Коли дуже важко пережити свята, або про ведмедика з рогами й олів’є, що не ковтається

Авторка: Ірина Уварова.

Минулого року ані Різдва, ані Нового року не святкували: гостей не запрошували, ялинку не витягали з комірки (чомусь 31 грудня здалося, що вона там, у комірці, ображено шурхотить), в останню мить чоловік все ж таки купив шампанське та похвалився синові, який подзвонив з фронту – ото було свято! – ми дістали келихи! – Ну то і слава Богу, — сказав син, — святкуйте. Новий рік на дворі, треба, щоб усі бажання здійснилися, а вони у нас збігаються – ви ж мої побратими?

Передсвяткова метушня вже почалася, і знову міркуєш, як воно пережити свята, коли навіть думати, що вони наближаються, тоскно. Але ж є друзі – нові та старі, а серед них і не дуже знайомі (?) з фейсбуку, телеграму, заочні такі однодумці й порадники. Серед нових – вимушені переселенці, дуже оптимістична родина, що завжди заражає і заряджає гарним настроєм всупереч обставинам. Обережно спитала про плани на свята, і почула несподівано: збираємо друзів пенсіонерів з нашої ж групи ВПО, і кожна господиня принесе страву, що вміє готувати тільки вона! Треба жити тут і зараз, бо ми вже навідкладалися радощів у минулому! Хоча знаємо: психологічно пережити період свят може бути складно. А як ти, може, до нас завітаєте? Чесно відповіла: не знаю, і здається, права не маю нічого святкувати. Але раптом так захотілося передсвяткової метушні…

Трохи набула тієї метушні у фейсбуці – серед заочних друзів.

«Кулеметна черга й нав’язливе гудіння балалайки на хвилину випередили будильник.

Я не встигла спустити дітей у підвал. Поки зорієнтувалася, ця смертельно небезпечна зараза полетіла далі. Вже втретє за п’ять днів, вони так підступно близько. Відчуття, ніби твій дім — це чупа-чупс, який лизькає смерть. Лише лизькає, але не кусає. Не цього разу…

І я зрозуміла — найкраще, що можна зробити, це поставити ялинку. У мережі йде така потужна хвиля засудження тих, хто плекає святковий настрій, хто згадує про запах мандаринів та хвої, хто наспівує: “Свято наближається”… всіх, хто чекає різдвяних чудес.

Але прокинувшись від дрижання шибки, я усвідомила — треба жити зараз, бо не відомо, чи зустріну ще одне Різдво, чи дочекаюся часу коли не треба буде виправдовуватися за святкові вогники, келих шампанського, чи бажання прикрасити дім. Я поставила ялинку. Повісила кульки й зібрала до купи свої книги, бо хочу в цьому океані мати острівець нехай хвилинного, проте щастя. А ви будете ставити ялинку?».

Неочікувано – про цукерки до свята: «Цукерки в обох магазинах коштували приблизно однаково, але діти любили один, а другий недолюблювали. Чому? Тому що в одному магазині дитина говорила:

– Мені 300 грамів цукерок, — і продавець клав на ваги спочатку багато цукерок, ну, грамів 500, а потім «віднімав» цукерки, поки не виходило 300. І дитина дивилася, як цукерок на терезах стає все менше. А в іншому, улюбленому магазині, продавець клав на терези мало, 100 грамів, а потім докладав та докладав. До трьохсот. І дітям подобалося дивитись, як їм кладуть цукерки, а не забирають. І вони приходили туди, де не забирають.

Хоча зрештою і там, і там – 300 грамів льодяників. Що б ви не робили у своєму житті, робіть так, щоб додавати, а не віднімати».

Як воно, коли свята пережити важко? Універсальної відповіді не існує, а думки фахівців розходяться. Пишуть експерти таке: «Деякі люди вважають, що влаштовувати свята під час війни неприпустимо, другі – що життя неможливо поставити на паузу, а треті радять розважатись так, щоб не зачепити за живе почуття людей, які вас оточують». Ну, це цілком зрозуміло, до того ж думка перших, других і третіх може поєднуватися в одній особі.

Знайома, мама військового, недавно при мені (телефоном) влучно пояснила причину відмови приєднатися до звичної компанії на Новий рік: «Якось важко їсти олів’є, коли плачеш – не ковтається чомусь…». На тому боці зрозуміли.

Близькою виявилася порада фахівців: «Використовуйте свята як спосіб задовольнити комунікаційні потреби, поспілкуватись з друзями, відновити зв’язки та підтримати одне одного. Відчуйте себе частиною спільноти, поділіться емоціями та переживаннями у довіреному колі близьких – це  дасть змогу відчути себе затишніше та безпечніше. А також позбавить відчуття ізольованості й принесе усвідомлення, що ви не одні». Ця рекомендація складена на основі інтерв‘ю психотерапевта Олекси Титик.

«Плакати теж важливо комусь, а не наодинці – тільки в такому випадку плач приносить полегшення та звільнення. Не ізолюйте себе від людей – є багато небайдужих, хто буде готовий розділити це з вами, вислухати чи просто побути поруч. На нас тисне святкова метушня, традиції, реклами, на яких сім’ї щасливо зустрічають свята, і це все часто змушує нас почуватися некомфортно, якщо в нас немає жодних планів, які начебто повинні бути за замовчуванням, як і самого бажання святкувати. Тут важливо бути відвертими із собою та не піддаватися під цей тиск, пам’ятати, що не святкувати, якщо вам не хочеться – це нормально. Також нормально не хотіти цього року зовсім нічого – головне себе за це не картати. Ви можете залишатися вдома, спати весь час, дивитися фільми, їсти, на деякий час відмовитися від переглядання історій друзів у соціальних мережах – прислухайтеся до себе і робіть те, від чого вам правда буде легше, замість того, щоб намагатися справдити чиїсь очікування чи втиснути себе в якісь межі того «як треба», – вважає психотерапевтка Злата Гнатюк.

…Як завжди, рятують у ситуації «як пережити свято» малі діти. Їх аж ніяк не можна позбавляти свята – дитинство не має часу перечекати до кращого майбуття. Якщо хочеш зробити собі щастя, подарувавши щось дитині, «необхідний» малий завжди знайдеться — хоч би сусіда, або онука колеги. В одному із супермаркетів побачила на касі дивний новорічний набір цукерок – подарунок дитині: там у звичній картонній коробці зверху велика дірка, з якої, як вершина айсберга висовується голова м’якої іграшки. За задумом кондитерів (чи не знаю вже кого) то на вигляд мають бути олені, ведмедики, можливо, зайчики. Пишу «можливо», бо, як на мене, іграшки дещо страшнуваті. Молода жіночка у черзі біля каси теж жахнулася «ведмедиком з розкидистими рогами», але її донечка із захватом сказала: «Усі п’ять років, скільки живу, лише про такого мріяла!». О господи! – сказала матуся, — і купила цей «кондитерсько-мистецький витвір» за 700 із чимось гривень. Чим і зробила коротесеньке свято і доньці, й мені…

Кажуть, неможлива суміш смутку, апатії та певного здивування, що життя продовжується й у ньому далі говорять про святкування та радість. Отже. Що б ви не робили у своєму житті, робіть так, щоб додавати, а не віднімати.