Лікарка Діана Мінакова: «У селищі зберігається велика повага до лікарів, що не завжди зустрічається в містах»

Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими.  Наша наступна героїня — Діана Анатоліївна Мінакова – завідувачка амбулаторії №10 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги». Про особливості роботи у Карнаухівці, де на прийомі у лікаря можна обговорити навіть політику; про телефони, які можуть дзвонити й вночі; вдячність пацієнтів на кшталт: «Давайте я хоч через калюжу вас переведу», а ще про справжні крила й селищний моціон – «Пильному погляду» розповіли сімейна лікарка Діана Мінакова і медсестра сімейної медицини Наталія Стремоух.

 – Ви, мабуть, мріяли стати лікарем з дитинства?

Лікарка Діана Мінакова: Не те, щоби мріяла, я просто знала змалечку, що стану лікарем, бо саме лікарями працювали мої тато і мама. З ляльками гралася виключно в лікарню, навіть з улюбленим плюшевим ведмедиком разом «писали» виписки хворим та рецепти. Закінчила школу у Верхньодніпровську, де ми жили з батьками, вступила до Дніпровської медакадемії, обравши спеціалізацію «педіатрія». Дуже люблю дітей, з ними цікаво працювати, хоч і дещо складніше, ніж з дорослими. Але діти – це завжди суцільний позитив.

– Як війна вплинула на роботу сімейного лікаря та які зміни Ви спостерігаєте?

Лікарка Діана Мінакова: У нас у Карнаухівці майже тисяча дітей, і це — щастя, ознака того, що селище розвивається, хоч і роботи дуже багато. Стосовно того, як вплинула війна на стан здоров’я наших мешканців, то скажу, що в основному маємо ті ж проблеми, що й до війни, щоправда, люди стали більш тривожними, нервовими, але добре тримають удари долі. Є у нас і вимушені переселенці, і тут уже зовсім інша картина спостерігається, на жаль. Серед ВПО зустрічається психосоматика, у тому числі – у дітей. Але треба сказати, що діти набагато швидше адаптуються, звикають до мирних умов.

– В чому особливості роботи у селищі?

Лікарка Діана Мінакова: А знаєте, певні особливості є: тут усі – свої, всі знають одне одного. Це одна велика сім’я, і почуваєш себе справді сімейним лікарем селища. А ще одна важлива риса Карнаухівки – у селищі зберігається велика повага до лікарів, що не завжди зустрічається в містах. З тобою щиро вітаються на вулиці всі люди, навіть незнайомі. Є спільна риса з місцевими реаліями, яка полягає у тому, що дуже часто чоловіків примушують звертатися до лікаря дружини, ходять на прийоми разом, але є у нас і випадки, коли самі чоловіки приводять до лікаря дружин: «не хоче обстежуватися, все їй ніколи, з ранку до ночі порається по господарству, а тиск уже зашкалює»…

Я дуже люблю свою роботу в селищі, бо щоденно бачу її результати. Коли ти маєш змогу допомагати людям, бачиш їх вдячні очі, то саме це надає сенсу і роботі, і життю взагалі. Людина, буває, приходить на прийом, прочиняє двері, ледве дихає, а за тиждень – зовсім інша справа: помолодшала і вже квітне, як мальва.

Медична сестра Наталія Стремоух: Нам, до речі, дуже приємно буває чути, як скрізь хвалять нашого лікаря. Як жителька Карнаухівки зазначу, що селище – особливе середовище: у місті закінчив прийом, закрив амбулаторію і йдеш додому спокійно, а тут так не виходить.

Поки дійдеш додому, тебе разів десять перестрінуть люди з питаннями. Причому, — про все на світі: спочатку про хворобу, бо «щось раптом закололо у боці», а згодом доходить аж до великої політики. Мабуть, вважають, що нам видніше. Те ж відбувається і з телефоном: зранку до вечора — то «дядя Вася», то «тітка Тетяна» – бо всі ж свої, всім треба. Навіть вночі, буває, телефонують, то ж слухавки тримаємо завжди поруч.

Лікарка Діана Мінакова: До розмови про особливості селища додам, що часто зустрічається хибна думка, нібито сільські люди більш здорові – все ж своє, з власного городу, екологічно чисте, повітря не забруднене; і праця, як вважають містяни, — то суцільне задоволення. А люди в нас у переважній більшості набагато більш виснажені, менше уваги приділяють здоров’ю, — у власному домі завжди знайдеться робота. І от нормальні для міста поради – більше гуляти на свіжому повітрі, знаходити час для здорового відпочинку – часто сприймаються в селищі з великим спротивом і подивом. Намагаюся доводити: це гарний спосіб боротьби зі стресом, профілактика судинно-серцевих захворювань. Був значний спротив, та все ж деяких умовила, зараз бачу, що дехто почав ретельно виконувати рекомендації, виходити на прогулянку, на селищний моціон.

Що стосується харчування, тут теж не все так райдужно. Часто люди їдять не те, чого потребують, а те, що можуть собі дозволити, або до чого звикли: то сало їх лікує, то солоні огірки. Плюс стреси сьогоднішні. Вчимо на прийомах ще й тому, як не парадоксально це звучить у селищі, — як «заземлюватися» для зняття тривожності. Найпростіший спосіб – визначити процедуру пиття чаю або кави. Не поспіхом, а гріючи руки горнятком, заглиблюючи думки у той напій, розглядати малюнок на чашці. Це добре діє насправді, я сама цим способом «заземлення» часто користуюся, коли відчуваю перевантаження на роботі. Що б не було – зосередься на п’ять хвилин на своєму чаї або каві, — і ось – відчуваєш себе вдома.

У Карнаухівці, треба це обов’язково зазначити, люди дружні та дуже ретельно підтримують свої традиції. Вже всі знають про легендарну зливану кашу, про ретельну підготовку до кожного свята – релігійного чи світського – це людей теж рятує від стресів. Громада міцно об’єднана і відчуває себе єдиним організмом, що яскраво висвітилося під час війни, коли люди стали багато допомагати не лише близьким та знайомим, а й переселенцям, всім, хто того потребує. Багато ВПО знайшли тут притулок і отримують усіляку підтримку. Ми прийняли на облік з початку війни людей з Бахмуту, Часів Яру, Краматорську, а зараз їдуть люди з Покровська… Мешканці селища і сітки плетуть, і відправляють допомогу військовим, везуть харчі – вареники, пиріжки — до лікарень.

Медсестра Наталія Стремоух: Переселенців у нас і одягли, як належне, і житло нормальне познаходили, і меблі передали. До речі, люди з-поміж ВПО у нас дуже позитивні та доброзичливі. Зовсім не такі, як іноді розповідають, що нібито, ногами двері відчиняють, оскільки всі навкруги їм винні. Ми таких не зустрічали.

Лікарка Діана Мінакова: І рятуємо від стресів людей по-різному, іноді треба вдаватися до лікарських засобів, іноді вистачає щиросердечної розмови, порад щодо розвитку якихось захоплень. Обговорюємо, наприклад, хто що вміє: плести, вишивати, шити. Дуже часто це допомагає реально.

– Якщо відчуваєте, що ви самі енергетично вичерпані, як рятуєтесь?

Лікарка Діана Мінакова: У моєму випадку зараз говорити про вичерпаність ресурсу неможливо. Не тому, що я не виснажуюся, не зморююсь. Є інша причина тримати весь ресурс у кулаці – у мене вдома двоє дітей: старший син – моя надійна підтримка, а менший – то справжній антистрес.

– Чи велика навантаженість в амбулаторії?

 Лікарка Діана Мінакова: Досить велика. Раніше тут працювали три сімейних лікарі, а зараз нас залишилося двоє на все селище – це понад п’ять тисяч мешканців, близько тисячі дітей, тож робочий день за визначенням не може бути нормованим.

 Медсестра Наталія Стремоух: Приходимо на роботу задовго до початку прийому, а з роботи йдемо – набагато пізніше окресленого кінця робочого дня. Бо є багато паперових справ, комп’ютерних. Морально втішають пацієнти, людські посмішки.

Я тут живу недалечко, підвозити додому й на роботу не треба, але буває, чую й таке: давайте я вас хоч через калюжу перевезу. Позитивних емоцій багато, це нас і рятує.

– Як забезпечена зараз селищна медицина?   

Лікарка Діана Мінакова: Ви самі бачите, що зроблено у нас добрий ремонт на найвищому рівні. Все, що потрібно, є у наявності, а оскільки селище територіально велике і видовжене, то маємо машину. Єдине, чого бракує, — нормальної аптеки. Є два аптечних пункти, але там не завжди бувають потрібні ліки, і люди вимушені їхати до міста. Додам, що ми завжди дивимося на спроможність людини купувати ті чи інші медикаменти, разом обговорюємо способи лікування, аби людина не витрачала на це останнє.

– Вдячність медикам, шана до лікаря, як ви це відчуваєте?

Лікарка Діана Мінакова: Головним вважаю вдячні очі пацієнта, а від якихось дарунків ми відучили людей від самого початку. Це міцний принцип, у мене він ще від батьків. Бо на цьому теж ґрунтуються шана і довіра до лікаря.

Медсестра Наталія Стремоух: Є у нас один дідусь. Він любить приходити на прийоми з обов’язковою жменькою наколотих горішків. Висипає на стіл – я від душі. А діти як подарунки часто приносять свої малюнки. У нас весь кабінет був завішаний картинками, але перед ремонтом ми їх познімали та ще не встигли повісити назад.

Лікарка Діана Мінакова: У нас є п’ятирічний пацієнт, який на 8 Березня щороку приходить із тюльпанами. Ото як рік йому виповнився, з того часу і пішли тюльпани. Причому, це не просто букет квітів, — тюльпани він дарує з цибулинами, щоби посадити й росло. Загалом всі люди у селищі відкриті та щирі.

Медсестра Наталія Стремоух: Буває, хто побачить, що ти ідеш кудись, обов’язково зупинить машину: куди вас підвезти. Не буває аби хтось проїхав мимо. Якщо потрібна термінова консультація, кажуть: ми за вами приїдемо і назад доставимо. Така турбота загалом притаманна нашим людям. Та й багатьом містянам теж. У нас на обліку є люди не лише з Карнаухівки, а з різних районів міста, навіть з Лівобережжя. Ми кажемо: так далеко ж, а ні – обрали лікаря, все подобається, бо цінують і кваліфікацію, і добре слово. Діана Анатоліївна ставиться до пацієнтів, як до рідних: старенькі для неї – рідні бабусі й дідусі, малі – як власні діти. Ніколи нікому не відмовить.

– То людяність може бути набута вихованням, обставинами, чи вона – вроджена якість?

 Лікарка Діана Мінакова: Я думаю – і те, і інше. Моя мама Ганна Олександрівна Грабова і тато Анатолій Іванович Грабовий понад сорок років пропрацювали у медицині. І ніколи нікому не відмовляли, і грошей ніколи з людей не брали.

Навчили батьки головному – лікар має добре розуміти пацієнта, лише тоді у всьому детально розбереться. І має бути гарний зворотний зв’язок, аби пацієнт добре розумів лікаря, довіряв йому, дослухався до порад уважно. Працювати треба – як у сім’ї жити.

Я вдячна за науку людяності й своїм викладачам педіатрії з медакадемії, вдячна і чудовим своїм колегам. Коли я сюди приїхала, тут працювали Т.М.Полун, Н.Ф.Кисельова, І.В.Тубан (амбулаторія №12) – до них зверталася за порадами, ці люди багато чому навчили. А моя медична сестра Наталія Тарасівна – це й права рука, і душа амбулаторії. Завжди у всьому допомагає і словом, і справою.

– Чи є у вас якісь мрії, побажання?

Лікарка Діана Мінакова: Скоріше б закінчилася війна. Скоріше б завершилися нескінченні процеси реформування медицини. А так, по роботі все налагоджено. Що стосується селища, то мріємо про подальший його розвиток, щоб виглядало, як у Європі, де село – не село, не хутір на околиці, а цивільне місце для гарного життя. Виникають нові інфраструктурні об’єкти, є в селищі й елітні будинки, господарі яких, до речі, зареєстровані у нас, а не в Європах, тобто впевнене майбутнє вже проглядає. А загалом мріяти, чесно кажучи, ніколи…

Медсестра Наталія Стремоух: Аби трохи більше відпочинку медикам, бо приходять вихідні, а ти все одно відчуваєш якусь пустку – без роботи не можеш. Я вже на пенсії й люди кажуть, іди собі, відпочивай. Не можу. Не знатиму, що робити. І мріємо звичайно, щоби пацієнти наші були більш здоровими, ставилися до здоров’я відповідальніше.

– Так залишитеся ж без роботи…

Лікарка Діана Мінакова: Е ні, наша робота – ще й профілактика. Нехай люди просто приходять на обстеження, за порадами. Це переважно – мрії, але колись має бути саме так.

– Ну, є ж пацієнти, які самі себе лікують…

Лікарка Діана Мінакова: Так, – Гугл на допомогу. Буває, приходять з готовим діагнозом і порадами… мені, як їх лікувати. Я кажу: а давайте дочитаємо те, що ви погуглили до кінця, про всі можливі наслідки. Є там слово «смертельне»? – Є… – То може, щось інше пошукаємо? Отак іноді переводимо чужі недолугі рекомендації на жарт, іноді доводиться розмовляти суворіше, але загалом все це – питання довіри до лікаря, тоді жодних проблем не буде. Викликає певну стривоженість зараз той факт, що серйозні захворювання молодшають.

Сьогодні на прийомі був військовий – 40 років, декілька контузій і перенесений на ногах інфаркт. Важкий стан у нього. І день почався сьогодні важко – з цього хлопця. А потім відразу принесли немовля на огляд і зважування. І всі ми раптом зрозуміли: життя продовжується, як би то не було.

Медсестра Наталія Стремоух: Крила не ростуть від цього, та ми їх не складаємо. Не можна. Люди казали раніше так: якщо ставати на коліна, то лише перед батьками, вчителями й лікарями. Зараз, мені здається, пошана до цих професій (і батьківства) стає меншою. Бо суспільство стало сприймати медиків як обслуговчий персонал.  Проте, наша Карнаухівка зберігає шанобливе ставлення до медиків за давньою традицією. Я вже більш як сорок років тут працюю, перед цим робила в Дніпрі, у пологовому будинку. А тут тоді була лікар С.Л.Коротюк, і це була легенда нашої амбулаторії. Її глибоко і щиро поважали у Карнаухівці всі, вона знала всіх, бувала у кожній хаті. От сорок років тому й порадила мені: переходь до нас, і хоч фінансово втратиш, але отримаєш більше поваги. Я послухалася її поради і ніколи не жалкувала. Розумієте, спочатку людина заробляє авторитет, а потім авторитет працює на неї. Нас у Карнаухівці поважають, гріх скаржитися. «Циганська пошта» тут краще працює, і добрі чутки теж швидко розходяться. Не хворійте, люди, любіть одне одного, то все буде добре.

…За традицією поблизу лікарень часто будують церкви. Карнаухівська амбулаторія не стала виключенням, — люди зажадали улаштувати при ній невеличку капличку. Декілька ікон та іншого церковного знаряддя передав капличці настоятель головного у Карнаухівці храму — Церкви Святої Варвари (він же щотижня веде тут службу), решту – передали люди. Отже, за сучасними офісними дверима – як до кожного медичного кабінету амбулаторії – відкривається несподівано затишна й строга капличка. Бо люди тут – ще й з Богом у душі…

 Підготувала Ірина Уварова.