Зоя Машкіна: «Я подумала, що мені вже досить багато років і я можу так і не встигнути здійснити свою мрію»

Марити малюванням вона почала ще з дитинства, але потім якось не склалось та й батьки не вважали це за професію, наполягли, аби донька здобула технічну освіту. Та дитяча мрія нікуди не поділась й, пропрацювавши багато років на металургійному комбінаті, наша героїня до неї повернулась. Нещодавно вже вдруге її персональна виставка картин відкрилась у Центральній міській бібліотеці ім. Т.Шевченка в Кам’янському. Наразі у її доробку вже понад 250 робіт, які викликають захват своїми сюжетами, технікою виконання і грою кольорів. Про свою історію, що надихає; сюжети з життя, які дають поштовх для нових робіт; свою філософію дарування картин близьким та знайомим – «Пильному погляду» розповіла художниця-аматорка Зоя Машкіна.

– Розкажіть, будь ласка, коли ви вперше серйозно почали займатись малюванням?

– Я почала малювати десь років п’ять тому. Спочатку малювала гуашшю та акриловими фарбами. А саме олійними фарбами я почала малювати чотири роки тому. Я ніколи не навчалася у художній школі, ніякого досвіду малювання у мене не було. У мене технічна освіта і більшу частину життя я пропрацювала на нашому металургійному комбінаті.

–А чому вирішили взяти пензлики у руки?

– Мені з дитинства подобалось малювати. Я багато малювала для себе на аркушах паперу. Але свого часу батьки наполягли, щоб я отримала саме технічну освіту. Вони вважали, що малювання, це щось несерйозне, що ним неможливо заробити собі на життя. Вони стверджували, що треба мати якусь основу, якийсь міцний фундамент у житті.

Тож малювати я почала вже після того, як вийшла на пенсію. По-перше, з’явився вільний час, а по друге я відчула потребу цьому. Як відомо, зайняття живописом лікує душу. Можливо саме це мені було потрібно тоді. Я подумала, що мені вже досить багато років і я можу так і не встигнути здійснити свою мрію – малювати для душі, малювати для власного задоволення.

Я хочу зазначити, що старт до малювання у кожного може бути різним. Хтось навчався у художній школі і йому секрети малювання передавали вчителі. Це дуже добре. А хтось з якихось причин не мав змоги вчитись. Проте якщо у людини є потреба малювати, то це бажання не потрібно стримувати. Я впевнена, що ніколи не пізно наважитись реалізувати свою мрію.

Звичайно, що спочатку було дуже страшно. Страшно було взяти пензлики у руки, страшно було наносити фарбу на біле полотно. Я боялася що у мене не нічого не вийде, що я щось зіпсую. Крім того, фарби олійні досить не дешево коштують. І це також певною мірою мене стримувало. Але все ж таки я наважилась. Також я намагалась зменшити витрати. Я брала біле простирадло і наклеювала його за допомогою клею ПВА на товстий картон. Потім все це ґрунтувала. Робила рамки з рейок. І малювала.

– Ви почали малювати для себе. А коли наважились показати свої роботи широкому колу людей?

– Перша моя виставка відбулася у травні цього року також у приміщенні бібліотеки. На той час у мене вже було майже двісті картин. Звісно, що я їх показувала знайомим і навіть деякі дарувала своїм друзям. Але щоб так, показати роботи іншим незнайомим людям, то це було саме пів року тому під час першої виставки.

– Де ви берете сюжети для своїх картин? Що вас надихає на створення конкретної картини?

– Тут по різному буває. Сюжети можуть народжуватись з того, що я читаю, з того, що я бачу навколо, з того, що мене турбує, або в результаті спілкування з якимись цікавими для мене людьми. На цій виставці, наприклад, є картина на якій зображена синя квітка-дзвоник і блакитний метелик на ній.

Її я намалювала після того, як познайомилась з унікальною жінкою Валентиною Плякун. Вона має першу групу інвалідності, у неї серйозні проблеми зі здоров’ям. Але вона дуже позитивна людина, вона намагається жити повноцінним життям, а ще вона пише вірш. І ось одного разу вона мені прислала відео, на якому читала свій вірш «Бажання жити». Тоді на ній була вдягнута синя спідниця і блакитна хустина на плечах. Вона читала цей вірш з таким натхненням, з такими емоціями, що у мене з’явились певні асоціації, які згодом стали основою для сюжету цієї картини. Мене вразило, що Валентина не закрилася від усього світу у коконі своїх проблем, що емоційно вона як метелик пурхає по життю, хоча в реальності й пересувається на візку та за допомогою милиць. Вона завжди весела, вона завжди позитивна, вона бере участь у багатьох культурних заходах у місті. І саме вона та її відношення до життя, надихнула мене створити цю картину. Маю надію, що мені вдалося в ній передати емоції, які випромінює Валентина.

– Мою увагу на виставці привернула картина, на якій зображений саксофон. Ви, можливо маєте якесь відношення до музики?

– Ні. Просто у мене кожна пора року асоціюється з якимось музичним інструментом. Зима – рояль, весна – скрипка, а літо – це гітара, яка нагадує мені про романтику студентських років, будівельні загони та все таке інше. А от осінь у мене асоціюється саме з саксофоном.

Інколи сюжет картин ґрунтується на якихось моїх планах чи мріях. У мене є гарна подруга, з якою ми живемо на лівому березі міста, але на різних районах, які розділені каналом. Якось ми перед новим роком дуже довго збиралися вибратись до лісу, щоб наламати там соснових гілок до свята. Але у нас ніяк не виходило вибрати час, щоб це зробити. І я намалювала картину, на якій ми з нею повертаємось з засніженого лісу з цими гілками. Телефоную подрузі та кажу: «Наташа, ми вже гілочок «наламали» і навіть принесли додому». Вона дивується: «Як це?». А я відповідаю: «Я вже все намалювала. Навіть якщо до нового року не виберемось до лісу, на картині ми вже все зробили».

Якщо я чогось не можу зробити у реальному житті, я можу це відтворити на картині. І коли я малюю цю картину, я начебто проживаю цю подію. Влітку, коли була спека, я намалювала зимову картину. Прийшла додому, а вдома страшна задуха. Думаю, що треба чимось трохи освіжитись, і я написала цю картину. Поки я її малювала, то попри спеку у мене навіть ноги замерзли. Я начебто поринула у зиму, поки працювала над картиною. Кожна моя картина – це частинка моєї душі, частинка мого життя.

– Ви сказали, що дуже часто даруєте свої картини друзям. Не шкода розставатися зі своїми творами?

– Ні в якому разі. Я знаю, що намалюю ще більше картин. У мене ж життя не закінчується сьогодні, або завтра. Тому я впевнена, що намалюю, ще багато гарного. Коли я дарую свої роботи іншим, я бачу наскільки це людям приємно. Не кожен може собі дозволити придбати картин, проте люди хотіли б мати у себе щось подібне. Тому я вважаю, що це дійсно гарний подарунок.

Минулого року ми з однокласниками зустрічались на моїй дачі, і я кожному з них подарувала по картині. І мені дуже приємного, що у них тепер є згадка про мене. А що, краще, щоб вони просто лежали у мене у квартирі? У мене і так скоро вже не буде де спати (посміхається). Я малюю на кухні, а картини зберігаються у моїй кімнаті, де займають майже все вільне місце.

– Тут на виставці є кілька картин з морською тематикою. Як на мене, відтворити на картині гру світла у воді дуже важко, для цього потрібна певна майстерність. Але вас, як я бачу, це не зупиняє…

– Мене надихнула картина Айвазовського «Хвиля». Я її побачила і мені захотілося спробувати також намалювати щось подібне. Оскільки у мене немає спеціальної художньої освіти, то й відповідно немає і якихось бар’єрів. Я просто не знаю, що це складно. Мені цікаво і я починаю малювати. Якщо вийде, то добре. Якщо – ні, то це мене не дуже засмучує.

Для мене важливий сам процес малювання. Крім того, я не хочу малювати весь час щось одне, наприклад, природу, або натюрморти. Мені цікаво пробувати щось нове, знаходити нові сюжети, освоювати нові техніки. Якщо розумію, що у мене щось не виходить, йду далі й пробую щось інше.

Підготував Віталій Доброгорський