Актори Театру ім. Л.Українки згадують свого видатного колегу Анатолія Вертія: «Він завжди вмів створити навколо себе святкову атмосферу»

П’ятого лютого пішов з життя провідний актор Театру ім. Лесі Українки, улюбленець всіх театралів Кам’янського – Анатолій Іванович Вертій. У християнській релігії заведено поминати померлих людей на 9-й день після їх смерті. Тож сьогодні спогадами про Анатолія Івановича з «Пильним поглядом» поділились люди, які його добре знали, працювали з ним на одній сцені, товаришували з видатним актором та вчились у нього акторській майстерності.

«…Пігулку вип’є і знову відпрацьовував три години повноцінної репетиції…»

Режисер Віктор Васильович Попов

– Анатолій Вертій — це Людина театру. Його можна занести до книги рекордів Гіннеса, бо він прийшов у 19 років у театр і пропрацював в одному театрі все життя до самої смерті. Я думаю, що таких людей в Україні можна перерахувати на пальцях. А ще він був дуже гарною, дуже «легкою» людиною. З ним завжди було дуже приємно працювати. Саме тому я свого часу для його ювілею зробив бенефісну виставу «Ілюзіоністи». Тоді збіглося моє суто людське ставлення до нього і його бажання зіграти в цій виставі. Пам’ятаю, що коли ми репетирували «Вечерю дурнів», то шукали образ для героя Анатолія Івановича і намагалися вирішити — хто ж він такий. Була дуже хороша позитивна атмосфера, ми дуже багато жартували. І хтось у розмові випадково сказав «кілер». Анатолій Іванович підхопив цю ідею і каже мені: «Так давайте, нехай він виходить “Леоном-кілером”». І ми одразу ж придумали цей костюм, із цією шапочкою і темними окулярами…

Він завжди дуже відповідально і дуже ретельно ставився до своєї справи, до підбору костюмів. Коли ми репетирували «Чоловіка до свята», то він вже тоді сильно хворів. Він приходив на репетиції зі скаженою аритмією, у нього пульс був під 150 ударів. Але все одно він репетирував. І це мене вражало. Ось ця самовідданість і відданість професії. Він не відпрошувався, він не йшов на лікарняний. Він просто трохи посидить, пігулку вип’є і знову відпрацьовував три години повноцінної репетиції.

«Він міг будь-яку конфліктну ситуацію розрядити жартом і підняти настрій оточенню»

Актриса Марина Юрченко

– Можна багато згадати якихось чудових історій, пов’язаних з Анатолієм Івановичем. Мені особливо запам’ятався один випадок. Я тоді ще тільки нещодавно прийшла в театр, і ми з Анатолієм Івановичем разом грали у виставі «Не вір очам своїм». А в мене якраз був день народження й Анатолій Іванович мені каже, що за традицією імениннику потрібно «проставлятися». Я тоді подумала, що справді є така традиція і просто на виставу на сцену принесла пляшку горілки. Вона там мала бути за сюжетом, але, звісно, з водою, а не горілкою. І коли її розлили по чарках, то для акторів і для самого Анатолія Івановича це було доволі несподівано. Ми потім дуже довго згадували цей випадок.

Анатолій Іванович взагалі завжди був душею компанії. Раніше, ще до пандемії та війни, у театрі було багато акторських «капусників» і бенефісів. І Анатолій Іванович завжди брав найдієвішу участь в організації подібних святкових заходів на 8 березня, на Новий рік, на дні народження колег. Він писав вірші й свого часу кожному ювіляру в театрі завжди готував привітання у віршованій формі, які особисто зачитував зі сцени. Він завжди вмів створити навколо себе святкову атмосферу. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб він був у якомусь агресивному стані, щоб він на когось чи на щось злився або ображався. Він міг будь-яку конфліктну ситуацію розрядити жартом і підняти настрій оточенню. Тому його цілком заслужено любили й поважали всі колеги. Та й не тільки колеги, а багато жителів у місті.

Він як ведучий, як тамада провів неймовірну кількість свят, концертів, весіль, ювілеїв і всіляких заходів. Коли ми грали з ним разом останню виставу «Вечеря дурнів», на неї прийшли якісь шанувальники Анатолія Івановича. І під час поклону після вистави вони всі разом піднялися на сцену з величезними букетами квітів, з цукерками й вручили їх Анатолію Івановичу. Він тоді дуже розгубився від несподіванки. І це ще раз показує, як його любили глядачі.

«А ми дивилися на нього і думали, що теж хочемо бути такими ж артистами, як він…»

Актриса Валентина Галенко

– Я пам’ятаю, як уперше побачила Толю… Ми були першокурсниками в театральному коледжі, а він якраз прийшов з армії. У формі, усміхнений, товариський, красивий… Його радісно зустрічали й обіймали всі педагоги й попросили для нас студентів-новачків щось прочитати… Він і прочитав….Читав «Чи є у попа штани» Остапа Вишні… Йому педагоги казали: «Не забув!» І сміялися, плескали по плечу… А ми дивилися на нього і думали, що теж хочемо бути такими ж артистами, як він…

Пам’ятаю, як щоразу, повертаючись із гастролей, ми всі «на мілині», втомлені, виснажені… Він вставав у проході автобуса і співав пісні… Потім просив скинутися — хто чим може….Ми витрушували весь дріб’язок, що залишався в кишенях… Хлопці зупиняли автобус, йшли до магазину, купували щось зі спиртного, і Толя проходив салоном і наливав усім за закінчення гастролей… І ми їхали вже з гарним настроєм і співали пісні на все горло… Ми грали з ним разом у виставі «Чоловік до свята», але він і в житті був справжнісіньким чоловіком до свята. І я якось запитую його: «Толя, ось ти ведеш у людей ювілеї, свята, весілля. Як тобі завжди вдається виходити до людей у такому веселому і піднесеному настрої?» А він мені відповідає: «Валя, та що тут складного? «Вмикаєш дурня» і йдеш!»… Але, напевно, не просто «вмикати» цього дурня, якщо від цього в актора не витримує серце…

«Я дотепер не можу повірити, що його вже немає з нами»

Актор Руслан Куксенко

– Ще до того як я вступив до театрального коледжу і потім потрапив у театр, я ходив на вистави за участю Анатолія Івановича і був просто вражений його грою, його талантом. Я навіть мріяти не міг, що колись буду грати з таким видатним Майстром на одній сцені. А познайомився я з Анатолієм Івановичем, коли ще вчився у театральному коледжі, але вже грав у театрі. І він не ставився до мене як до студента, він одразу став ставитись до мене як до актора і як партнера. Він завжди мене підтримував, давав якісь поради, завжди заспокоював коли я хвилювався перед виходом на сцену. Казав: «Розслабся, не нервуйся, все буде добре». І це для мене, актора який тільки робив перші кроки у професії, було дуже важливо.

Вперше ми вийшли разом з ним на сцену у виставі «Весна на Зарічний вулиці». Але я там був у масовці. А от вже як партнери ми з Анатолієм Івановичем разом вперше працювали у виставі «Острів скарбів» режисера Олександра Варуна. Він там грав Джона Сільвера, а я – Джима Гокінса. І ось тоді його підтримка для мене була дуже важливою. Та я взагалі не міг повірити, що граю з ним разом. Я був від цього у захваті і це мене по справжньому надихало… Дуже шкода, що його не стало….

Я запам’ятав нашу останню зустріч. Ми ввечері були разом не репетиції, а після неї він підійшов до дошки з розкладом роботи на тиждень і уважно її вивчав. Ми вже збиралися додому. Він на мене поглянув і якось дуже тепло, по-батьківськи посміхнувся. А зранку нам сказали, що його не стало… Це був неймовірно добрий, неймовірно чистий Чоловік з великої літери й неперевершений Майстер сцени. Я дотепер не можу повірити, що його вже немає з нами.

«У нього в очах було стільки болю, стільки життєвої мудрості, стільки розуміння всього, що відбувається навколо»

Актриса Тетяна Петренко

– Репетиція за участю Анатолія Івановича завжди була як свято. Іноді він приходив у такому піднесеному й веселому настрої, що спокійно біля нього сидіти було просто неможливо. Кожна його фраза це була якась хохма, якийсь жарт. При цьому він завжди міг дати якусь дуже корисну пораду. Він мені дуже допоміг, коли Сергій Анатолійович Чулков ставив «Антігону». Це трагедія — дуже непростий жанр. І я вперше працювала в цьому жанрі, тому дуже хвилювалася. Анатолій Іванович тоді підійшов до мене і сказав: «Не потрібно станом своїм йти в трагедію. Ти маєш «йти» в позитив, тоді глядач органічно «увійде» в трагедію. А якщо жанр вистави — трагедія, події в ній показані трагічні й ще ти підеш у трагедію, то глядача можна цим просто «вбити»». Для мене тоді була дуже цінною ця порада. І ще в цій же виставі я звернула увагу на один момент. На той час Анатолій Іванович дуже багато працював в амплуа «героя-коханця» – головні ролі в «Сільві», в «Кажані». Але в «Антігоні» я побачила його зовсім іншим. У нього в очах одночасно була і гіркота, і радість. У нього в очах було стільки болю, стільки життєвої мудрості, стільки розуміння всього, що відбувається навколо. Він міг нічого не говорити, але достатньо було просто дивитися в його очі й тобі одразу ставало все ясно і зрозуміло…

Так виходило, що дуже часто я грала у виставах його доньку: і у «Сватанні на Гончарівці», і у «Чоловіку до свята»… Я коли йшла на його похорон, то переконувала себе, що я не плакатиму, що я триматимуся. Але коли я побачила його в труні, я не змогла стриматися й сльози потекли самі по собі. У мене було стійке відчуття, що я ховаю свого сценічного батька. І це відчуття мене досі не відпускає…Це дуже боляче. Я з ним пропрацювала на одній сцені 17 років і зараз здається, що разом з Анатолієм Івановичем померла і якась частинка мене.

«І ніхто тоді навіть і подумати не міг, що він насправді не доживе до свого наступного ювілею»

 Актриса Ірина Чваркова

– Я знайома з Толею вже 13 років. Ми познайомились, коли я ще не працювала у театрі імені Лесі Українки, але тут тоді працював мій чоловік і вони між собою товаришували. Толя з сім’єю бував у нас вдома у гостях, тобто ми дуже добре знались і не тільки по роботі у театрі. Пам’ятаю, як він два роки тому запросив нас на свій день народження, який вирішив відзначити в ресторані. Я тоді ще спитала його: «Толя, а чому це ти вирішив відзначати день народження в ресторані? Це ж не ювілей». А він мені так жартома відповідає, а раптом я до ювілею і не доживу… І ці слова його виявились пророчими. Тоді вже йшла війна, вимикали світло, тому в ресторані не було музики, але ми дуже гарно погуляли. І ніхто тоді навіть і подумати не міг, що він насправді не доживе до свого наступного ювілею.

Я ще хочу сказати, що ми Толею не тільки були партнерами на сценах – він ще грав у виставах, які я ставила, як режисер. І я хочу зазначити, що він був дуже «слухняним» актором. Я розумію, що не можуть всі актори цілковито бути згодними з твоїми рішеннями й пропозиціями. У деяких є свої думки, щодо особливостей їх героїв, і це цілком нормально. Проте я люблю працювати з акторами, які ставлять правильні питання. Толя був саме таким. Він вже досить довгий час працював на сцені, тому звісно, що у нього, з урахуванням багатого досвіду, було своє бачення. Але він ніколи не сперечався, не заперечував, він просто завжди ставив розумні питання. Він був завжди максимально уважний, завжди чітко виконував всі завдання.

7 лютого, коли ховали Толю, він повинен був грати голову у виставі «Кайдашева сім’я». Нам було дуже важко. Неймовірно важко. Я зібрала акторів перед виставою і сказала їм: «У нас у всіх велике Горе, але глядачі ж тут не при чому. Вони прийшли на цю виставу розважитись, відпочити і їм не має діла до того, які у нас тут проблеми й, що у нас тут болить. Вони прийшли до театру і ми повинні для них зіграти цю виставу». Ми зібрали всю свою волю в кулак і зіграли виставу. А в кінці я вийшла і звернулася до глядачів – сказала, що у нас сьогодні велике горе, що ми попрощалися з вашим улюбленим актором і нашим колегою і що цю виставу ми грали в пам’ять про Анатолія Вертія. І додала, що коли актор йде у свою останню путь, його проводжають оплесками. І весь зал піднявся і кілька хвилин аплодував Анатолію Івановичу. А ми стояли на сцені й плакали. Рід оці оплески на пам’ять Анатолія Івановича у нас і закрилася завіса. Ви знаєте, коли ми грали цю виставу, то було якесь відчуття, що він незримо присутній поряд з нами й трохи над нами кепкував. У нас там тричі ікони падали. Просто так… Він мов би хотів сказати, щоб ми не розкисали, щоб не засмучувались… Це було в його дусі.

Підготував Віталій Доброгорський.