Краєзнавець Олександр Слоневський: «Дуже часто люди викидають на смітники, або здають в макулатуру листи, книги, фотографії. Вони не розуміють цінності цих речей»

Історія міста відкривається нам через історії людей, які в ньому живуть. Чергова видатна постать сучасного Кам’янського — краєзнавець, журналіст і письменник Олександр Юлійович Слоневський. Завдяки його захопленню, яке потім переросло в професійне дослідництво історії Кам’янського – ми сьогодні можемо дізнатись про те, яким було наше місто на початку свого існування, як воно розвивалось, ким були люди, завдяки яким невеличке селище перетворилось у промислове та потужне місто зі своїм особливим культурним та історичним потенціалом, як воно переживало часи радянщини тощо. Своїми дослідженнями, документи для яких збираються роками та складаються з унікальних листів, фото та інших світлин, Олександр Слоневський ділиться у своїх книжках. Зараз готується до виходу вже двадцята. Про те, як оператор стана “350” Дніпровського металургійного комбінату став письменником-істориком, як історія родини та репресованих родичів стала приводом для занурення в дослідження з історії міста, про участь у відродженні в місті Римо-Католицького костелу Святого Миколая, а ще про непрості відносини з КДБ та про дещо стереотипний образ дуже серйозного історика «Пильний погляд» поспілкувався з Олександром Слоневським.

Довідка: Олександр Юлійович Слоневський має польське коріння. Його прадід, Ян Кальвасинський приїхав до Кам’янського із Польщі наприкінці XIX століття на будівництво металургійного заводу. Тут у нього народилися п’ятеро дітей, не рахуючи тих двох, що вже жили на той час у Польщі. Історія цієї сім’ї трагічна. Втім, як і багатьох інших на той час. Усіх братів Кальвасинських, зокрема рідного діда Олександра Слоневського, репресували 1938 року. Тому перша краєзнавча робота історика була присвячена саме цій темі. Згодом цікавість історією сім`ї переросла до захоплення історією міста загалом. Далі були книги присвячені історичним подіям, біографічним дослідженням про відомих та маловідомих історичних постатей, людей, які мешкали в нашому місті. Зараз готується до виходу у світ вже двадцята книга Олександра Слоневскього.

З металургійного заводу до старости парафії Римо-Католицького храму

– Коли Ви зрозуміли, що Вам цікаво займатись дослідницькою роботою як краєзнавець?

– Потрібно сказати, що я відносно пізно почав займатися дослідженням історії міста. У середині 80-х років вперше мої роботи були опубліковані в багатотиражці “Знамя Дзержинки”. Я тоді працював оператором на стані “350” Дніпровського металургійного комбінату. Це були нотатки суто виробничого плану. А згодом з’явилося краєзнавче дослідження. Після цього, як кажуть, пішло та поїхало. Причому треба сказати, що деякі мої роботи мали новаторський характер. Я писав на такі теми, про які раніше або не писали, або боялися писати.

Попри перебудові та свободі слова, багато тем були забороненими. Наприклад, тема репресій. Я її подав у світлі не помилок сталінського керівництва, а як злочин радянської системи проти людини. Найбільшим моїм успіхом, після якого вся моя свідомість і життя просто перевернулися, була стаття про Дніпродзержинський костел Святого Миколая “Дорога до храму, або хроніка одного варварства”, надрукована 6 січня 1990 року. У ній я порушив питання необхідності порятунку костелу як пам’ятника архітектури. Саме тоді я й почав серйозно займатися краєзнавством. І в результаті відбувся процес відродження костелу.

Я перейшов туди працювати керуючим справами, одночасно виконуючи обов’язки старости парафії. Але переважно займався питаннями відродження пам’ятника архітектури через католицьку громаду. І лише через 12 років вже написав книгу про цю архітектурну перлину південного сходу України “Життя. Смерть. Воскресіння”.

Якщо говорити про мої інші новаторські роботи, то треба згадати статтю про Ігнатія Ігнатовича Ясюковича, другого директора дореволюційного Дніпровського металургійного заводу. Газетна публікація повернула незаслужено забуте добре ім’я Ясюковича, людину, яка зробила дуже багато як для заводу, так і для Кам’янського.

Статтею про Анну Оттовну Мороз, засновницю першої жіночої гімназії в нашому місті — я теж намагався повернути її добре ім’я. Писав про репресії, голод. Причому це були такі статті, які тоді боялися не лише писати, а й друкувати.

Мене приваблював дореволюційний період, здавалося там така міць, шляхетність. А що за радянських часів? П’ятирічка в чотири роки, гасла там всякі… Але виявилося, що я глибоко помилявся. Якщо поглянути з іншого боку, це дуже цікавий пласт. Тут видно антилюдську сутність радянського ладу щодо суспільства. Книга “Дух минулої епохи” описує період з 1917 по 1953 роки. Наше місто є головним героєм через долі окремих людей. Одним із них є лікар і перекладач “Слово про похід Ігорів” Дмитро Коваленко. У книзі на підставі документів, спогадів очевидців порушено питання, про які ми ніколи не писали. Наприклад, про час окупації, про підпілля, про те, що насправді тоді відбувалося в Дніпродзержинську.

Про часи перебудови, депутатство та вибачення від КДБ

– А спецоргани не цікавилися Вами на той час?

– Як такого переслідування не було. Але я вважаю, що мене спецоргани просто проморгали. Проморгало цехове та заводське керівництво. Саме пройшов процес Перебудови. Я відкрито писав, що насправді відбувається в цеху, на заводі. На початку мене не зачинили, потім було вже пізно. А ще я став депутатом міської ради і мене чіпати просто не можна було. Чи цікавилися органи? Мабуть, я відчував такий вплив. Ми з ксьондзом Мартіном зверталися до КДБ за допомогою, коли вели боротьбу за те, щоб звільнити подвір’я території костьолу від організацій, які там знаходилися і погрожували нам відкрито фізичною розправою. Спочатку доходило до курйозних ситуацій, що виявлялися по-різному.

Наприклад, прийшов один товариш і запропонував ксьондзу Мартіну, щоб той провозив за кордон алмази, там їх ограновували, робили діаманти, продавали, а на вторговані гроші він відновив костел. Звичайно пропонував ділитися грошима з ним. І таких випадків було кілька. Ми зібрали ці факти докупи та написали листа начальнику міськвідділу міліції з копіями міському голові, єпископу, який відповідав за нашу територію, послу Польщі в Україні. Після цього до нас приїхало високе начальство з обласного КДБ і офіційно перепросило  за ці дії.

– Чи важко збирати матеріали?

– Треба сказати, що це все збирається поступово. Збираєш усе про все. Потім раптом виявляється, що в тебе на певну тему зібралася така кількість матеріалів, що тягне на написання книги. Тоді ти вже працюєш цілеспрямовано у цьому напрямку. Користуюсь архівами. У багатьох лишилися якісь документи, фотографії. Є такі люди, які шукали контактів зі мною. Але, на жаль, дуже часто люди викидають на смітники, або здають в макулатуру листи, книги, фотографії. Вони не розуміють цінності цих речей.

– Чи залишились ще білі плями на карті Кам’янського?

– Їх чимало. Можна сказати, що історія міста по-справжньому ще не вивчена. Більшість мешканців не знають багато з того, що тут відбувалося. Є такі, що вважають, начебто у нас історії взагалі не було. Насправді ми мали як славну історію — з одного боку, так і трагічну — з іншого. Але й те й інше дуже цікаво.

Про міські підземелля та розташування старих цвинтарів у центрі Кам’янського

– Як Ви ставитесь до різної інформації щодо до підземних ходів, які нібито існують у старій частині Кам’янського? Чи вважаєте її правдивою?

– Я писав на цю тему. Знаю людей, які розповідали про ходи. Але їхні розповіді мають протилежні думки. Один чоловік говорив, що він особисто лазив цими ходами, бабуся одна розповідала, що вона потрапила з костьолу до будівлі заводоуправління ДМК через такий хід. А покійний патріарх нашого міста Генріх Олександрович Кушковський стверджував, що це все вигадки.

Вважаю, що насправді люди плутають комунікації, що знаходяться під землею із підземними ходами. Кам’янське було закладено в ті часи, коли не було потреби створювати підземелля, як за часів татаро-монгольського ярма. Важко припустити для чого вони потрібні були. І все-таки легенд існує дуже багато, що вся стара частина міста знаходиться на підземеллях. Але немає вирішального підтвердження жодної версії.

– Кажуть, що наше місто збудовано на цвинтарях. Чи це відповідає дійсності?

– У районі нинішнього міського парку раніше був цвинтар. Де зараз знаходиться атракціон “чортове колесо” похований шестирічний син Ігнатія Ясюковича, Павло. Там же лежать останки легендарного борця, чемпіона світу Поля Абса. Досі з боку Шевченківської вулиці збереглися фрагменти огорожі цвинтаря. У середині 30-х років було вирішено зробити з міського цвинтаря парк відпочинку. Приїхали машини, розривали могили, труни вкидалися до кузова та вивозились у невідомому напрямку. Людям не дозволили навіть перепоховати померлих. Я знаю багатьох мешканців, у яких там були поховані рідні та близькі.

Будинок зі шпилем на перехресті вулиці Широкої та проспекту Свободи теж стоїть на цвинтарі. Але це був вже сільський цвинтар.

Про несподівану зустріч зі спадкоємцями Ясюковича

– Про що буде двадцята Ваша книга, яка вже готується до видання?

– Це буде друге видання (доповнене та перероблене) книги “Ігнатій Ясюкович. Ім’я в історії”. Маю надію, що на початку наступного року читач зможе потримати її у свої руках.

– Напевно, було чимало цікавих випадків у Вашій пошуковій роботі над цією книгою?

– Довгий час не була відома навіть країна, де помер і похований директор Дніпровського металургійного заводу Ігнатій Ясюкович. Він міг померти й тут, і в Петербурзі, і Литві чи Польщі. Я довгі роки бився над цією загадкою. І нарешті дізнався про місце його поховання. Поїхав до Польщі, знайшов його могилу. Там виявився цілий склеп родини Ясюковичів. Тим більше я познайомився й особисто зустрівся з його онукою, яка проживала в Англії. Вийшов неймовірний збіг обставин, що ми з нею одночасно приїхали до Варшави з різних справ й нас там познайомили. Ханна Шленкер (так звали онуку І.Ясюковича) приїхала зі своїм сином Яном, тобто правнуком Ясюковича. Вже пізніше Ханна передала мені неоціненні документи, пов’язані з життям її діда.

Про місто сили, оманливий образ історика, Остапа Бендера та можливість потрапити у минуле

– Цікаво дізнатись, яке у Вас – людини, яка дуже добре знаю всі історичні міста у Кам’янському, улюблене місце тут? Де найбільш комфортно себе почуваєте?

– Звичайно ж, це стара частина міста. А улюблений будинок – костел Святого Миколая. Мені завжди подобався цей шарудливий роками, як листям, район — тихий, доісторичний, де ще зберігся дух старого часу, де можна відігрітися душею й відмовитися від метушні сьогодення.

Добре тут. Тихо та спокійно. Тут ще мешкають люди, які називають ці місця Верхньою Колонією. Їх дуже мало, вони як уламки колишнього життя. Тут ненадовго можна захворіти солодкою та очищальною хворобою — ностальгією, тут при відповідному настрої й, маючи хоча б краплю уяви, дуже легко можна помітити молодого пана з тростиною, що завертає за ріг, і майнувший край довгої жіночої сукні.

У кожному місті стара його частина абсолютно доглянута, вилизана, очищена. А в нас це просто якась ганьба. Проте коли до міста приїжджає якась високопоставлена ​​делегація її куди везуть? У костел, церкву, театр. При цьому думають як довезти гостей, наприклад, до костелу, минаючи розбиті дороги й при цьому не показуючи будівель, пофарбованих тільки з лицьового боку. Влада нарешті має цьому приділити увагу. Колись у виконкомі порушувалося питання про надання Верхній Колонії історичної зони. Але це лишилося на папері.

– Історики та письменники сприймаються більшістю як такі поважні та вельми серйозні люди, мовби робота того вимагає… Саме такий образ можна скласти, дивлячись на Вас, але здається мені, що це якесь все-таки стереотипне сприйняття…

– Це на вигляд я такий. Раніше завжди любив телепередачу “КВК”. Коли її дивився, то реготав до сліз.

До речі, коли я навчався в СШ № 5, зі мною стався кумедний випадок. Під час уроків Діани Опанасівни існувало непорушне правило: кожен урок англійської починався з “політикал ньюс”. Говорити дозволялося про що завгодно – про політику, спорт, музику, погоду – аби лише англійською мовою. І ось, перебуваючи постійно в чудовому настрої, я видав таку інформацію, що в Лондоні сталася трагічна подія — зруйнувалася всесвітньо відома вежа Біг Бен. Почувши це, Діана Опанасівна взялася рукою за серце і сказала: “Але цього не може бути!” Я взявся двома руками за серце і з відчаєм промовив: “Але, проте, це так!”. Клас мене підтримав. І весь урок, що залишився, ми проговорили про необхідність збереження національного надбання, про сім чудес світу і т.п. Після англійської у нас була російська література, яку вела Ліна Олексіївна. Вчителька відразу запитала, чи знаємо ми, що в Англії трапилося нещастя: у Лондоні зруйнувалася всесвітньо відома вежа Біг Бен. Я був дуже вражений тим, що не встиг написати політінформацію, а воно все збіглося до дрібниць. Ліна Олексіївна брехати не буде! Якщо, звісно, ​​цю новину не розповіла їй Діана Опанасівна. Ліна Олексіївна молитовно склала руки й трагічно прошепотіла: “Уряд торі ні пенсу не виділяє на відновлення вежі. Ганьба!” І ми знову майже весь урок говорили про виразки капіталізму, про переваги радянського способу життя, про те, що у певному сенсі руйнація Біг Бена є символічною руйнацією всієї імперіалістичної системи в цілому. Звістка про те, що у Вестмінстері розвалився Біг Бен, зі швидкістю блискавки облетіла нашу школу. Школа завирувала, захвилювалася, у повітрі почала гасати ідея створення ініціативної групи з порятунку Біг Бена, де особисто я бачив себе в ролі скарбника, оскільки першим повідомив таку важливу політичну новину. Чекали лише офіційного підтвердження ТАРС чи інших засобів масової інформації. Але ТАРС чомусь мовчав. Мовчали “Правда”, “Известия”, “Москоу Ньюс”. І навіть газета англійських комуністів “Морнінг Стар” жодним словом не обмовилася про катастрофу, ніби її й не було! І наше прагнення допомогти у скрутну хвилину британському народу якось поступово пішло на спад…

– Чи є в Вас улюблений письменник, стиль якого Вам подобається? Та хто є Вашим улюбленим персонажем у літературі, якщо такий є?

– Мені завжди подобався Олександр Купрін, його стиль письма. До речі, здається, що я теж виробив якийсь свій стиль і мене впізнають по ньому. Якось написав гостру статтю, підписавшись псевдонімом. Але мене вирахували нараз, сказавши, що так пише лише Слоневський. А з літературних героїв мені більше до вподоби Остап Бендер.

– Історичні дослідження дуже кропітка справа, яка забирає багато часу та сил. А якби Ви мали більше вільного часу й при цьому не мали жодних фінансових обмежень, то чим би займались.

– Я б багато мандрував, а гроші витрачав би на видання своїх книг. Річ у тому, що їхній пошук на видавництво це така довга і принизлива річ. Ти ходиш, скрізь доводиш, що фінансові кошти потрібні на добру справу. Усі ствердно кивають головою, але не всі хочуть допомогти.

– Якби була у Вас була можливість мати розмову з будь-яким діячем історії різних епох, то кого б Ви обрали? Та чому?

– Я перебуваю наразі у темі образу Ігнатія Ясюковича. Це настільки масштабна постать, що гріх було б не скористатися таким випадком й не поспілкуватись з ним особисто. А ще було б цікаво побувати в нашому місті тих часів, коли він тут мешкав, і порівняти з тим, що ми про це писали. Дізнатись, наскільки ми виявилися близькими до дійсності.

Розмовляв Віктор Куленко.