Олександр Мейхер: «Мені хочеться показувати, як танцювали наші предки, що вони вміли»

В Кам’янському на базі музично-драматичного театру ім. Л.Українки вже другий рік працює танцювально-акробатична студія “Козацькі забави”, в якій діти та підлітки опановують складні елементи українського чоловічого танцю: стрибки, присядки, обертання тощо. Попри невеликий час існування студії, її вихованці, демонструючи досить високий рівень підготовки, вже беруть участь у концертах театру на великій сцені. Керівником колективу є артист балету міського театру Олександр Мейхер. Саме завдяки його захопленню українським танцем із самого дитинства, яке потім переросло у професію, й з’явилась ідея відкриття на базі театру такого танцювального напрямку. Про дитинство у хореографічній родині, переїзд до Кам’янського, свою особисту ідею танцю без двобою, індивідуальний підхід до кожного вихованця тощо – «Пильний погляд» поспілкувався з Олександром Мейхером.

– З чого почалось Ваше захоплення танцями?

– У мене танцювали батьки: тато був балетмейстером, а мама — викладала. У Черкаській області в місті Сміла, звідки я родом, був танцювальний колектив «Сміляночка», його якраз і створювали мої батьки. На жаль, зараз цей колектив уже розпався після того, як тато помер, а мама пішла на пенсію. Тож можна сказати, що в мене просто не було іншого вибору і моїми першими педагогами були батьки. Але мені справді подобалося займатися танцями й в мене це добре виходило. Перший раз на сцену я вийшов у три роки. У мене десь на відеокасеті навіть є запис цього виступу.

– А спеціальну освіту де здобували?

– Після закінчення школи я вступив до Дніпропетровського театрально-художнього коледжу і провчився там чотири роки на відділенні хореографії за спеціальністю «Артист балету».

Під час навчання у коледжі працював артистом балету в Академічному фольклорно-хореографічному ансамблі “Славутич”. На держіспит до нас у коледж приїхав балетмейстер Київського обласного музично-драматичного театру імені Саксаганського. Тоді в цьому театрі якраз набирався другий склад балету і мені запропонували в ньому попрацювати. Я погодився і пропрацював вісім років у цьому театрі.

Вже коли працював у Київському театрі, я паралельно навчався на відділенні «Народної хореографії» в Національній академії керівних кадрів культури й мистецтва, яка розташована на території Києво-Печерської Лаври. І під час навчання проходив практику в академічному ансамблі танцю імені Павла Вірського.

– Чому саме народна хореографія захопила Вас свого часу?

– Українська національна культура має багату традицію національних танців. І це не тільки всім відомий гопак, а й інші танці, такі як хоровод, козачок, аркан. По-перше, мені це цікаво, а по-друге, мені хочеться показувати, як танцювали наші предки, що вони вміли. Не приховую, що величезний вплив справили на мене і батьки, вони теж були «народники». Тому я з дитинства був у народній хореографії.

– А як Ви опинилися в Кам’янському театрі?

Можна сказати, що за потребою. Спочатку почалася епідемія коронавірусу і через карантинні обмеження театр імені Саксаганського припинив свою роботу, потім — повномасштабна війна і театр знову не працював. Тож я фактично залишився без роботи. Одного разу мені зателефонував режисер Артур Прокоп’єв, який теж працював у нас у театрі, і запитав, чи не хочу я спробувати попрацювати в театрі в Кам’янському. Я погодився, бо сидіти без діла я просто не можу. Я приїхав, показався і мене взяли в театр. Мене тут дуже добре прийняли, я досить легко увійшов у колектив і зараз не шкодую, що приїхав сюди.

– Чому крім основної роботи в театрі, Ви вирішили ще й викладати?

– Мені запропонували спробувати і я погодився. Тим паче, що наскільки я знаю, подібних колективів у місті небагато. Спочатку був задум зробити секцію козацького двобою. Але я не хотів викладати бойову техніку. Мені ближче танцювально-акробатичний напрямок: різні трюки, народна хореографія. Я вважаю, що хлопці спочатку повинні освоїти це. А ось коли підростуть у професійному плані, тоді, можливо, я їм почну щось показувати й з бойової техніки.

– Тобто у Вас є якісь навички в бойовому гопаку?

– Так. Я колись танцював такий номер і з шаблями теж багато працював. У народних українських танцях є багато реальних елементів бойового мистецтва: ухили, удари, підсічки. Той же самий кабріоль, стрибок у танці з одним або двома ударами витягнутих ніг, цілком може застосовуватися і в бойовій техніці.

– Крім опрацювання техніки, вивчали якісь історичні факти, пов’язані з реалізацією бойових технік у танцях?

– Звичайно. Усе це теж входить у програму навчання. У нас, під час мого навчання, були як практичні, так і теоретичні заняття.

– Це у Вас перший досвід викладання?

– Так з групою я займаюся вперше. До цього я тільки індивідуально займався з людьми. Якщо чесно, то з групою дуже важко працювати. Важко змусити всіх себе слухати, важко підтримувати дисципліну. Потрібно всіх об’єднати, змусити всіх працювати разом, але при цьому потрібно кожному приділити час. Я намагаюся підлаштовуватися під дітей. Тому що кожна дитина — вона індивідуальна. І до кожної дитини потрібно знайти свій підхід. Доводиться щось придумувати. Я намагаюся вибудовувати довірчі стосунки з дітьми. Так насамперед я для них учитель, я їхній тренер. Але поза заняттями ми з багатьма підтримуємо дружні стосунки. І вони ставляться до мене, як до старшого товариша. Так і їм простіше, та і я себе ще внутрішньо не відчуваю дуже дорослим (усміхається).

 –Ви кажете, що Вам важко працювати з дітьми, але цікаво?

– Так, звісно. Мені подобається спілкуватися з дітьми, мені подобається чогось їх навчати й коли в них починає виходити, коли в них з’являються якісь результати, то мені це мене дуже тішить. Звичайно, доводиться бути суворим. Діти, які приходять до нас у групу, мають бути готові до того, що їм доведеться звикати до дисципліни. А моє завдання зробити так, щоб їм було цікаво. Якщо в когось щось не виходить, я намагаюся пояснити так, щоб дітям стало зрозуміло, щоб вони змогли виконати той чи інший елемент.

– Скільки людей у Вас займається?

– У мене зараз займається дві групи, умовно кажучи: старша і молодша. Старша — це ті, хто займається в мене вже другий рік. А молодшу групу я набрав тільки цього року. Вік учасників від 6 до 15-16 років. У старшій групі у мене займається 14 хлопців, включно з двома молодими артистами балету.  В молодшій групі в нас поки що шість дітей. Хлопці зі старшої групи вже брали участь у концертах у нашому театрі. Минулого року був звітний концерт творчої майстерні «Гармонія» і мої діти там представляли номер. Після цього ми ще з ним виступали в концертній програмі, яку готували безпосередньо в театрі.

– Ви, як їхній викладач, задоволені рівнем, який діти показали на цьому концерті?

– Звичайно. Тому що вийти за пів року на такий рівень, щоб виступити в концерті, це дуже складно. Зазвичай діти займаються 2-3 роки до того, як починають виступати. А вони вийшли на сцену і цілком гідно себе показали. Враховуючи те, що в них була дуже різна підготовка — у когось гірше виходило, у когось краще. Але вони  не побоялися вийти на сцену, не розгубилися та гарно себе показали.

– Надалі плануєте більш серйозно займатись викладанням?

Так, але поки що мені ще більше подобається самому танцювати. Крім того, я хочу довчитися й здобути ступінь магістра. А далі подивимося.

– А вдома, для себе, Ви танцюєте?

– Якщо настрій відповідний, то танцюю. У мене вдома є велике дзеркало на стіні і я перед ним танцюю іноді. Коли мені нудно або є настрій, або придумаю якісь рухи й намагаюся їх відпрацювати.

– Хотілося б не тільки танцювати на сцені, а й зіграти роль?

– А у мене вже був такий досвід. У театрі імені Саксаганського в нас була постановка вистави «Ханума», де в артистів балету теж був текст.  І якщо мені запропонують щось зіграти зі словами, я із задоволенням спробую. Але, напевно, трохи пізніше. Тому що я зараз зайнятий іншим, а до ролі зі словами потрібно серйозно готуватися. Потрібен час, якого практично немає.

 – Є якісь улюблені вистави в нашому театрі, в яких Ви працюєте?

– Мені дуже подобається «Ромео і Джульєтта», «Кайдашева сім’я», «Сватання на Гончарівці», «Наталка Полтавка». З казок — дуже сподобалося працювати у виставах «Таємниця чарівного ключика» та «Спляча красуня»… Та, напевно, немає вистав, які б мені не подобалися.

– Плануєте й надалі будувати кар’єру в театрі ім. Л.Українки у Кам’янському?

– Звичайно. Якщо чесно, то я не бачу сенсу для себе знову повертатися в театр імені Саксаганського. Крім того, я ж навчався поруч у Дніпрі. У мене там живуть мої педагоги, яких я дуже поважаю. І в театрі працює багато випускників Дніпропетровського театрального коледжу — ми маємо спільну базу, спільних викладачів та знайомих. Тому досить швидко знайшли спільну мову. Мене тут усе влаштовує, я до всіх звик, «вріс» у колектив театру та дуже цим задоволений.

Розмовляв Віталій Доброгорський.