Марина Пузь: «Головне – дати людині відчути, що саме вона – господар своєї долі»

Мабуть, кожна людина рано чи пізно задає собі питання: чи власне життя насправді проживає, чи пливе на хвилях долі за течією, чи здатна докорінно змінити життя? Марина Пузь – професійний реабілітолог – фізичний та ерготерапевт, а ще — кандидат у майстри спорту з підводного плавання (чинна спортсменка з категорії «Masters») і талановита художниця, здається, проживає одночасно три долі. Про плавання до 100 років, фініш без кисню, рятування на воді та у воді, мрії про «білого друга», приємні сюрпризи та душу на місці — в інтерв’ю з Мариною Пузь для «Пильного погляду».

– Про яку з іпостасей Вашого життя ми почнемо розмову?

– Варто, можливо, розпочати з дитинства, з мого улюбленого підводного плавання, бо саме воно стало епіцентром всіх подальших подій долі. Я займалася плаванням з шести років у басейні «Прометей». Раптом, у чотирнадцять років, мої спортивні результати зупинилися, і тренер запропонував перейти до групи підводного плавання. Уявляєте, на перших же змаганнях, я виконала нормативи кандидата в майстри спорту. Займалася підводним плаванням і коли навчалася, аж допоки не вийшла заміж.

Сім’я, дитина, — на деякий час про спорт ніколи було й думати, але у нас є такий рух ветеранів спорту – категорія «Masters» – серед спортсменів-плавців, яким не дає спокою минуле, і вони прагнуть продовжувати спортивне життя. Постійно проводяться чемпіонати України, Європи та світу у цій категорії з плавання. І у нас є люди, які плавають до 100 років. В одному з чемпіонатів Європи, зокрема, не так давно брав участь представник Німеччини віком 96 років, а в Україні є команда людей, які встановили світові рекорди у своїй віковій категорії.

Власне мене приваблює не лише спорт, а й дуже цікаві люди що ним займаються. Ми зустрічаємося на змаганнях і це завжди велике задоволення. Свого часу, я навіть обрала місцем здобуття вищої освіти Запорізьку політехніку, хоч були технічні виші й ближче, бо саме у Запоріжжі жили та працювали мої друзі з команди підводного плавання. Згодом я вступила до Харківської академії фізичної культури, паралельно вела тренування з аеробіки, аквааеробіки.

І от, якось, на бортику басейну мене зустріла директорка відділення реабілітації міської дитячої лікарні (зараз це Центр реабілітації ЦПМСД №3) Ганна Фоміна і запросила працювати реабілітологом. Мені дуже сподобалось, як у відділенні поставлена робота, і я залишилася там працювати – з фізкультурною освітою можна було обіймати посаду інструктора лікувальної фізкультури, а згодом, здобувши освіту фізичного терапевта та ерготерапевта, я стала працювати у Центрі реабілітації на повну ставку. Тобто, саме спорт, важлива роль фізичної активності слугувала в подальшому обранню професії. Фізичний розвиток – це класно, цю тему я просуваю все життя.

– Підводне плавання має певні особливості, і, як на мене, — це досить рідкісний вид спорту. Які цікаві епізоди Ви можете згадати?

– Власне, підводне плавання розподіляється на декілька видів, зокрема, пірнання на глибину, швидкісне плавання на відкритій та закритій воді, то я займаюся саме швидкісним підводним плаванням з моноластом та використанням трубки або балону з киснем.

Пам’ятаю, були у нас на виїзді змагання, коли через якісь обставини, їх початок призначили о 21-й годині. То ми пливли майже сонні, дуже важко було долати дистанцію. До того ж у мене “підтравлював” балон, і поки ми їхали, вийшов майже весь кисень. Залишків на всю дистанцію не вистачило і довелося допливати без повітря. Я успішно фінішувала, але втратила свідомість. Не відразу всі зрозуміли, що сталося, але витягли, врятували…

– А не спало на думку випірнути?

– Прийшло. Але ж я мала здобути бали для команди, то й не могла дозволити собі випірнути, треба було понад усе фінішувати. Тоді, під час церемонії нагородження, вручаючи мені приз, – важелезну вазу з кольорового скла – організатор змагань жартома сказав: важка була дистанція, тож і тримайте найвагоміший подарунок.

Пам’ятаю, ще був випадок, коли змагання з плавання проходили на відкритій воді, а навпроти бухти, на одній з ділянок нашої дистанції, був санаторій з дуже добросовісною службою рятування. І коли ми з’явилися на цій ділянці, — зрозуміло, за буйками, — раптом почули гучну вимогу рятувальників повернутися до берега. Колега тоді зазначив: давай цю дистанцію долатимемо швидше, бо не дай боже, нас врятують.

Багато було цікавого. На відкритій воді ми часто стикалися з нападами птахів: окуляри плавців виблискують на сонці, то птахи це сприймають як виблиск риби, і відразу на нас пікірують з усього розгону.

На озері Балатон напали на мене лебеді, гадали, мабуть, що ми зазіхаємо на їхню територію. А вони великі такі, шипуни, могли серйозно травмувати. Вздовж траси стояли яхти й човни супроводження, і хлопці-рятувальники поплигали з човнів – проганяти лебедів, бо напади цих великих птахів могли закінчитися погано. Лебеді на Балатоні – господарі акваторії. Ганяють усе птаство, а не тільки спортсменів…

Іноді сама вода здається важкою: чи то щільність у неї інша, чи особливий склад. Буває дуже легка вода, а іноді щільна – як у сметані пливеш. Безумовно, це може бути ще й внутрішнім відчуттям через перевтому. Колись один із суперників після змагань у басейні сказав: цей басейн явно нестандартний – він занадто довгий…

– То від спорту і пішла Ваша освіта і професія?

– Так, реабілітація — це дуже цікаво, це – суцільно моє. У мене є одна пацієнтка, я приїжджаю до неї додому, призначати комплекс занять, і ця жінка після хвороби була прикута до ліжка з весни минулого року. Рідні займаються з нею ретельно, а раз на два тижні я навідую хвору – проконтролювати процес реабілітації, подивитися, що треба змінити. У минулу суботу мені зателефонували від цієї жіночки й сказали: у нас є великий сюрприз для вас! Я приїхала, а жінка виїжджає назустріч в інвалідному візочку – думаю: вона сіла, то вже велика перемога. А тут вона підіймається з цього візку, бере милиці і йде! Це справжнє диво, це дорогого вартує. Отака радісна подія сталася в мене минулої суботи. Ходить ця жінка ще не дуже впевнено, але ж ходить! Це при тому, що вона навіть сидіти не могла.

Такі результати завжди дуже втішають – комусь вдалося допомогти, комусь, завдяки твоїм зусиллям, стало легше. Дуже люблю свою справу, хоч і не завжди все відбувається гладко, не завжди робота – суцільне свято, але здебільшого ти бачиш прогрес і відчуваєш щастя, що ти до цього причетний.

Був у мене дуже важкий хлопець, військовий, розминали його потрошку, полегшували стан. Це важко. Ще один військовий з перебитим хребтом дуже швидко емоційно відновився і завдяки цьому зумів сісти на візок. Поки що він не ходить, але є надія, що через внутрішню силу й неймовірну міць духу він зможе все подолати. Є у мене пацієнт з-поміж військових, якому зробили багато операцій після поранення ноги, навіть за кордоном відновлювали рух, а нам вдалося досягти того, що коліно почало згинатися, і він тепер ходить самостійно, правда з паличкою.

– Ви працюєте ще й з дітьми, це важче ніж з дорослими?

– Просто інакше. Дитина часто не розуміє, навіщо їй потрібна реабілітація, тому треба гратися з дітьми, якось їх зацікавлювати. Це можливо, якщо дитина – у нормальному емоційному стані, а є діти-інваліди з порушеннями когнітивних функцій, і тут працювати дуже важко, бо не пограєшся, не поясниш нічого. Але все ж знаходимо методики, вправляємося часто упевнено й успішно.

– А що відбувається у сфері ерготерапії, якою Ви займаєтеся теж?

– Ерготерапевт допомагає людині після інвалідизації. Мета – облаштувати її побут максимально зручно. Заново навчити їсти, пересуватися квартирою. Вправлятися в туалеті. Виконувати рутинні речі: застібнути ґудзик, самостійно взутися. Якщо не вдається навчити навичок, то тут треба застосовувати спеціальне обладнання, наприклад, ерготерапевтичний посуд – ложки-виделки певної форми. Загалом ерготерапевтичне обладнання – вартісна річ, але воно існує. Серйозних ерготерапевтичних засобів у нас поки що немає, але сподіваюся, що все – попереду.

Я була у лікарні №4 Дніпра, то там ціла кімната обладнана під ерготерапевтичну кухню: посуд, спеціальні дошки, «траса» до рукомийника, засоби, що полегшують миття посуду. Але насправді я вважаю, що такі речі краще робити саме у середовищі проживання. І насамперед ставити перед людиною реальну задачу. Приходить пацієнт і ти питаєш у нього, чого він хоче. У мене є пацієнтка, яка чітко визначила найпершу мету: я мрію про свого «білого друга».

– Про що йде мова?

– Це мрія самостійно дійти до унітаза. Треба сказати, що після важкого комплексу занять мрія цієї пацієнтки здійснилася. Бувають і такі мрії, добре зрозуміє їх лише той, хто пережив важкий стан, або рідні люди, які опікуються хворими близькими.

– А бувають якісь помилки саме у поводженні близьких з хворою людиною?

– Так, і найчастіша помилка полягає в тому, що вони намагаються зробити все за хворого, все взяти на себе, а якщо людину постійно жаліти, не заставляти нічого робити, не мотивувати, то їй буде лише гірше.

Є у нас такий термін – «влежування». Це якраз відбувається з тими, кому все приносять у ліжко, за кого все роблять. Після «влежування» людину вже майже неможливо зрушити з місця. Про це варто пам’ятати, коли людина тільки-но захворіла і ще має бажання встати, а коли «влежування» відбулося, то бажання піднятися полишає хворого. Тобто все, що людина здатна зробити сама, вона має зробити. Крапка.

– Ви вимоглива людина?

– Дуже вимоглива. Деякі пацієнти кажуть, що я надто сувора, але інакше не можна, бо якщо людина не віддає всі свої сили та можливості для досягнення мети, то нічого у неї не вийде. Це як у спорті: 90% успіху – міцність духу, бажання людини, і замість тебе ніхто нічого не зможе. Моє завдання направити пацієнта, допомогти в обранні вірного шляху.

– У Вас, мабуть, часто виникає відчуття жалю до пацієнтів?

– Жаль – зовсім не те слово. Жаль виникає, коли людина погано себе почуває. А от після важких занять їй стає краще, і жаль тут зовсім ні до чого. Головне – дати людині відчути, що саме вона – господар своєї долі, а знайти сили можна завжди.

– Дійшла черга й до третьої Вашої долі – талановитої художниці. Навряд чи це пішло від спорту?

– Чесно кажучи, захоплення малюванням спершу здавалося зовсім випадковим. Коли у мене померла мама, — а тато помер раніше, — мені захотілося мати їх портрети. Довго шукала художника-графіка, прискіпливо розглядала результати, але навіть на рівні начерку нічого не подобалось. І тоді я сказала собі так: якщо хочеш, щоби було зроблено добре – зроби сама. Почала навчатися малюнку – в інтернеті обрала онлайн уроки. Осягла спочатку графіку, згодом пастель.

Ви кажете талановита? Вважаю це перебільшенням, бо для мене малювання – це не потяг до високого мистецтва. Це, скоріше, нова, цікава справа, що відволікає від важкої реальності. Коли я малюю, то повністю пірнаю в роботу – а ви кажете – тут немає спорту. Пірнаю ж! І вже, коли малюю, ні про інше не думаю. Називаю цей стан – бути у моменті. Душа стає на місце. От вдома крейдою на стіні малюю картинки: купила фарбу для шкільних дощок, і на ній зображую під настрій все, чим хочу жити певний час. На весну – одну картинку, на літо – іншу… Незмінними залишаються лише цифри.

– А що це за цифри?

– То просто пароль до вай-фаю.

Зараз дуже багато болю. Його відчуваєш скрізь всіма порами тіла і душі. Через війну починаєш розуміти деякі речі зовсім інакше. Інакше оцінюєш людей, особливо друзів, починаєш цінувати над усе родину, до речі, моїй онучці вже виповнилося 13 років, вона зараз живе в Німеччині, вже добре знає мову, займається акробатикою…

І до всіх трьох своїх доль відношення стало особливим – найперше відчуваєш необхідність віддаватися справі на повну. Я ще паралельно веду тренування з аквааеробіки у басейні «Дніпровець» – це лікувальні вправи в воді. Багатьох своїх пацієнтів направляю до басейну відразу ж з лікарні. Наочно бачу поліпшення їх стану здоров’я після занять. І всі три мої долі – гарантія від професійного та душевного вигорання. Складна справа – знайти себе, але це треба робити постійно, з максимальною вимогливістю і суворістю до себе. Тільки так. Щоби завжди бути у моменті. Щоби душа – на місці.

Розмовляла Ірина Уварова.