Сергій Лаушкін: «У мене немає улюблених кольорів. Все залежить від того, яка мені думка у голову прийде»

Нещодавно свій 70-річний ювілей відзначив один з найвідоміших художників Кам’янського Сергій Лаушкін. Певний час наш земляк живе та працює в Києві, але зв’язків з рідним містом не втрачає, і день народження святкував на Дніпропетровщині, у колі найближчих родичів. Про дитинство у Кам’янському, знакові місця у рідному місті, творчий шлях та пошук свого стилю у мистецтві, а також про танки за вікном будинку на початку повномасштабної війни, невоєнні сюжети для картин та розпис шкільної стіни, зруйнованої обстрілами окупантів, – митець розповів «Пильному погляду».

– Сергій Павлович, у різних джерелах вказують різні місця Вашого народження: і Кам’янське, і Дніпро, і десь навіть бачив Верхньодніпровськ. А де дійсно Ви народилися?

– Народився я у Кам’янському, тоді – Дніпродзержинську. Ця плутанина з місцем народження могла виникнути з кількох причин. Я інколи казав в інтерв’ю, що родом з Придніпров’я, тому хтось міг подумати, що я з Верхньодніпровська. А у Дніпрі мене приймали до спілки художників і з огляду на це, хтось міг подумати, що я місцевий.

– А в якому саме районі?

– Зараз цих будинків вже немає в Кам’янському. Це був житловий район, розташований нижче поліклініки ДМК, а вона побудована на місці кінотеатру «Слава». У мене була адреса: 1-й Український тупик, будинок № 3, квартира – №3. Поряд була вулиця Садова і пожежна частина.

– А коли Ви почали малювати та що вас спонукало до цього?

– Почав малювати я ще у початковій школі. Десь у першому-другому класі. Так вийшло, що у мене малювала мама і моя перша вчителька. Мама якось їздила до Москви й привезла мені у подарунок набір з 24 різноколірних олівців, якими я й почав малювати.

А вчителька якось дала завдання нам намалювати натюрморт з морквою. Я, на відміну від більшості моїх однокласників, не ходив до дитячого садочка, де дітям показували, як треба малювати. Тому вони намалювали цю моркву одним помаранчевим олівцем, я розмалював її різними кольорами. Вчителька подивилась на мій малюнок і сказала, що якщо я не запишусь в ізостудію, то вона мені поставить «двійку». Це мене дуже налякало, бо мене тоді й за «трійку» вдома сварили. Це для мене була потужна мотивація, тому я пішов і записався до ізостудії, яка знаходилась у приміщенні колишнього Інженерного клубу, де зараз розташований Театр ляльок. А потім мені це так сподобалось, що я вирішив стати художником.

– І після закінчення школи вирішили поступити у профільний навчальний заклад?

– Так. Я поїхав аж до Мінська поступати на спеціальність «Дизайн інтер’єру та обладнання», але провалився на екзаменах. Там потрібно було малювати оголену натуру, а у мене не було у цьому напрямку ніякого досвіду. Я навіть гіпсову оголену натуру не малював, бо у нас у студії не було «Екорше» Гудона (прим. ред..: навчальний наочний посібник для художніх шкіл, студій, мистецьких та архітектурних училищ і вишів). Але додому повертатися не хотів. Поки була можливість, жив у гуртожитку, далі ночував на вокзалі. Читав оголошення, розраховував десь знайти роботу, щоб залишитись у Мінську. Проте без прописки тоді нікуди на роботу не брали, та й молодий я був. 16-річних також не дуже охоче брали. Але я побачив оголошення у газеті про додатковий набір у художньо-промисловому училищі у Бобруйську. Я туди поїхав, склав іспити  й вступив.

– Не пожалкували потім, що вступили саме до цього училища?

– Ні, все було прекрасно. Мені там дуже сподобалось і одна моя робота «Троїсті музики» навіть потрапила на Всесоюзну виставку на ВДНГ. Тобто я, навчаючись в Білорусії, «просував» українську тематику (посміхається). А потім, після закінчення училища, потрапив до армії та служив аж в Архангельській області.

– В армії напевне також малювали?

– Звісно. Там мої навички художника дуже швидко оцінили. Я оформлював всі «ленінські кімнати», які були у нас у частині, робив «чеканки» Леніна, різні подарунки для офіцерів, які приїздили з перевірками й, звісно, малював «дембельскі» альбоми.

– Після армії чим займались?

– Хотів все ж таки здобути вищу освіту. Потім одружився і вже на денну форму у мене не виходило поступити. Тому ми вдвох з моєю дружиною Валентиною поступили на заочний факультет Львівського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, зараз це Українська академія друкарства. Таких інститутів у СРСР було лише два: у Львові та у Москві. Тобто вчилися ми заочно, а працював я викладачем у нас у місті у ДДХШ (Дніпродзержинська дитяча художня школа). Тоді вона знаходилась у приміщенні інтернату, недалеко від Автовокзалу. Але там я довго не затримався. Пропрацював у школі чотири роки після чого у 1980-му році перейшов у Художній фонд. Спочатку був оформлювачем, потім працював у монументальному цеху – робив розписи, ескізи для вітражів, для різьби по дереву. Паралельно виставлявся зі своїми роботами на різних виставках, а у 1990 році мене прийняли до Спілки художників України.

– Цікаво, як Ви почали займатись скульптурами з дерева?

– Можна сказати, що випадково. Якось у нас у місті спиляли старий горіх, у якого прогнив стовбур, тому він міг впасти на дах будинку. Я дивився на нього і думав, яке ж це величне дерево. У мене тоді майстерня була на Спортивній вулиці і я натягав до неї цілу купу різних дровиняк з цього дерева. А потім почав пробувати робити з них різні скульптури. І поступово приохотився до цього. Зараз я живу на хуторі біля лісу. І коли йду гуляти до лісу, завжди беру з собою сокиру і пилку. Якщо бачу якусь цікаву гілку або корінь – відпилюю, кладу в рюкзак, а вже потім дома розбираю. Іноді щось виходить, іноді – ні.

– Коли Ви пишете свої картини, то фарби якого кольору Вам зазвичай не вистачає? Мені здається що у Ваших картинах багато яскравих кольорів: жовтого, помаранчевого, червоного.

– Це зараз. А раніше у мене було більш коричневих відтінків. Але у мене немає улюблених кольорів… Хіба що зелений. Все залежить від того, яка мені думка у голову прийде. І всі мої роботи по різному сприймаються людьми. Декому більш до вподоби ті картини, які я малюю останнім часом, а декому подобаються мої роботи які я робив у 90-і роки, а не сучасні.

– Я бачив у інтернеті Ваші останні роботи, і перше що в них привертає увагу, це великі та виразні очі героїв.

– А мені навпаки на виставках часто кажуть: «А чому це у вас у людей тільки одне око?» А я відповідаю: «Просто я друге не вмію малювати». А те, що у моїх героїв немає вух, того вони не помічають (сміється).

– Я чув, що на початку повномасштабного вторгнення Ви ледь не опинились в окупації?

– Так, на початку війни я сидів у себе у будинку і був певен, що все це не надовго. Що наші їх скоро проженуть. Я думав: «Ну кому цей хутір може бути цікавим?». А я живу неподалік від Ворзеля. Були й вибухи поряд, і без світла ми сиділи, зв’язку у нас не було, і спав я одягнутий на всяк випадок. Зібрав рюкзак: поклав теплий одяг, документи, але сидів вдома і чогось чекав. Продукти ще були, тож я нікуди до певного часу не рипався. Навіть коли продукти закінчились я ще вагався.

А одного разу відчуваю, що мій будиночок якось дрижить. Виходжу на двір, а повз мій будинок по дорозі їдуть п’ять танків з орками на броні. І тоді я зрозумів, що треба все кидати та тікати. Спочатку добрався до Бучі, а потім волонтери допомогли переїхати в Київ. Сім годин ми добирались до Києва, хоча там 20 кілометрів. Зателефонував другу, спитав, чи може він мене прийняти, він каже : «Добре». І так я у нього чотири місяці пробув.

Малював невеличкі пастелі. У його дружини є невеличка галерея і я їй ці роботи віддавав, щоб вона продавала їх за скільки можливо. Частину – мені на життя, частину – на ЗСУ, залишки картин дарував друзям. І от коли я зараз приїхав до Києва, до мене люди підходили й казали: «А у мене є ваша робота!» Хтось ці роботи купував, комусь я їх просто дарував. Тоді за чотири місяці зробив близько трьохсот таких.

– А потім?

– Потім повернувся додому. До війни я викладав у приватній школі в Ірпені. Директор школи зателефонував і каже: «У нас тут стіна зруйнована, ми її як змогли відновили своїми силами. Приїзди — розпишеш її». Ну ви розумієте, які з викладачів будівельники. Тому склали вони її трохи кострубато. Але я її так розписав, що всі ці недоліки стали не дуже помітні. Якщо руками не мацати, то на зовнішній вигляд начебто навіть і нічого (сміється).

– Зараз також викладаєте у цій школі?

– Ні. Діти роз’їхались, тому школа зараз не працює і я залишився без роботи.

– Але ж малюєте?

– Звісно! І малюю і скульптури роблю. Роблю все що хочу. Навіть вже немає куди ставити нові роботи. Зараз підписав договір з одним бізнесменом і залишив у нього свої роботи на збереження.

– Війна якось вплинула на тематику Ваших картин?

– Мені одного разу один мій дуже гарний знайомий сказав: «Пане Сергій, малюйте війну». На що я відповів, що не буду малювати війну, що я цього не хочу. Нехай цим займаються кінодокументалісти та фотографи, хай вони знімають кіно та роблять світлини. А я малювати війну не буду. Я сам не воював, але асоціацій з цією війною у нас і так достатньо…. Тому я намалював декілька присвячених війні картин, але вклав в них свої особисті асоціації.

– Часто буваєте у Кам’янському?

– Не дуже. Зараз приїхав до доньки, щоб відзначити день народження. І заїхав до брата, який мешкає у Кам’янському. У Києві зараз у мене на жаль немає з ким святкувати. Є один близький друг, а другий зараз у війську. Ми завжди раніше з ними святкували. А от 70 років вирішив відзначити у сімейному колі: брат, донька, зять… Онуки, правда, у мене зараз у Львові. Взагалі то я взимку зазвичай нікуди не виїжджаю. Мені потрібно постійно топити піч, бо інакше у мене у будинку все замерзне.

– До лялькового театру випадково не заходили?

– Ні. Чесно кажучи я майже нікуди не ходив. Досить втомився, тому здебільшого відлежувався і читав книжки. Але подивитись цікаво. Можливо наступного разу, коли буду у місті, то зайду. Я теж свого часу мав певне відношення до лялькового театру. Коли жив у Києві, то трохи співпрацював з театром маріонеток, робив руки та ноги для ляльок.

Підготував Віталій Доброгорський.