Лікарка Лариса Гребенькова: «Ключове питання до пацієнта, який зривається на крик, просте: «У вас щось сталося?»».

Ми продовжуємо розповідати про сімейних лікарів Кам’янського, які за результатами громадського опитування, що проводилось до професійного свята медпрацівників, були визнані найкращими.  Наша наступна героїня Лариса Андріївна Гребенькова – лікарка загальної практики сімейної медицини амбулаторії №18 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги». Про свій досвід роботи, дитячий твір і першого пацієнта, глюконат кальцію та окопного собаку як ліки проти стресу, а ще про людяність і збереження почуття вдячності – Лариса Гребенькова розповіла «Пильному погляду».

 – Професія лікаря часто буває династійною — продовженням справи батьків, як у Вас складався шлях до медицини?

 – До професії лікаря ніхто з моєї рідні не був причетним, але з дитинства я мріяла саме про медицину. Мама працювала вчителькою, хотіла щоби я її наслідувала, та мій вибір медицини, — а він стався ще у шкільні роки, — охоче схвалила. Пам’ятаю, як у п’ятому класі ми писали типовий твір на тему: «Ким я хочу стати». І вже тоді я чітко визначилася з майбутньою професією – дитячий лікар. Вступила до Дніпропетровського медінституту (зараз це Дніпровська медакадемія), обравши спеціальністю педіатрію.

 – Мрія стати дитячим лікарем зрозуміла у юності, а вже в період навчання та професійного становлення, мабуть, виявляється, що ця спеціалізація – одна з найважчих у медицині?

– Педіатрія? Для людини, яка сприймає дітей і загалом педіатрію як щось рідне, близьке, — це легко, хоч і дуже відповідально. Можу стверджувати це впевнено, бо присвятила роботі багато років. Пам’ятаю свого першого пацієнта, це було в інтернатурі, — ним був хлопчик одинадцяти років з ревматизмом. Діагноз поставила легко та й лікування видалося доволі успішним. Нам з ним обом подобалося спілкування, знайшли спільну мову, і вже тоді я зрозуміла, що найперше з професійних вмінь – то є довіра, людяність. Трохи важче завжди з немовлятами, але тут важливим є і певний досвід, і здатність чітко зосередитися на аналізі стану дитини та обов’язково знайти спільну мову з батьками.

Коли маєш справу з безвідповідальними батьками, а таких зустрічала у практиці немало, — це складно. Іноді ночами не спиш, думаєш не лише про те, як вилікувати дитину, а ще й про її соціальне врятування та виховання батьків. Коли з’явився мобільний зв’язок, стало легше контролювати ситуацію, але і зараз часто безвідповідальні батьки просто ухиляються від спілкування, не беруть трубку і доводиться застосовувати всі методи, аби справу довести до ладу.

 – Зараз не лише з’явилися зручні засоби зв’язку, можливості інтернету надають лікарям підтримку й вагому допомогу у розв’язанні складних питань. А чи зберегли Ви на цьому фоні комунікації з рідним вишем, викладачами?

– Так, звичайно. Ми тісно співпрацюємо з кафедрою сімейної медицини Дніпровської медакадемії, провідними науковцями вишу. Постійно проходимо курси підвищення кваліфікації, але й безпосередньо спілкуємося на актуальні теми. Медицина розвивається досить швидко і впевнено, але є й старі, перевірені життям і досвідом методи, про які не слід забувати. Ми постійно вчимося, тим більше, що цього вимагає нинішня ситуація, коли люди потребують особливого підходу, бо почастішали випадки психосоматики. Проблеми з навчанням зараз не існує: є численні курси, вебінари, онлайн конференції, окремі відеолекції фахівців, — все це лише питання бажання лікаря, бо життя розвивається досить стрімко, і можна обрати будь-який шлях для навчання…

 – Можна. Але чи потрібно це Вам зараз за умов підвищення навантаженості та головне – з огляду на великий професійний досвід?

– Безумовно потрібно. Розвиток потрібен завжди, доки ти працюєш. Змінюються методи лікування, діагностики, змінюються підходи до людей і обрання шляхів лікування. Тим більше це важливо зараз, під час війни, коли люди стають тривожними, коли треба лікувати й серце, і душу. Треба сказати, що лікарям в цьому плані дуже допомагають спеціально організовані курси з психологічної допомоги, і я вже пройшла декілька таких курсів, останній тренінг з цієї тематики тривав два тижні та був дуже корисним. Поступово набираємося нового досвіду, і такого не було, щоби не справилися з проблемами. Але вчимося далі, ці можливості навчатися забезпечуються в Дніпропетровській області на найвищому рівні.

Побачити саме психосоматичні розлади у пацієнта за результатами першого і єдиного спілкування буває важко, але все ж таки помічаємо. Треба дуже уважно до цього ставитися, провести, можливо, не одну бесіду, буває, що теми стосуються часто суто побутових питань, але якщо людям від цього стає легше, то і з захворюванням боротися буде не так важко.

Важливо розуміти при цьому, як складаються відносини в родині пацієнта, як він почувається на роботі, чи достатньо часу у нього на сон або просто відпочинок. Є багато ознак психосоматичних розладів, і от зараз, коли ми маємо справу з вимушеними переселенцями, це стає досить очевидним і частим явищем.

Загалом, виходячи з досвіду мого спілкування з переселенцями, більшість з них, включаючи й дітей, тримають себе в руках, не виявляють ознак роздратування або підвищеної тривожності, але зустрічаються й інші приклади, що потребують дуже багато роботи, чисто психологічної. Найчастіше людям треба забезпечити повноцінний сон, відволікти від тяжких думок, і для цього розроблена спеціальна терапія, якої часто вистачає повною мірою, щоби позбавити людину психологічних розладів.

Взагалі я б не розділяла людей на «наших» і переселенців – всі потребують значної уваги та підтримки. Серед місцевих зустрічаються випадки, коли діти та дорослі просто не можуть перебувати у сховищах або підвалах, їх це дуже тривожить і лякає, у деяких дітей один лиш звук сирени іноді викликає високу тривожність, то працюємо з цим. Перебування людини у постійному стресі – дуже важлива медична проблема зараз, її вирішення потребує, безумовно, індивідуального підходу, але є багато спільних рис, тож наші методи спрацьовують ефективно, хоч це і не дуже легко, бо часто й ми самі, лікарі, перебуваємо у такому ж стані. Собі допомагати завжди важче.

 – І які методи використовуєте саме Ви?

– Прості. Треба добре розуміти, чим викликана раптова тривожність або стресовий стан, детально розібратися в цьому, взяти себе в руки, не вдатися в паніку. Треба зрозуміти як допомогти собі, щоб потім підтримати інших.

Наведу такий приклад: приходить на прийом до лікаря жінка, яка не була записана. Їй кажуть про чергу, і у жінки відразу виникає буря емоцій, сльози, скандал. По людині видно, що вона вже психологічно зірвалася, що не буде меж роздратуванням, що набутий стрес пошириться. І я втручаюся, запрошую жінку до свого кабінету або йдемо у якесь вільне приміщення, де я людину заспокоюю: тихенько-тихенько, все зараз спробуємо вирішити, які питання вас зараз хвилюють? Ключове питання до пацієнта, який зривається на крик, просте: «У вас щось сталося?». І цього буває достатньо, аби людина відкрила душу, виплакалася і врешті решт заспокоїлася. У кожного з нас в кабінеті припасені заспокійливі засоби, то пропонуємо і їх, окрім доброго слова. Але слово – найперше. І коли з людиною поспілкуєшся, запропонуєш водички, якусь «таблеточку» – навіть якщо це простий «глюконат кальцію», вона на очах заспокоїться. Важливо просто запитати в людини що сталося, заглянути в очі, висловити співчуття, їй стає легше, а далі вже – «діло техніки».

Бувають ситуації коли бачу в кабінеті колеги-лікаря типовий епізод, коли людина на прийомі криком вимагає терміново якоїсь довідки, а при цьому немає світла, і, відповідно, не працюють комп’ютери. Відчуваю, що і сам лікар зараз зірветься на крик у відповідь. Головне тут пацієнта висмикнути із цього середовища, десь з ним спокійно поговорити: давайте детально розберемося, коли крайній термін надання цієї довідки, коли дадуть світло або коли повернеться з відпустки ваш лікар, а іноді виявляється, що людина навіть у нас не була задекларована. Тоді спокійно намагаємося з’ясувати всі питання, щоб допомогти. Колега-лікар потім питає: а що ти такого йому сказала? – Та нічого особливого, важлива тут інтонація і спокійний тон розмови… А що в тебе на душі після тієї розмови, кому воно цікаво.

Якби у мене такий досвід був на початку роботи, то, мабуть, було б загалом легше жити й працювати. Значно легше. І так все життя – у шаленому ритмі, хоч іноді бажаєш і поспати, скільки хочеш, і поїсти, коли хочеш, і якось душею відволіктись. Тільки зараз розумієш, що і себе треба якось берегти, аби вистачало сил допомагати іншим.

От, до речі, часто чую зізнання моїх пацієнтів, які повернулися з еміграції, про недолугу європейську медицину: «Як же ж ми не цінували наших лікарів свого часу!». А відмінність двох цих різних підходів до пацієнта – у нас і за кордоном – зводиться до двох слів – доступність і увага. Саме доступність медичних послуг і увага лікаря відрізняють нашу медицину. Саме в цих двох словах – шлях до вирішення майже всіх проблем: не буде контакту лікаря з пацієнтом – не буде діла. Від нормального контакту, взаємоповаги, довіри безпосередньо залежить успішність лікування, швидке одужання хворого.

– На цьому фоні Ви бачите, як змінюється у суспільстві відношення до лікаря за роки Вашої роботи?

– Змінюється, і на жаль не на краще. Це особливо помітно у стосунках з молодим поколінням пацієнтів. Мені здається, що батьки перестали закладати у виховання дітей засади шанобливого відношення до професій лікаря і педагога. Все просто – ці дві професії сприймаються як обслуговчий персонал.

Складно сказати щось про причини явища, бо у людей більш поважного віку ще зберігається шанобливе ставлення до нас. Не знімаю провину – часткову – і з медиків, бо дуже часто просто не вистачає часу на детальне, глибоке спілкування з пацієнтами, все – швидко-швидко, а комусь з пацієнтів навіть непотрібними видаються зайві розмови на прийомі. Тому знову ж повертаємося до питання довіри, спільної мови, ефективних відносин на рівні сімейних.

Щоби викликати довіру пацієнта, потрібна важка щоденна праця, помічаю зараз, що навіть поваги до старших стає менше, а не тільки до лікаря, і на цьому тлі потрібно багато спільно працювати на рівні всього суспільства. Скажу коротко: коли людина бачить поважне до себе відношення, то випадки відвертого хамства або відвертої ж неповаги трапляються рідко. Потрібно було багато років досвіду, аби зрозуміти, що я своїм пацієнтам – не мама, а тільки лікар!

 – Отак суворо?

– Само так. Завжди має бути певна дистанція. Я не маю змоги всіх навчити, виховати, залучити до гарних справ, домогтися повного розуміння. Ті лікарі, хто суцільно всі проблеми пацієнта переживають як власні, стають для них мамою й татом, — вони ще молоді, ще не набули досвіду й розуміння, що це шлях до швидкого вигорання у професії.

Якби ви знали, скільки на мене скаржилися за роки роботи саме з причин щиросердечного втручання у справи пацієнтів! Ти приходиш на виклик до дитини, бачиш нетверезих батьків, захаращену оселю, брудну дитину. Починаєш виховні розмови, а у відповідь наступного дня маєш скаргу на трьох сторінках, — грамотну й спрямовану на адресу головного лікаря, де тебе звинувачують у всіх гріхах втручання в чуже особисте життя. Зараз я теж не пройшла б мимо подібних проблем, але вчиняла б уже інакше, а головне, не сприймала б це так близько до серця. Від соціальних негараздів лікар не врятує, бувають проблеми набагато більші за його можливості й попри всі наші бажання ситуацію важко вирішити саме нашими засобами. Тож потрібно навчитися відрізняти чітко можливості, здатності та конкретні результати.

Згадую, коли мої діти були ще малі, то іноді брала їх з собою: «йду до пацієнта, а ви поки що почекайте на лавочці у дворі». Повертаюся до дітей, а вони плачуть: мамо, що тут якась тітонька про тебе говорила! Була не дуже твереза та тітонька і мала вже досвід моїх виховних розмов. Не завжди, як видно, буває від цього користь, тільки собі й дітям серце ятриш… Діти бачили мою завантаженість, іноді – невдячність цієї роботи, тож іще з дитинства заявили: ніколи не будемо лікарями. Тим більше багато з нас працюють у режимі 24/7, зрозуміло, це важко, тож нашу справу треба просто любити, розуміти її сутність і призначення. У мене і чоловік лікар, працює хірургом, то для нас це питання долі, звички й досвіду.

До речі, треба сказати, що зараз у суспільстві, майже в кожного з нас змінилися деякі цінності, мрії, погляди на майбутнє. Здебільшого це пов’язане з війною, щоб вона була проклята. Тож цінувати стали найменше, на що раніше не звертали уваги, а мріяти лише про одне – найскорішу перемогу. Щоб скоріше повернулися хлопці з фронту – у мене син воює. Мріємо, щоб скоріше повернулися до України наші люди, які вимушено емігрували. Давно немає мрій про дачі, машини, це все – дрібниці.

 – Як Ви себе рятуєте?

– У нас у селі неподалік збереглася мамина хата, тому влітку там відпочивали зазвичай. А недавно син з фронту привіз собаку, згодом кота, то є ким опікуватися, це дуже відволікає від тривожних думок. Ми разом чекаємо повернення сина, разом переживаємо всі негаразди. Ліки, можливо, теж потрібні заспокійливі, але домашні тварини допомагають набагато ефективніше. Це чудовий антистрес.

 – Ви дуже давно працюєте сімейним лікарем, але на прийом приводять і дітей, то з Вашою відданістю педіатрії, можливо, і маленькі пацієнти стать розрадою?

– Ой, звичайно. Але зараз дітей дуже мало у нас. Окремо працює в амбулаторії педіатр, а ті діти, які залишилися на обліку, — це буквально немовлят. Раніше, до війни, дітей було набагато більше. Але й ці десять – велике задоволення, багато від них тепла і світла, живої щирості.

 – Якщо ми заговорили про дітей, то чи бачите Ви загальну тенденцію до помолодшання важких захворювань?

– Так. Бачу. Набагато помолодшали онкологічні захворювання і до того ж стали важчими. Не стільки зараз тривожить помолодшання інфарктів та інсультів, скільки онко. Складно сказати про причини цього явища, вони потребують окремого серйозного дослідження, але маємо з цим справу.

 – З чим би Ви зараз звернулися до людей, які слова вважаєте найбільш важливими?

– Бережіть себе. Будьте в ладу зі своєю совістю, більш людяними, допомагайте одне одному. Не ми винуваті в тому, що іде війна, тож треба бути добрішими, стриманішими – на вулиці, в автобусі, в магазині. Я вдячна долі, що звела мене з гарними людьми, дала професію і можливість допомагати людям. Вдячна дітям своїм, це мої зірочки, головна і найважливіша підтримка. Вдячна своїм вчителям – педіатру Є. Уверській, моїй наставниці, яка турботливо вела мене шляхом до становлення у професії; В.Компанієць – це були лікарі з великої літери. Тож, люди, залишайтеся вдячними, зберігайте завжди в собі це відчуття!

 Розмовляла Ірина Уварова.