еффнер є класична колекція, куди входило чотири ляльки: Дженні, Гілларі, Емілі та Віллоу. Перші три ляльки в мене були, а от Віллоу я ніяк не могла придбати. Щойно цю ляльку виставляли десь на продаж, її моментально забирали. Але нарешті мені пощастило. Ця лялька по-справжньому унікальна. Вона не фабрична, а студійна. Вона виготовлена ученицею Діани Еффнер у її студії та під її контролем.

– Як ваші близькі реагують на ваше захоплення?

– Зять, коли увійшов до нашої сім’ї, був просто вражений, побачивши мою колекцію. І після цього він, коли буває у якихось країнах за кордоном, весь час намагається купити там різних ляльок, щоб подарувати мені. А я весь час відмовляюся. Тому що це не ті ляльки, які мені потрібні, які мені цікаві.

Якщо людина ніяк не пов’язана з цим світом, то вона не розуміє деяких особливостей. Для неї головний критерій — красива чи некрасива. А я зараз купую тільки тих ляльок, які мені чимось цікаві, які мені справді потрібні. Наприклад, у мене є незавершений набір «Чаювання у Поллі» авторства Сюзан Крей. У цій колекції три дівчинки: сама Поллі й дві її подружки Лізі та Енні. У мене дві ляльки з цього набору є, а однієї — немає.

– Як часто ви виставляєте своїх ляльок на подібних виставках?

– Не дуже. Я поки що показувала своїх ляльок тільки у нас у місті. Це пов’язано, зокрема, і з тим, що порцелянові ляльки дуже важко перевозити. Кожну з них потрібно ретельно упакувати в пухирчасту плівку й окрему коробку. Можна було б зробити виставку в Дніпрі. Наприклад, Музей імені Яворницького робить різдвяні виставки, на яких можна було б показати й моїх ляльок, але я поки що побоююся, що лялькам це зашкодить. В них найслабше місце — це пальчики на руках. Вони легко ламаються. Тому зараз дуже багато продається ляльок із «битими» пальчиками. А ще в таких ляльок дуже багато маленьких аксесуарів і я завжди на виставках боюся їх загубити. Для мене лялька — це авторський образ. І якщо в неї губиться якийсь невеличкий предмет, то для мене це все одно, що у статуї «Дівчина з веслом» прибрати це саме весло. Тоді не буде цілого образу.

Підготував Віталій Доброгорський.