Мадлена Рехвіашвілі: «Я дуже люблю свою бандуру, хочу, щоб вона лунала гучніше, набувала заслуженої популярності й любові у слухача»

Для багатьох городян, які бачили та чули її виступи на місцевих майданчиках Кам’янського, вона є уособленням такої справжньої української жіночності (з пантелику трохи збиває грузинське прізвище, та ім’я й по батькові – розповсюдженими не назвеш) – красива, талановита, щира, емоційна, активна у спілкуванні та дуже переконлива у своїх творчих проявах й так – вона є не більш не менш – бандурною амбасадоркою. Закохавшись у цей тоді ще не дуже популярний інструмент у досить молодому віці, вона тепер закохує в нього всіх, хто навіть випадково попадає під його чарівні звуки. «Мене звати Мадлена. Я бандуристка!» – саме так вона завжди представляється, бо саме так себе й ідентифікує. Про бандурні концерти у бліндажі та австрійському костьолі, дві війни на одну грузинсько-українську родину, «шароварщину» і Генделя, різний страх на війні й заповітні мрії – «Пильний погляд» поспілкувався з викладачкою Кам’янського фахового музичного коледжу ім. М.Скорика, талановитою бандуристкою Мадленою Рехвіашвілі.

– Пані Мадлено, для першої зустрічі мені цікаво зрозуміти, яка соціальна роль у Вашій особистості наразі переважає? Ви – чудова мисткиня, педагог, відома бандуристка, співачка, а ще – справжня воїтельниця – бо саме так можна оцінити Ваші виступи для хлопців на фронті.

– Ну, це вже ви мене перехвалили. Насправді все виглядає просто – коли з кимось знайомлюсь, я кажу: «Привіт! Мене звати Мадлена. Я бандуристка». Цим майже все сказано. А зараз я викладаю у Кам’янському фаховому музичному коледжі, де також опікуюся практикою студентів, а паралельно працюю у мистецькій школі №5.

– Ви самі обрали бандуру як головний інструмент долі?

– Ні. Можливо, вона сама мене обрала. Я прийшла навчатись до музичного ліцею при коледжі, і так сталося, що познайомившись з викладачкою Альоною Юріївною Сорокою, я буквально закохалася: і у педагога, і у бандуру. До першого уроку я навіть погано уявляла, що воно таке є – бандура. Отже, перше знайомство відбулося у ліцеї при музичному коледжі, потім навчання продовжувалося у самому коледжі, а згодом в Академії НАККіМ (Національна академія керівних кадрів, культури і мистецтва). Але все одно, рідний дім для мене – музичний коледж. Тепер маю два дома – додалася ще й мистецька школа, де я працювала понад два роки заступником директора, потім викладачкою, бо коледж і школу поєднувати досить важко.

– Репертуар для бандури – це винятково народна музика?

– Зовсім ні. Ми разом з моєю колегою, директоркою мистецької школи №4 Аллою Розмус реалізуємо зараз дуже цікавий проєкт, розпочатий моєю викладачкою А.Ю.Сорокою, «Тандем бандуристів». Об’єднує проєкт учнів та викладачів музичних шкіл і коледжу, свого роду – це зведена капела бандуристів. До репертуару включаємо нові музичні твори, класичну та народну музику у нашому аранжуванні.

Взагалі бандуристам дуже пощастило, бо зараз відчувається велика підтримка української культури, української музики, зокрема, і на цьому тлі можу впевнено сказати, що ані гітаристи, ані домристи не мають такого великого, такого різноманітного репертуару, як бандуристи. Ми осучаснюємо багато народних пісень, і це дуже подобається дітям. В коледжі ми зараз граємо лемківську народну пісню «Янчик» у гарній сучасній обробці, — і цей твір легко знаходить відгук в душах і дітей, і дорослих.

Але скажу, що не все сучасне – значить добре, дуже не люблю «шароварщину», що ніяк не вивітрюється з багатьох концертних репертуарів. Та час працює на нас: наразі бандуру бачать, бандуру чують, про неї говорять все більше, і мені це дуже приємно, бо коли я навчалася, все було трохи інакше.

Я обожнюю музику – і класичну, і сучасну, дуже важко виокремити щось конкретне. Нещодавно виклала пост в соцмережах, де згадала свою улюблену пісню Майкла Джексона: свого часу була справжньою фанаткою цього співака, ще маленькою, у 2010-2011 році, обожнювала його слухати й виявилося, що навіть зараз, подорослішавши, я майже не змінила свого відношення. З класичної музики в репертуарі бандури обожнюю Генделя. Гендель для бандури – це щось надзвичайне. Загалом ми граємо на бандурі й Баха, і Вівальді, і Бетховена, — інструмент універсальний, бандура може все, вона абсолютно самодостатня.

За програмою вчимо під бандуру співати. Насправді це дуже важко, але це дуже цікавий виклик, який оцінює рівень наполегливості, відповідальності у навчанні. Супроводжувати гру на бандурі співом – це квест, але й цікавий шлях до успіху. Ми зараз у проєкті бандурного тандему виконуємо сучасні пісні, зібравши разом з Аллою Розмус двадцять юних виконавців. Скажу ще, що не так багато учнів обирають інструментом долі бандуру, багато хто тільки-но побачить інструмент… лякається. А потім, коли починають грати – закохуються у бандуру.

Останнім часом ми досить багато виступали на конкурсах і фестивалях, брали участь, зокрема, у фестивалі «Різдвяна зірка» у нашому місті та в однойменному заході в с. Слобожанському (область). Все це відбувалося в рамках проєкту бандурного тандему, а ще ми проводимо і звітні великі концерти бандуристів у музичному коледжі, де мають змогу виступити як солісти, так і колективи бандуристів. До речі, наприкінці минулого року, на такий великий концерт до нас завітали гості з Магдалинівки, привезли аж два ансамблі бандуристів. Але тоді були для них важкі дорожні обставини, добиралися до нас аж п’ять годин, а у коледжі на той час відключили світло, було холодно. Але відчувався шалений запал, все вдалося, і ми були дуже вдячні гостям за підтримку нашого проєкту, що розширює свої горизонти.

– Яким Ви бачите розвиток мистецтва бандури?

– Наразі я бачу, що українська музика набуває все більшої популярності, але зазначу, що є певна межа між «шароварною» музикою і якісним мистецьким продуктом. Обирає слухач, шанувальник, споживач. Іноді «шароварщина» переважує, бо формально номер виглядає яскравішим або костюми «кольоровішими». Але ж музика – понад усе… Треба цю ситуацію ламати, привчати людей до сучасної, якісної музики. Минулої осені ми були на фестивалі-конкурсі у Трускавці, де членом журі був відомий композитор і виконавець Тарас Петриненко. Нам пощастило його побачити, поспілкуватися, і це дуже приємно, бо долучаєшся до сучасної якісної музики.

Нещодавно в Україні з’явився і цікавий проєкт В&В, що поєднує бандуру і баян. Надзвичайно плідно працює бандуристка Марина Круть. У Марини, до речі, головна мета – пропагувати бандуру поза межами країни. Вона вважає, що в Україні достатньо прекрасних виконавців, які здатні донести велич бандури, душі народу, і тому Марина Круть виступає з концертами в США, Канаді, Європі, гарно робить свою справу. Ще треба згадати Артема Пивоварова, його мелодії чудово перекладаються для бандури, ми граємо його пісні «Думи» та «Маніфест».

На Євробаченні сподобався виступ Хаят, згадаю і наш гурт «Циферблат», що має свій неповторний шарм і стиль. Зараз мені дуже подобається проєкт МУР (Мистецький український рух), що має на меті нагадати про митців українського розстріляного відродження. Нещодавно вони випустили альбом «Ти – романтика», тексти написали Олександр Хоменко і Сергій Жадан, а назва альбому – алюзія на заголовок новели Миколи Хвильового «Я – романтика».

– Так, це визначний проєкт, і тут доцільно виглядає наступне питання: як розпочиналися Ваші поїздки на фронт, як вас там зустрічають?

– Коли почалася війна, у мене стався ступор – я не могла взяти інструмента до рук. Але раптом мені зателефонували з пропозицією пограти для наших бійців. Уявляєте, я спочатку розгубилася: йде війна, а я тут зі своїми піснями? Не на часі. Але невдовзі подумала: ти ж – артистка, і що б з тобою не сталося, маєш виходити на сцену, маєш посміхатися, грати, і це повинно бути щирим, чесним. Бо гарний глядач ці речі добре відчуває. І я погодилася. Перший концерт був для хлопців ТРО – не буду вказувати географічну точку, але приміщенням і сценою був… гараж.

Хлопці уважно слухали, хтось виходив на вулицю схвильований, курили. Після концерту зізналися, що отримали гарне розвантаження, що вдалося «змінити картинку». Вважаю, що це дуже важливо, я вдячна отцю Феодосію (Алісову) за організацію поїздок на фронт, за турботливе до нас відношення з огляду на безпекову ситуацію. На блокпостах нас часто зупиняли: дівчат не пропустимо, не можна, то їх умовляв отець Феодосій, забиравши на себе відповідальність за нашу безпеку.

Вперше на фронт я потрапила ще до повномасштабного вторгнення, у 2017 році. У мене пам’ятне фото залишилося… А вже після 2022 року бували випадки, коли грати доводилось у бліндажах. З огляду на безпекову ситуацію, хоч там був і досить спокійний напрямок, одягли на мене бронежилет, каску (а я маленька була, худорлява) і той бронік здавався мені безмежно важким. Грати в ньому виявилось складно, і я його зняла. Але каску хлопці зняти не дозволили, так і грала у бліндажі – у касці з бандурою.

Дуже запам’ятався епізод, коли я потрапила на вінчання військових: хлопець з дівчиною познайомилися на війні, закохалися і влаштували невеличке свято вінчання. Я тоді їх фотографувала, і з задоволенням грала для них разом із фольклорним ансамблем, здається, із Запоріжжя.

Пам’ятаю у березні 2024 року запросили на виступ перед хлопцями з блокпоста. Своїх колежанок я тоді не запросила з собою, подумалося: у них чоловіки, діти, а мене вдома чекають лише собаки й коти. А вже наступного разу, побачивши, що все нормально, що нас бережуть, ми їздили вже з колегами, з ансамблем «Оксамит». Де були за цей час? У Часовому Ярі, Новосілці Донецької області, а також у Херсонській та Запорізькій області. І завжди зустрічі були теплими та дуже гарними.

Один з виступів у Херсонській області, до речі, був не перед військовими, а перед цивільними після деокупації населених пунктів, то ви б бачили, як вони сприймали наші концерти. Чи було страшно? Страх різним буває, жахливо, коли чуєш обстріли чи вибухи й здається, що це відбувається зовсім поруч. А страшно, коли гинуть хлопці, які перед тим так чудово слухали твою бандуру, так щиро реагували. Запам’яталась остання поїздка до Запорізької області, коли раптово наблизились звуки війни. Хлопці тоді казали: «Дівчата, не бійтесь, то таки далеко і взагалі там просто килими вибивають!». Але наш концерт дуже скоротили й швиденько доправили у безпечне місце.

Гумор наших хлопців на війні – надзвичайна річ. Завжди кажуть, що у них все добре, завжди гарно приймають, і все у них влаштовано акуратно, дуже чисто. Годують своїми борщами, салатами. Ми дякували, але заперечували спочатку, бо яке тут їсти, — трохи страшнувато, а потім призвичаїлись. У Часовому Яру грали хлопцям у шпиталі. Ось цей гарний хлопчина з Полтавської області (показує фото в телефоні) загинув потім. А вийшло так, що він добре знав одну з моїх учениць, від якої я згодом дізналася про його долю. З того ж Часового Яру привезли ми фронтових котиків – хлопці віддали їх з різних позицій, і всіх кошенят звали Часіки. Вони зараз живуть у церкві в отця Феодосія. А це фото з Новосілки, де нас дуже радо зустрічали та дивували своєю хазяйновитістю.

Бійці переважним чином жили у полі, але примудрилися посадити город навіть на позиціях. І там так гарно все росло: і зелень, і огірки… Багато вражень залишилося від фронтових поїздок, головне, — наші хлопці, живучі на грані життя і смерті, зберігають гумор і дуже бойовий, але впевнено-спокійний характер.

– Судячи з прізвища, Ви – грузинка, як потрапили до України?

– Тут усе просто. Війна з Росією пройшла по нашій родині двічі: ще у 90-х роках війна спіткала мого батька в Грузії. Тато родом із Сухумі, пережив жахливі речі, про які мені ніколи не розказував. Знаю дещо лише з уривків розмов з мамою. Це була табуйована тема, мого дядька росіяни вбили тоді, а в нього залишилося двоє маленьких дітей. Татові дивом вдалося виїхати з Абхазії, охопленої війною, і потрапив він у тодішній Дніпродзержинськ. Мама у мене місцева, українка. Вони тут познайомилися з татом, я народилася у Кам’янському і все своє життя прожила тут. А з ім’ям вийшло цікаво: тато міркував, яке жіноче ім’я може підійти під прізвище Рехвіашвілі та по батькові Іракліївна. Хтось з батьків згадав Мадлен Олбрайт, до імені додали традиційне закінчення «а», то й вийшло – Мадлена.

Я відчуваю себе українкою, популяризую і люблю українську культуру. 21 лютого 2022 року, напередодні повномасштабного вторгнення, у нас у мистецькій школі проходив міський концерт до Дня рідної мови, і я там виконала пісню грузинською мовою під бандуру. Мої друзі й знайомі кажуть мені іноді, що маю грузинський характер, а тато стверджує, що я схожа на його маму. Бабусі я ніколи не бачила, оскільки вона не дожила до мого народження, а через війну в Грузії татові не вдалося врятувати сімейні світлини…

Мрію, колись побачити грузинську рідню. Взагалі сьогодні мріяти можна лише про одне – про Перемогу, мир. Решта? Якщо мрієш про щось конкретне, то маєш цього досягти, а зараз, через війну, це неможливо. Кожен має зараз щось робити для Перемоги. І все. Є мрія-бажання більш уважно прислухатися до себе, аби не розпорошувати життя на зайве…

– Це дуже дорослі думки для Вашого молодого віку…

– А я подорослішала, ще навчаючись у музичному коледжі. Мама поїхала працювати за кордон, то саме коледж став для мене сім’єю, і це була дуже вимоглива родина: треба було гідно навчатися, відповідально сприймати усі справи, працювати на повну.

– Ви з колективом і сольними виступами досягли неабияких успіхів на міжнародних та всеукраїнських конкурсах. Як сприймають бандуру за кордоном?

– Ми з Аллою Розмус побували нещодавно в Австрії, у місті Грац на запрошення благодійної організації, яка допомагає переселенцям з України. Це був спеціальний вдячний захід, присвячений австрійцям, на відзнаку їх зусиль на допомогу українцям. Нам допомогло управління освіти міської ради, і ми швидко організували цю поїздку. На заході був присутній Посол України в Австрії, австрійський консул, а серед глядачів – багато австрійців і українців, Лише зазвучала бандура, у них у всіх, — сльози на очах. Люди казали: які ви молодці! Як вдалося доїхати? Як там живе Україна? А потім просили приїхати ще раз, завітати й до сусідніх міст.

За програмою поїздки ми зробили ще й благодійний концерт для збору коштів на потреби ЗСУ у місцевому католицькому костелі. Організатори не ставили й не передбачали метою заходу збір коштів, але ми зробили перед виступом таку, трохи самодіяльну презентацію, закликали до збору коштів, і як виявилося згодом, зібрали досить солідну суму на підтримку ЗСУ. Я не знаю, куди конкретно ці кошти спрямували, бо ти не дуже думаєш про це; просто, якщо є можливість зібрати кошти – збираєш і віддаєш, а вже волонтери та військові краще знають, які потреби мають бути закритими.

І до речі, нам було страшно удвох з Аллою везти назад з Австрії готівку. Валізи, бандури, рюкзаки, і ми – як дві мурахи, на собі оце все тягнемо. Але нам пощастило з сусідами у двох потягах, дісталися рідного міста швидко і навіть квіти свіжими привезли – нам подарували живі квіти у горщиках.

І я встигла побачити маму, яку не бачила рік.

Я дуже люблю свою бандуру, хочу, щоб вона лунала гучніше, набувала заслуженої популярності й любові у слухача, і щоби ніхто не казав про неї як про зайвий клопіт. Знаєте, як іноді організатори деяких концертів кажуть? «Етіх бандурістов звать? Ето значіт стульчікі виставлять? Дешевше знайти інших». Мені хочеться, щоб учнів ставало більше, а ще я мрію відродити капелу бандуристів, яка була у нашому місті ще за радянських часів.

А можна навести зараз свій улюблений вислів? Не знаю, правда, чия це цитата: «Кожен вибрав свою віру – хто бандуру, хто сокиру». Зараз не бачу суперечностей між бандурою і сокирою.

Розмовляла Ірина Уварова.