«Може мій дім там, де мені подарували шкарпетки?»

Авторка: Ірина Уварова.

… Знайома запросила на каву до себе після роботи. Відчиняє хвіртку до невеличкої садиби й каже комусь: «Добридень!». – З ким це ти вітаєшся? – З домом. Бо ж він – живий.

Так має бути. Дім чекав на господиню, і по всьому це було видно: на початку зустрів трохи прохолодно, та згодом зігрівся, нібито зрадів живим душам – засвітився, заграв барвами – скатертини, вікон із загравами вечора; згодом підтягнулися запахи кави, кориці, яблук.

«Вона каже: дім — це не тільки стеля та стіни, хоча навіть між ними тривоги й провини

менше лоскочуть вночі мої ребра.

мені туди треба –

каже

мені туди треба –

каже.

Складається дім із зеленого чаю й кориці,

з фотографій на стінах та книг на полицях,

з вулиць знайомих за стріляним склом,

врешті-решт із того,

що зветься теплом.

Зі спокою — більше не згубимось десь у світах,

з людей які не шукають тебе по слідах,

з людей, до яких і ведуть ці сліди,

з їх мови

та з їх німоти»…

Поет Іван Бережний.

…Моя знайома родом із села, може тому у місті, у квартирі не прижилася – родина поміняла її на невеличкий будиночок у затишному передмісті, хоча сусіди й досі кажуть на господиню: «городська». Бо замість килимів – книжкові полиці; замість городу з картоплею – суцільний квітник та три старих яблуні. Технарка за освітою дуже неочікувано господиня підвела теорію «під поняття живого дому».

Бабуся казала завжди – надовго не полишай домівки. Хата без людей сумує, вкривається пилом, павутинням, перестає бути притулком для серця. Бабуся була неписьменною, але, як завжди мала рацію: це ж – ентропія, прагнення природи до накопичення хаосу. Та все ж з домівкою все трохи складніше, ніж просто ентропія…

Складніше. Відчуття дому зараз, під час війни, стає іншим. Побачила щойно нову дитячу книжку: «Твій дім завжди чекатиме» Катерини Тихозорої та Олександра Продана (художник). Книжка складена з картинок, де безліч деталей, а тексту зовсім мало. Але, здається, саме так, через дім і зрозумілі речі треба (можна) говорити з дітьми про війну та й загалом має ця дитяча книжка-картинка усі ознаки великого символу страшної війни. Ось кілька підписів під картинками: «Спочатку мій дім захищав нас, як міг…»; «Може тепер мій дім – у притулку, де мені подарували шкарпетки?»; «Тато повертається на війну і сказав мені: ти тепер головний, сину, маєш берегти маму. – То ми бездомні? – Ні, наш дім – це ми».

Визначення дому як власної фортеці, хати скраю, місця сили або простору, де саме ти встановлюєш правила життя, якось стрімко і беззаперечно застаріли – ентропія, вкрилися пилом та павутинням. Бо не завжди фортеця, і не завжди ти маєш змогу визначати якісь правила.

… Іноді рідна домівка дратує. Бо хоче здаватися такою ж, як до війни. Сама розкладає речі на звичні місця, сама наводить порядок, виправляючи загнутий куток килимка (і де та ентропія?). Побутова техніка звучить недоречно, і ти ледве стримуєшся, щоби не нагримати на неї: кому потрібна зараз та морозилка або – від кого, дорога пральна машинка, ти чекаєш повного завантаження і навіщо витріщається багатопрограмним табло ота хлібопічка, якщо дома немає усіх своїх? Знайомі переселенці «втішають»: радійте своєму щастю – у вас залишається дім, а значить і жива (ціла) пам’ять як ланцюжок у майбутнє. Цінуйте, бережіть, піклуйтеся про нього, бо дім – місце повернення, осередок спокою наших сердець.

Іван Бережний: «Звісно, із наших рук,

із широких зіниць,

із рівного стуку сердець,

з надії, що нас все ж чекає щасливий кінець –

дім — це там, де земля пам`ятає моє ім`я

– я хочу додому –

каже вона,

бо дім — і є я».

«Пам’ятай, кого ти любив у своєму домі. Пам’ятай, хто любив там тебе.
Ця любов буде тобі за вогнище.
Зовсім, як те, яке ми розпалювали у коминку на Різдво.
Воно розсіюватиме морок навколо тебе»

Зрозуміло, дім не винуватий, що впустив за двері війну. Що, навіть залишаючись цілим, набув хворобливих запахів валокордину, відчуття не захисту, а тремтливої тривожності. Але переселенці й ота неписьменна бабуся без володіння знанням про ентропію безумовно праві, бо завдання дому одне – зберігати в ньому не лише простір очікування – коли всі свої повернуться, — але й живу душу, квадратні метри надії та любові. Віри та впевненості. І готовності до довгоочікуваної зустрічі. Лише тоді твій дім буде живим.