Про свекрушину травму, несприйняття фемінітивів та про те, як вбити у собі піонерку

Авторка: Ірина Уварова.

… Навіяло згадати про жіночі совкові травми. Є у мене знайома молода дівчина, яка нещодавно поскаржилася на свекруху: «Вже не знаю чим їй догодити: і готую нормально, чоловіком та дитиною опікуюся на повну, а квартиру нашу невеличку ремонтую щороку – з побілкою, штукатуркою, — все як годиться. То недавно прийшла свекруха, за звичкою поводила пальцем по поличках, шукаючи пилу. Не знайшла, але задумливо сказала: ти ж знаєш, я – інженер, то маю власну експертну думку, що твій щорічний ремонт – велика шкода. Він же кубатуру житла зменшує!». Втішаючи молоду жінку, нагадала про вік свекрухи й почула у відповідь: «Так, згодна, то у неї совкова жіноча травма». Оце, думаю, добре, що нинішнє покоління такі речі розуміє, бо наслідки совкової травми, особливо жіночої, ще даються взнаки.

Щойно вийшла друком цікава книга письменниці Ольги Карі «Твоє, моє, нічиє та інше» – добірка монологів українських жінок із совковою травмою. Блогер Чепінога надав книзі гостро-дотепну характеристику: «Це коротка й захоплива історія наших задавнених совкових травм, які іноді ще й сьогодні даються взнаки. Мені теж часом хочеться почитати, “як воно тоді було”, хоч я й сам «звідти». “Старість — не радість”, “Не чіпай, то на свята”, “Дєті — цвєти жизні”. Це ті наративи, в яких ми ставалися, і які змушені й сьогодні долати. В Україні традиційно доволі сильна жіноча література, і, відповідно, сильні жінки. “Книга року BBC” останніх двох років — це книги написані письменницями».

Про що йдеться у книзі Ольги Карі? Про тих же травмованих свекрух (читай — начальників, якість медичного та побутового обслуговування, закиди освіти).

«Тільки завдяки чесному погляду на самих себе, на наші травми, рани, набиті гулі ми зможемо по-справжньому “вбити в собі піонера чи піонерку”, — говорить авторка. — Заперечувати чи заплющувати очі на наші очевидні проблематичні, болісні, травматичні стосунки із власним минулим не дуже працює — історія вочевидь має тенденцію повторювати себе, а невивчені уроки сьогодні озиваються різнокаліберними “какая-разніца”, “адін-народ-хатят-пассоріть” та іншого штибу “какую-страну-развалілі”. От власне мені хотілося і показати, яку ж саме “країну-пломбірних-марень” розвалили: країну, де каральна гінекологія змішувала жінок із багном, де кар’єрне зростання жінки вважалося жеребом безталанних лузерок, яким не пощастило вийти заміж, тож вони змушені дертися кар’єрною драбиною, де права дітей декларувалися хіба що на сторінках журналу “Мурзілка”, де речі панували над людьми, а люди життя покладали на те, щоб облаштувати бодай мінімальний побут — побут, який завжди виснажував і виїдав жінок «ізсередини». Сучасна Україна неможлива без осмислення власного минулого, яке хоч і неможливо змінити, проте до снаги відрефлексувати, осмислити й дійти правильних висновків, які допоможуть подолати давні травми. Про похід в ресторан як подію цілого життя, про малометражні квартири й конфлікти між батьками та дітьми. З чоловічого лексикону лише зараз зникає риторика приниження і «совкова» примовка, що «всє баби дури». Але я чітко усвідомлюю, де і в які часи живу. В якій системі зацементованих патріархальних цінностей існую. І прекрасно розумію, що «відкат» до середньовічних настанов про «місце жінки на кухні» і «твайо дєло ражать дєтєй, а нє умнічать», — то не просто теоретично можливий сценарій, а й цілком правдоподібний — надто для країни, в якій сімдесят років «радянської емансипації» виявилися пшиком, унормованим упослідженням і порожніми словами. І в якій на тридцятому році державної незалежності наявність в українській мові фемінітивів завдає комусь мало не фізичного болю. Бо «совок» триває».

… Вже років з десять було незалежній Україні, аж бачу, що раптом до порядку денного чергової сесії міськради включають питання про гендерну рівність серед працівників виконкому та у керівному складі комунальних підприємств. Ти ба, згадали, як сідали! Аби розібратися у чинниках раптових владних проектів, вирішила тоді зробити невеличкий, суто поверхневий, аналіз проблеми. Для цього достатньо було взяти до рук службовий телефонний довідник із контактами міської еліти – до цього здавалося, що певна гендерна рівність спокійно собі існує. Де переважною мірою працюють жінки? У галузях освіти, охорони здоров’я, торгівлі, ресторанного та готельного бізнесу, у фінансово-банківській сфері, житлово-комунальному комплексі, службах побуту, пошти, зв’язку та закладах культури. Втім… Беремо телефонний довідник. Серед керівників закладів усіх цих сфер — більшість чоловіки. На отій сесії питання про гендерну рівність викликало, зрозуміло, грандіозну дискусію, мовляв: якщо жінка чогось варта, то сама скрізь проб’ється, недоцільно давати жінкам повноту влади, бо будуть не офіси, а суцільні «серпентарії».

Сьогодні це виглядає смішно, але в цьому плані майже нічого не змінюється, навіть на тлі законодавчих вимог, партійних і професійних квот у різних галузях для жінок.

Ото, мабуть, лише війна почала розставляти все по місцях: жінки замінюють чоловіків, які пішли боронити країну, та і самі воюють не гірше. У чому ж проблема гендерної рівності зараз? А в тих же наслідках совкової травми: подивіться на склад Верховної Ради, керівний корпус промисловості від великого до малого бізнесу, сферу ІТ, тут досі жінки конкуренції не витримують, знайти їх, як і раніше можна лише у закладах культури, освіти, соцзахисті, департаментах сім’ї та молоді, службах у справах дітей. Що це ? А все теж саме, совкове: кіндер, кухен, кірхен. Жінко, знай своє місце, нікуди не пнись, бо ж «серпентарій».

Статистика з відкритих джерел: «Згідно з Global Gender Gap Report, який щороку випускає World Economic Forum, гендерний розрив за 2022 р. в Україні становив 29 %. Це означає, якщо чоловік заробляє 100 грн, то за аналогічну роботу жінка такого самого рівня компетенцій та освіти отримує лише 71 грн. В індексі гендерного розриву Україна перебуває на 81-му місці зі 147 досліджуваних країн. Дослідження також свідчить, що в Україні цей показник 2023 року погіршився на 0,7 %.

…І закінчу розмову на цю тему – знову ж фрагментом із книги Ольги Карі:

«Треба іти вперед, крізь темряву і страшний ліс, де з кожного куща полохають: «Ти жінка, отже, нічого не варта», «ти жінка, нічого в тебе не вийде». Не вдасться, якщо не йти. А йти треба. І треба постійно нагадувати собі, що жінка — це не «берегинька, створена прикрашати простір, пекти пироги, народжувати дітей і тішити чоловіче око», не «слабка стать — дурненька, але гарненька», не «сама в усьому винна, бо не була достатньо мудрою, бо не промовчала, не проковтнула образу, бо поводилася  “нєженствєнно”, от і заслужила побої, приниження, зневагу, знецінення…

Жіноча сила — в підтримці й визнанні цінності кожної людини, особливо жінки, просто за фактом народження, а не після того, як ті «заслужили», коли народили дітей, «упахалися» на роботі чи вдома або тим, що були всуціль догідливими, зручними, комфортними, неконфліктними, непомітними, а краще взагалі невидимими. Сила жінок у здатності усвідомлювати, боронити свої кордони, голосно про них говорити й не поступатися ними, хто б там не тиснув на «ти жінка, будь м’якою, будь слабкою, бо ти мусиш! Інакше яка ти жінка?…

Яка жінка? Сильна! От яка».