Завтра буде завтра, або про теорію 40 відсотків

Авторка: Ірина Уварова.

…Такого мовчазно тихого Нового Року у нашому багатоквартирному (дуже багатоквартирному) будинку, мабуть, ніколи ще не було. Що б не переживала кожна родина, завжди знайдуться люди, які святкуватимуть – ну, якщо не радісно, то гамірно. І була надія: до сусідів впродовж цілого дня 31 грудня підтягувалася численна рідня – з молодими дівчатами, з онуками. Тупотіли східцями й гучно у під’їзді перемовлялися хто про що. І якесь щеня скавучало без упину. Чужим радісним дрібницям радієш, хоч дома – без ялинки третій рік, без святкового столу, без гостей і гамірних телепрограм, — бо все притишено – прислухаєшся лише до телефону… То ж була надія на сусідів. Не справдилася. Коли всі посходилися, стало в них незвично тихо, навіть чуже щеня вгамувалося, навіть сусідських онуків, які мали б гучно радіти подарункам, не було чутно.

… Ми запалили бенгальський вогонь, — старі шпичаки ледве розгорілися: «то вони теж, мабуть, зморені всім цим», – сказав чоловік. Під новорічне привітання Президента дозволила собі заплакати. Дозволила. І знаєте, саме цей дозвіл раптово повернув до життя. Так дивно, коли із суцільного негативу народжується відчуття живої (можливо не дуже здорової) реальності, сподівання на те, що завтра буде завтра.

Відразу зацвірінькав телефон, ожили мовчазні до того «контакти», посипалися радісні «емодзі» та побажання на кшталт: «Хочеться смачної кави й сто сучасних винищувачів для України. Жартуємо, кави не треба! У тебе теж такий настрій?». Теж такий. Якщо хочеться хоч чогось – значить живемо. Дякуємо за добро, що є… То як воно: радіти дрібницям? А дуже просто – зателефонував син, з’явився раптово старий знайомий: надішлю свою нову книгу віршів. І фіксуй у голові слово «плюс». Привітала зі святом героїня недавнього інтерв’ю (а я сподівалася до того лише щоб не стали після публікації «ворогами») – ще плюс. Не вимикали світло – помічай; на підвіконні всілася синичка – мовчазна, правда, як і усе свято, та все ж жива, яскрава – плюс.

І точно під настрій, влучно як ніколи, надіслав старий знайомий чудовий допис про теорію 40%. Своє сьогодні я міряю тільки однією рамкою — чи справляюся я зі своїм життям. А друге — хочу я чи не хочу. «Не смійся у п’ятницю, бо плакатимеш у неділю», «чим похвалишся – без того зостанешся», «більше щастя, як розуму», «щастя як лисиця – поманить, поманить, та й у ліс утече», «справжнє щастя завжди попереду», «щастя біжить, а нещастя летить» – заборона щастя є типовим культурним табу, яке особливо загострилося під час війни. Воно ніби під санкціями, хоча кожна людина хоче прожити щасливе життя і бачити щасливими своїх близьких. Теорія 40%» стверджує: 50% відчуття щастя залежать від генетики, 10% – від зовнішніх обставин, і 40% – від власних можливостей, сприйняття себе й світу. Тобто ти можеш свідомо змінювати свій рівень щастя майже наполовину. Відповідно, можеш самостійно заборонити або дозволити собі бути щасливою або щасливим». – Мені це допомагає жити, — написав знайомий. – Можливо, й тобі стане в пригоді?

Можливо. Подякувала і надіслала у відповідь фрагмент-нарізку з тих порад психологів, що допомагають мені: «Війна – це колективне дорослішання. І у нас немає іншого виходу, бо йдеться про виживання. Якщо ми сьогодні не будемо демонструвати високого рівня життєстійкості, нас просто не буде. Ми добре знаємо, що маємо подбати про себе. Всі психотерапевти, психологи говорять про те, що треба добре їсти, добре спати, дбати про своє тіло. І ми ніби все це знаємо з одного боку, але з іншого боку, ми не встигаємо накопичувати ресурсу, тому що витрати ресурсу сьогодні є просто величезні. Якщо ми маємо якесь заняття сьогодні — то роби це заняття сьогодні, щоб завтра знову діяти. Ми повинні мати довготривалі плани, ідеї й майбутні мрії. Але разом з тим маємо вчитися жити “тут і тепер”. А страждання насправді шкодять: і тобі, і твоїм рідним. Зменшуються стресостійкість і працездатність, погіршується здоров’я, виникає знесилення, яке геть не сприяє боротьбі. Війна забирає надто багато, не варто віддавати їй ще більше. Тому твоє найважливіше завдання навіть під час війни – мати повноцінне життя. Особливо під час війни. Немає іншого часу жити й бути щасливим, як зараз. Захисники й захисниці України ризикують власним життям саме заради цього».

…А у відповідь отримала очікуваний «плюс», надію, що завтра буде завтра: «Щастя – це спосіб мислення, сприйняття себе й світу. Відчуття щастя і цінності життя може співіснувати з болем, випробуваннями й труднощами. Це Ок. Продовжуй жити – це також перемога».