Авторка: Ірина Уварова.
Сусіди – одне з найцікавіших природних явищ. Іноді – навіть стихійних, бо здатні створити суцільну катастрофу. Як-от колись було з каналізацією у нашому під’їзді: приїхали сантехніки рятувати від катастрофи, і на свій превеликий подив (а сантехніків здивувати зазвичай важко) витягли з каналізації чоловічий піджак великого розміру. Ото за розміром відразу вирахували автора стихійного лиха. До речі щодо сантехніки. З’явилося у під’їзді якось типове таке оголошення: «Сантехнік Петро, непитущий, порядний…» і номер телефону. Просто фарбою на побілці, і це ще не вся історія, бо наступного тижня під оголошенням з’явився новий фарбований надпис: «Петро, ти не сантехнік, а повне лайно!». За тиждень продовження: «Сам ти лайно, а 13-го січня буду у вашому районі, то наб’ю тобі пику». На жаль, невідомо чим справа закінчилась – хтось із сусідів, зберігаючи дітей від лайливого стінного листування, усе зафарбував зеленим…
Всі ми – когось сусіди. І не цікавих людей не буває: щодня сидить у нашому дворі на лавочці дуже непростий дідусь – зачіпає не кожного, у нього свій вибір, критерії якого визначити не вдається. З підслуханих діалогів: «Якщо на фреоні, то викиньте свій холодильник. Чому? Чистий фреон це дифтордихлорметан, нащо воно вам? – Ви хімік? – Та десь там…». Або: «Що за смарт лампу ви несете? Яка потужність? А яка частотна граничність? – О! То ви електрик! – Та десь там…». Ще один: «Українська ядерна зброя – не така вже й утопія. Уран-235 не так складно збагатити до його більш важкого ізотопу -238. – То ви ядерник? – Та десь там…». Сидить дідусь у всі сезони у темних окулярах, бейсболці з написом «I LOVE NY». Я б спитала: ви з Америки? І точно почула б у відповідь: «Та десь там…». Але мене дідусь ніколи не чіпає розмовами. Недавно не витримала, зачепила його сама – не дає спокою загадка цього «та десь там»: «Шановний, а скажіть відверто, ким ви працювали? – Не пам’ятаєте мене, чи що? У нашому ЖЕКу слюсарем…».
Найбільше дізнаєшся про сусідів у день переїзду (чи власного, чи їхнього – немає значення). Коли ми родиною переїжджали до нової квартири у старій хрущівці, виходили з машини по черзі: молодший син-бешкетник – з котом на голові; старший син – зі скрипкою в руках, бо у загальний багаж категорично відмовився покласти інструмент; вантажники – з піаніно, а чоловік – з великою шухлядою будівельно-ремонтних інструментів – зверху – дриль! Сусіди, невесело привітавшись, сказали приречено: «Прощавай, тиша».
Тут про музику проситься ще один спогад. За тиждень-два (ще нас достоту ніхто із сусідів не знав) завітала в гості знайома – приїхала навідати батьків до нашого міста з Києва, де працювала солісткою у театрі оперети. Я колись про неї писала нарис, бо дівчина, закінчивши школу, вступила одночасно і до консерваторії, і на економічний факультет університету. Дозвіл навчатися у двох вишах (за радянських часів це був рідкісний випадок) отримала аж у міністерстві освіти, бо консерваторська професура наполягала на своєму з огляду на неабиякий талант абітурієнтки й чудове її ліричне сопрано. Писати про неї писала, але співу до цього не чула. І от, майже рік по тому, стоячи біля фортепіано, моя гостя Наталка Олексієнко раптом запропонувала: зараз готую «Фіалку Монмартру», хочеш послухати? – Так, звичайно! – Можна на повний голос? (Це у нашій хрущовській квартирі). – Ні, — кажу, — мабуть, на середній. – Добре… А на вулиці був тихий затишний літній вечір. Відчинений балкон. Сусідів у дворі – повно (плюс собак і котів з десяток). На середньому голосі: «Карамболіна, Карамболетта…» заходила ходором люстра, задрижало скло у серванті, але задоволення – море. Потім сталася дивна річ – у дворі запанувала суцільна тиша, навіть собаки замовкли, а згодом – бурхливі оплески під балконом. І це ще не все! Гадаючи, що то співала я, сусіди впродовж наступних трьох місяців віталися дуже шанобливо…
Про сусідські стосунки є досить багато досліджень, серйозних і цілком наукових. Зрозуміло все зведено до очікуваного висновку про силу об’єднання сусідів для розв’язання будь-яких проблем – не лише комунальних – та про необхідність соціалізації. Наведу невеликі цитати з двох-трьох блогів:
«В українців є така приказка – «близький сусід кращий від далекого брата». Сусіди – це люди, з якими ми зустрічаємося щодня, а стосунки з ними можуть впливати не лише на настрій, а й на ухвалення рішень, що стосуються спільного життя в будинку. Тож хороше ставлення мешканців житлового комплексу один до одного суттєво впливає на якість нашого життя».
«Наприклад, в Америці сусідство – це базова штука. Це можна побачити в масовій культурі, у фільмах і серіалах. Сусіди регулярно ходять одне до одного в гості, але в нас це не так поширено. Якщо до вас додому прийде незнайомець із пирогом і скаже «Давайте знайомитися!», швидше більшість подумає, що треба викликати поліцію. Усе це через недовіру в суспільстві та відчуття загрози».
«Сусіди – це люди, що живуть в одному будинку, одному під’їзді, одному дворі. Маю на увазі багатоповерхівки, а ще вони живуть на одному житловому майданчику, що називається поверх. І оселі їхні, тобто квартири, розділені одна від одної відстанню один чи трішки більше метр. Кажуть, що у таких будинках сусіди не бачаться місяцями, а то й роками. Коли ж бачитись? У кожного за тими дверима свій світ: прибирання, прання, діти, телевізор, свої проблеми та своя родина. Вряди-годи, випадково сусіди зустрічаються на сходах і ввічливо, або похапцем вітаються і йдуть собі далі, кожен у своїх справах, адже вони лише сусіди, не родичі і не друзі, вони чужі одне одному люди. Трапляється, що ми ближче знайомимось із сусідами, коли за стіною починається ремонт, і там зранку і до пізньої ночі щось гупає, деренчить і гуде, не даючи нам спокою. Ось тоді ми і стукаємо у двері того сусіда і починаємо з’ясовувати стосунки, заодно і знайомимось. Не жалкуймо часу на звичайну, просту сусідську розмову про життя. Усміхаймося сусідам та бажаймо їм добра. І тоді не буде у нас приводу казати, що тепер усі люди такі злі й не добрі. Бо ми знатимемо зовсім інше: мої сусіди добрі та гарні люди. Ні, не так. Мої сусіди найкращі. А якщо розмислити, то усі ми комусь сусіди».
… Сусідами з верхнього поверху була у нас дуже гарна родина стареньких ветеранів – і війни, і праці. Тихенькі, маленькі, дуже шанобливі до всіх. Вони познайомилися на фронті другої світової, обоє були зв’язківцями. Так от, одного разу, зустрівши мене на східцях, бабуся-ветеран з винуватим виглядом попередила: сьогодні у мого чоловіка свято, то він трохи пограє на балалайці. Ви вже потерпіть… – Та свята справа, нехай грає! Але хто б знав… Три години слухати (гучно!) початок «Світить місяць», – далі у дідуся справа не йшла, – виявилося непростим випробуванням. А коли бабуся залишилася сама, то була вже і з нею невеличка пригода. Стала вона ночами вперто грюкати нам у стелю. Побігли наверх, спитали, чи не погано їй. А у відповідь: ви навмисно грієте мені підлогу! Думали, що попустить, але невдовзі – дзвінок у двері: комісія з райвиконкому. – Ми з обстеженням, бо ваша сусідка написала скаргу: внизу мешкає журналістка, яка завела домашню друкарню і гріє мою підлогу. – Людоньки, та ви що? – Маємо перевірити…
Дуже я любила сусідів знизу. Люди прості, дружні, ростили дитя кохане. То й носили часто на перевірку його шкільні твори. Одного разу тема твору (6 клас) здивувала до нестями: «Чим корисний спирт?». – Це з хімії? – Ні, література. – Гаразд. Читаю: «Спирт надає людям бадьорості та здоров’я… Спирт — неоціненне досягнення людства.. Спирт слугує поліпшенню вашого настрою». Внутрішнє погоджуюся, що тут скажеш, але для 6 класу – трохи дивно. Дві сторінки школяр співав дифірамби спиртові, аж поки я не дійшла коди: «Ті, хто займається фізкультурою і спиртом – завжди бадьорі і здорові». Ага, слава богу, виправила… Ще колись прибігли разом з мамою, бо сперечалися, чи була у козаків «вєтчина». – Та страва називається шинкою, — доводив грамотний малий. – Ні «вєтчиною», – не погоджувалася матуся: вони стукали у двері й кричали: «Шинкарко, вєтчини!». Я – як третейський суддя – суперечку вирішила спокійно: не «вєтчини», а «відчини» вони кричали, відкрити двері просили.
Сусідські «хліб-сіль-валідол» якось зараз відходять у минуле. Можливо тому, що у сучасному побуті все – поруч або з «доставленням додому» (як сказав би улюблений дідусь зі своїм «та десь там» – delivery), або не таким рідним стало стихійне явище сусідства.
Втім, з валідолом та почуттям сусідів як рідних – актуально. Бо поруч зараз – війна…
Тринадцятого червня, перебуваючи у відпустці для проходження ВЛК, помер солдат Трухан Дмитро Андрійович, який у…
24 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Дачне на Донеччині…
2 січня 2025 року під час виконання бойового завдання загинув солдат Самофал Сергій Станіславович, який…
Автор: Віктор Куленко. Вихованці Кам'янської ДЮСШ №5 Макар Янтков та Вікторія Филипенко зробити свій внесок в…
Кривий Ріг сьогодні схиляє голову в пам’ять про чотирьох своїх мешканців, чиї життя забрали російські…
В Кам'янському у середу, 24 червня, у зв'язку з виконанням профілактичних робіт відбудеться тимчасове припинення…
This website uses cookies.