Олена Мельникова: «Якщо дивитися глобально, то кожен твій пацієнт – по-своєму, перший»

Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими.  Наступна наша героїня — Олена Сергіївна Мельникова – завідувачка амбулаторії №16 КНП «Центру первинної медико-санітарної допомоги», лікарка загальної практики сімейної медицини, досвідчений і авторитетний спеціаліст. Про те, як опинилась в Кам’янському, спочатку переїхавши з Донеччини до Херсонщини; про перекваліфікацію з анестезіологині у сімейну лікарку; повагу до думки пацієнтів щодо лікування; про «світло» від спілкування з маленькими відвідувачами та не огранені алмази – Олена Мельникова розповіла «Пильному погляду».

 – Яким був ваш шлях до медицини?

– Я закінчила Донецький медичний університет, пройшла інтернатуру і чотири роки працювала анестезіологом. У 2014 році у зв’язку з війною ми вимушені були переїхати до Херсонської області з Донеччини, бо наше місто Кіровське якраз було на лінії фронту. У Херсонській області оселилися в районному центрі, у сільській місцевості, де, на жаль, не було вакансії анестезіолога, і тому після курсів загальної практики сімейної медицини мене прийняли сімейним лікарем.

Діти росли, росла і небезпека навколо, то ми практично тицьнули по карті й знайшли Кам’янське – гарне місто на Дніпрі поблизу обласного центру, де є розвинута інфраструктура, для дітей є школи, для мене – лікарня. Після першого ж навідування Кам’янського прийняли рішення приїхати саме сюди. Мене відразу прийняли в лівобережну поліклініку, де я й працюю з 2019 року.

 – Це шлях до поліклініки, а яким був шлях до професії, чи був вибір складним, чи мали медиків у родині?

– Ні, ніхто з рідних до медицини не був причетним, я перша в роду, хто обрав цю професію. Звідки виникло бажання? Точно й не скажеш… Просто я з дитинства любила всім допомагати, і такий вроджений альтруїзм якраз і став у пригоді при виборі професії.

 – Ви пам’ятаєте ви свого першого пацієнта, перші кроки у професії?

– Я тоді працювала анестезіологом, і зрозуміло, добре пам’ятаю це завжди: і найскладніші випадки, і перші ночі чергувань. Саме про це потім розповідаєш дітям, ділишся враженнями, бо коли з чимось стикаєшся вперше, — це завжди поштовх рухатися далі, розвиватися, пізнавати нове.

Будь-яка складна ситуація – по факту стимул розвитку, щоб це складне стало зрозумілим, вивченим, пройденим. Медицина загалом – це та галузь, де постійно потрібно рухатись уперед, вона ніколи не стоїть на місці.

І знаєте, немає жодної хвороби, яка протікала б за підручником або протоколом. У кожної людини це індивідуально, тому до кожного ставлення особливе, коли намагаєшся максимально охопити всі можливості. Якщо дивитися глобально, то кожен твій пацієнт – по-своєму, перший.

 – У разі виникнення складних проблем, що ви вважаєте найбільш доцільним: досвід, поради колег, інтернет-консультації?

– Все разом. Тут схема досить проста: беремо знання, втілюємо в практику і далі спостерігаємо за результатами. Тоді виникає загальна картина розуміння. Організм людини – дуже цікава система, до якої не існує якогось узагальненого підходу, бо кожна людина потребує свого певного ставлення, як і кожна хвороба. Завжди у підході до людини застосовуємо знання й відстежуємо результат. Зрозуміло, спілкуємося з колегами, а зараз, завдяки інтернету, забезпечено широкий доступ до ресурсів, де можна ознайомитись з досвідом провідних спеціалістів.

Я спілкуюся безпосередньо з колегами у поліклініці. Зараз лікарям дещо простіше працювати у тому плані, що є дуже багато ресурсів для поповнення власних знань. Це коротка відповідь на ваше запитання, тобто мова іде про сукупність ресурсів – інтернет, відеолекції, консультації, підручники. Дуже ціную закордонний досвід, ми багато зараз звідти беремо, пристосовуємо під наші реалії, наскільки це можливо, і тому у сукупності отримуємо непогані результати.

 – Чи є люди, яким ви вдячні за становлення у професії, за підтримку у важкі часи?

– Напевно я вдячна всім, з ким звела мене доля. Коли я працювала у Херсонській області, там майже не було молодих лікарів, в основному всі колеги – люди поважного віку. І це були дуже щирі, прекрасні спеціалісти, які охоче ділилися власним досвідом. Я вдячна кожному з них. І загалом, в житті так сталося, що я практично не зустрічала таких колег, які відмовляли у допомозі чи підтримці. Так, по зернятку, поступово збиралися знання і досвід.

 – Насправді ваша доля надала вам змолоду непрості випробування. Чого варті війна, два переїзди з прифронтових зон… Ви й зараз працюєте з вимушеними переселенцями, то чи відчуваєте потребу в особливих знаннях, особливому підході до цих людей?

– Так, тут дуже важлива психологічна підтримка, бо зараз зустрічається дуже багато психосоматичних захворювань, коли не треба шукати патології внутрішніх органів, а потрібна психологічна підтримка.

Маємо завоювати довіру людини, і коли вона тобі відкривається, ти чітко розумієш, що насправді там болить не серце, а болить душа.

На щастя, зараз з’являється багато курсів з психології, вони варті значної уваги, оскільки зараз переважна більшість пацієнтів перебуває у станах тривожності, депресії. У багатьох людей рідні воюють на фронті – брати, чоловіки, сини. Це дуже важко і має певні складні емоційні наслідки. Психологічна підтримка дуже важлива для таких людей.

У процесі обстеження я запитую у пацієнта: може, вам важко емоційно, ви переживали, тривожились, що у житті сталося останнім часом? Не завжди люди відкриваються відразу, для цього потрібен час, певне налаштування самої людини.

Головна перевага сімейної медицини – ми знаємо всю родину, і от, наприклад, розмовляєш із жінкою на прийомі, бачиш складний її стан. Я запитую: як там ваш син? – На фронті. Зараз їм дуже важко… І ти чітко розумієш, що в цьому випадку не потрібно коригувати дози препаратів, а треба людину заспокоїти, просто поспілкуватися з нею.

Багато пацієнтів зізнаються: ми поговорили з вами, і стало трохи легше. Для мене це дуже важливо, це справжнє щастя, якщо людині стає легше. Часто кажу навіть так: вам просто треба поговорити? Приходьте, просто поспілкуємося, підтримаємо одне одного. Є такі люди… У нас на Лівобережжі є містечко переселенців. Перший стрес вони пережили, коли втратили своє житло, у багатьох зараз рідні воюють. Людям, які майже все втратили, не хочеться втрачати найцінніше, що залишилося. Це треба розуміти.

Всім у першу чергу хочеться миру, стабільності. Це головне, бо впливає буквально на все: на роботу, особисте життя, на майбутнє дітей. Завжди ж для дітей хочеш кращих умов життя, впевненості.

– Чи приносить вам доля якісь професійні розчарування, чи завжди робота слугує поповненням життєвого ресурсу?

– Я для себе відкрила справжнє диво і не боюся про це говорити як саме про диво — це задоволення від роботи з дітьми. За університетською спеціалізацією мої пацієнти – дорослі. Працюючи в анестезіології, в основному і мала справу з дорослими. А вже як сімейний лікар почала працювати з дітьми й зрозуміла, що це велике задоволення.

Діти буквально надають крила: їх відкритість, щирість, чисті емоції надихають. Аби я зрозуміла це раніше, то можливо, обрала б спеціалізацією саме педіатрію, — на дітей дивишся і забуваєш про всі негаразди. Емоційно це дуже комфортно, хоч у багато чому буває складніше, ніж з дорослими, але таке від дітей світло! У мене в кабінеті повно розмальовок, — важливо зі свідомості дитини вилучити острах перед лікарем, перед лікарнею. Кажу: ти молодець, можеш взяти розмальовку, розважитись.

Мами часто стримують малих: не бігай, не бешкетуй! Та нехай бігає, нехай шумить. Звертаю увагу, як діти вітаються – тільки-но відчиняє двері, весело гукає: привіт! А мама йому: кажи «здрастуйте» або ж «добридень». Не чіпайте, отим своїм «привіт» дитина відкрита до спілкування, демонструє щирість і безпосередність, підкорює все і всіх. Дорослі вміють ховати свої емоції, а діти – щирі та чесні, це взагалі найкращі люди.

– Що буває найскладнішим у спілкуванні з пацієнтами, зустрічаються ж люди, які наполягають лише на власному баченні способів лікування, запекло відстоюють «у дискусіях» свої права бути кращими за лікарів…

– Ви знаєте, у мене, насправді, були пацієнти, які відстоювали способи лікування лише на власний розсуд. У таких випадках моя точка зору виглядає наступним чином: рекомендую свій спосіб, обгрунтовуючи, що так буде краще, але поважаю і вашу думку. Якщо ви наполягаєте на своєму, то давайте спробуємо, але мої рекомендації залишимо запасним варіантом, і ви над цим просто поміркуєте. Деяким пацієнтам зручно саме так. Категорично я не наполягаю на власному баченні. Я рекомендую і при цьому надаю людині право вибору: можете вчиняти, як хочете, а можете дослухатися моєї думки.

Вважаю, що ми маємо бути з пацієнтом на рівних, я не можу людину примусити до чогось, бо вона теж відповідає  за стан свого здоров’я, і ця відповідальність не менша, ніж моя.

Ми повертаємося знову до того, що медицина дуже часто спирається на психологію, іноді з пацієнтом легше знайти спільну мову, коли ти демонструєш розуміння характеру людини і його вимог. Вважаю, що повага до пацієнта – понад усе, хто б це не був, якого б віку або соціального статусу. Ті ж підлітки – то цілком дорослі люди, і коли до них звертаєшся на «ви», враховуєш їхні думки, це їм подобається, вони відчувають гідний рівень спілкування.

Тож я з великою повагою ставлюся як до малечі, так і до людей поважного віку. Взаєморозуміння, взаємоповага, рівність у відносинах між лікарем і пацієнтом вибудовують фундамент, на якому можна нормально працювати. Це особливо важливо для сімейного лікаря, якому потрібно налаштувати відносини з усією родиною. Всі знають, що чоловіки переважним чином не дуже люблять лікуватися, і тоді ми у роботі з ними застосовуємо такий собі хитрий хід: а давайте ми ще поспілкуємося з вашою дружиною, якщо ви не проти? Часто це  дуже добре спрацьовує, – дружина приходить на прийом разом з чоловіком, і розмова стає більш змістовною («А ти мені дома казав зовсім інше!»). Картина захворювання стає повнішою, а спосіб лікування – дієвішим. Це ще один великий плюс сімейної медицини.

 – Серед ваших пацієнтів напевно є люди, які повертаються з еміграції і діляться досвідом щодо стану медицини у країнах Європи.

– Були випадки, коли мої пацієнти, повертаючись з Європи, просто кидалися в обійми: як ми раді вас бачити! Саме за кордоном люди зрозуміли повноту слова «доступність» медицини. «Коли ми жили в Україні, то не цінували саме доступності медичного обслуговування, а от у Європі виявилося все зовсім іншим»… Є у мене і пацієнти, які й досі перебувають за кордоном, але ми постійно спілкуємося телефоном, зв’язку не втрачаємо. Є й такі, які спеціально приїжджають раз на рік: проходять медичне обстеження, консультації, отримують рекомендації. Потім вони повертаються за кордон і спокійно живуть далі.

 – Ви не бачите протиріччя між тим, що в Україні ми вихваляємо закордонну медицину, а наші люди за кордоном це спростовують?

– Не треба забувати про значні інновації західної медицини, її базову оснащеність і фінансову незалежність. У нас є прекрасні фахівці, є дуже освічені лікарі, талановиті люди, які дуже цінуються і за кордоном. А на батьківщині існує певний брак уваги до лікарів з боку держави. Це стосується і оснащеності, і доходів, а у сукупності створює картину безцінності українського лікаря, якому не вистачає маленької дещиці – відчуття впевненості, поваги, незалежності. Такий собі виходить не огранений алмаз…

 Але скажу про головне. Емоції, які ти їх отримуєш від дітей, від роботи із складними випадками, від динамічної картини одужання пацієнтів, – дорогого вартують, надають сенс твоєму життю. Якщо ти не любиш цю роботу, то працювати в медицині просто не зможеш. Це стимулює до постійного розвитку, і відбувається вірний і точний обіг: пацієнт, знання, ситуація, знову пацієнт. Саме за рахунок результатів такого обігу ти розвиваєшся, ти здатний допомагати людям. Цим треба жити, і тоді отримуєш впевненість: не так уже все й погано.

 – Бувають у вас часи, коли ви відчуваєте виснаженість – сил більше немає? Як із цим управляєтеся?

– Відпустка. Короткий відпочинок. На декілька днів відключити телефон, виїхати з міста, перезавантажитися. Але за два-три дні повертається відчуття втрати: тобі не вистачає телефонних дзвінків, звернень пацієнтів, раптом згадуєш, хто з них пропустив прийом… З роками розумієш, що без цього просто не можна жити, як би не було важко, короткий відпочинок повертає до життя і до роботи. До твого щастя.

 – З чим би ви звернулися до людей зараз?

– З побажанням миру, стабільності – це головне. Бережіть себе, свою родину, опору життя. Бережіть покоління батьків – лише на відстані розумієш, наскільки важливо, коли поруч є близька людина, і горнятко кави у бабусі може рівноцінно замінити похід до ресторану. У цьому горняткові – вся наша доля і навіть наше майбутнє. Понад усе – бережіть все це.

Підготувала Ірина Уварова.