Наталія Ховрич: «Вчитель початкових класів – це і мама, і тато, і актор, і вихователь, і той сплав людських якостей, які учень буде наслідувати»

Четвертий рік повномасштабної війни змінив всі сфери нашого життя. Військові, надзвичайники, поліційні, електрики тримають кожний свій фронт. Але ж й в тилу, де люди намагаються пристосуватись до нових правил життя, виникає потреба не тільки зважати на нові умови, а й зберігати те важливе, без чого неможливо наше майбутнє. Мова про освіту, про виховання, про людей, які попри нові виклики та страшні часи, продовжують навчати важливих речей та давати знання новому поколінню українців. «Пильний погляд» розпочинає новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідатиме про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — вчителька початкових класів ліцею №19 Наталія Ховрич. Про перші кроки першої вчительки, гостини до Дня взяття Бастилії, сонячні слова віч-на-віч, навчання з ліхтариками в укриттях, причини дитячого мовчання, складні недитячі питання тощо в інтерв’ю для «ПП».

– У нашому поколінні, народженому ще у союзі, мрія стати вчителем початкових класів була, мабуть, найпоширенішою у дівчат. А здійснилася, чи точніше сказати, збереглася до кінця школи, — в одиниць. То як вдалося донести цю мрію живою, щоб стала справою долі?

– Я дуже любила свою першу вчительку Марію Юхимівну Білу. Якраз наприкінці нашої початкової освіти закінчилася її кар’єра учителя – її виповнилося 55 років, і вона пішла на пенсію. Але ми всім класом на усі свята, навіть в День взяття Бастилії, ходили до неї в гості. Марія Юхимівна жила у приватному будинку, і оце ми, починаючи з 4 класу, «як діти в школу», дружно ходили до неї. Для мене перша вчителька була зразком справедливості, досконалості, людяності. До речі, вчителем хотіла стати й моя мама, але в часи її юності не було можливості здійснення цієї мрії для дитини з багатодітної сім’ї. Мама про це багато говорила, і закінчивши школу, я вирішила бути вчителем початкових класів.

Є у мене ще один таємний момент, який більш рішуче змотивував до обрання професії: нам не дуже пощастило з класним керівником – вона являла повну протилежність першій вчительці за всіма якостями. То на випускному вечорі я їй так і заявила: на зло вам я стану вчителем і доведу, що педагоги здатні любити дітей…

Найбільше у своїй роботі люблю оченята своїх чудових хлопчиків та дівчаток. У першому класі вони в мене малятка – і на це найменування не ображаються, у другому – школярі, у третьому – дорослі, відповідальні учні, а у четвертому я спілкуюся з ними «на ви». От від першого дня роботи першою вчителькою пройшло майже 40 років – зараз знову набираю свій новий перший клас. Жодного разу не пошкодувала про вибір долі й дякую богові, мамі, своїй першій вчительці за те, що моя мрія здійснилася.

– Пам’ятаєте свій перший урок?

– Звичайно! Я починала працювати у школі старшою вожатою, а згодом мені дали можливість набрати свій перший клас. Якраз тоді почалася практика працювати з «шестирічками» на базі дитячих садочків. Я так готувалася до першого уроку! Конспекти, ціла купа книжок. А ще – зачіска неймовірна (зараз такої не ношу), красиву сукню обирала з мамою разом. Перший урок – нас було 33 людини, і я – 34-та, пройшов на диво змістовно і дуже весело. Пам’ятаю, тоді всі діти чітко знали, як звати батьків на ім’я та по батькові, їх місце роботи та свою адресу, як дзвіночки все розказували. Зараз такого вже немає…

– Чи хвилювалися перед першим уроком?

– А я й досі хвилююся кожного ранку перед початком роботи, перед батьківськими зборами, перед відкритими уроками. Але тільки-но побачу дітей, — хвилювання зникає – мабуть, досвід вмикається, впевненість – все буде нормально.

– Чому і як змінюється відношення до вчителя? Раніше ж було: «учитель, перед іменем твоїм дозволь смиренно…». Зараз помітно інше ставлення.

– Можливо, тут причиною стали не лише постійні освітні реформи, а відбулася еволюція суспільної думки. У чомусь завинили й ми самі, погоджуючись на те, що стали не педагогами, а «надавачами освітніх послуг». І школярі сьогодні іменуються «здобувачами освіти», а не учнями. Чесно кажучи, не знаю навіщо такі перейменування на рівні державної політики. А вчитель початкових класів – це і мама, і тато, і актор, і вихователь, і той сплав людських якостей, які учень буде наслідувати. А що матимемо від «надавача освітніх послуг»? Слава богу, у переважної більшості ще залишається щира совість вчителя.

– А ще ж першій вчительці треба багато чого вміти. Ви там і ліпленням займаєтесь, і малюванням, і конструюванням одягу для ляльок…

– Безліч вмінь потрібно! Зараз уроки праці включають «технології дизайну». Втім, не важливо як і що називати, тим більше перші дитячі «дизайнерські» поробки можуть бути й кривими, й косими, але разом ми доводимо все до ладу, і дуже дорогого вартує щира радість дитини, коли вона набуває впевненості. Розумієте, я щаслива людина, бо точно знаю, що саме я навчила писати, читати, відчувати впевненість, підтримувати становлення особистості.

Наведу дещо із власних роздумів щодо очевидного знецінення ролі вчителя. Якщо раніше разом з наданням знань вчитель мав приділяти значну увагу вихованню дитини, то зараз функцію виховання майже повністю покладено на родину. І це дається взнаки. Я кажу своїм колегам-ровесникам: ми викохали покоління, що зараз приводить своїх дітей до школи, і при цьому вважає свою роль батьків – та й не лише батьків – дуже обмеженою: вони нікому нічого не винні, але їм усі повинні надавати послуги. Якщо раніше батьки реагували позитивно на зауваження та поради щодо проблем у поведінці та навчанні дітей, то зараз, навіть натяки на це, сприймаються вороже і вчитель стає «поганою істотою». На жаль.

– Ваше відношення до виникнення такого явища, як репетиторство у молодшій школі.

– Відбувається страшне й сумне: переважним чином батьки просто перекладають власні обов’язки на сторонню людину. Сама я не займаюсь репетиторством, у мене просто на це немає часу і до того ж я добросовісно ставлюся до роботи. Мене дивує, що батьки першокласників ведуть дітей до репетиторів.

Нещодавно був такий момент: мама просить – ви донечку не кладіть спати у групі подовженого дня, бо ми підемо до репетитора. – Навіщо? – Репетитор зробить з донечкою всі домашні завдання, а я буду відчувати себе гарною матусею. Тобто, батьки не хочуть або не в змозі займатися з дітьми вдома.

Я ж вважаю, що навіть з малою дитиною батьки мають бути партнерами, друзями, і це починається зі спільної роботи. Якщо дитина буде бачити зацікавленість у тому, чим вона займається саме від батьків, то це й буде основою майбутніх теплих родинних відносин. Більшість батьків, на жаль, недооцінюють цей момент.

– Можливо, люди дуже зайняті роботою?

– За моїми спостереженнями, якраз ті з батьків, хто більш завантажений роботою, знаходить більше часу для дитини. Такий парадокс. Те ж стосується, до речі, і дітей: чим більше вони завантажені заняттями у спортивних, музичних та художніх школах, тим більше встигають у навчанні. Насправді тут парадокса немає, просто виникає звичка бути постійно в тонусі.

– Як найпростіше вчителю розібратися у головному: чим живе сім’я учня, як він себе почуває у родині?

– Тут є багато досить простих способів, одним з яких є невимушене, зовні ординарне анкетування одночасно батьків і дітей. Анкета для малечі називається: «Я знаю себе», а для батьків: «Я знаю свою дитину». Незбіжність відповідей буває цікавою, і деякі батьки бувають дуже здивовані тим, що зовсім не знають своїх малих. У дитячій анкеті, наприклад, було запитання: де ти почуваєшся краще – в школі чи дома? Всі батьки відповіли, звичайно, що дітям краще вдома, а дехто з дітей написав, що їм краще у школі. То це викликало багато питань і навіть батьківських ревнощів – вони сказали: ну, значить, в школі нехай і живе… Розбіжності у відповідях на питання, ким дитина хоче стати ще більш вражають, бо мама впевнено стверджувала, що син стане футболістом, а хлопчик написав, що мріє бути астрологом і рятувальником.

– А ким вони взагалі зараз хочуть бути?

– О, дуже широкий спектр професій, не такий, як раніше, тут тобі й айтівці, й рятувальники, й розвідники, а також юристи, економісти, банкіри, художники, спелеологи. Про депутатів та президентів поки що не пишуть.

– За якою програмою ви зараз працюєте?

– Вже десять років я працюю у проєкті «Інтелект України». Дуже добре, що знайшлася команда педагогів, які створили гарні програми, підручники та методики викладання. Зараз говорять: все віддається на творчість вчителя. Але я помічаю, що паралельно з цим якось зникає у деяких моїх колег саме бажання бути творчими. Чи то винне дистанційне навчання, чи то дається взнаки заочна освіта… Не дуже подобається мені й позиція, коли вважають, що вчителем початкових класів може стати будь-який «предметник». Особисто я думаю, що перший вчитель має розбиратися глибоко у психологічних особливостях молодших школярів і мати окремі, відмінні від загальних, методики.

Окрема тема – самооцінка дитини, бо іноді емоційний стан школярика буває нестійким, і якась помилка або нездатність швидко виконати завдання може викликати сльози. Я не маю права погладити малого по голові (це заборонено правилами), але тут треба щоби просто наші погляди зустрілися на одному рівні, а не мій зверху, і саме зустрічним поглядом і теплим словом вирішуються всі проблеми. До того ж я іноді навмисне роблю якісь помилки на дошці, які діти помічають і весело на них вказують, що робить ставлення до навчання не лише суворим і вимогливим, а нормальним, людяним. Ми й навчаємося для того, щоб помилки виправляти.

– З огляду на пережиті суспільством пандемію, а згодом і війну шкільна освіта та батьківський загал набули значного досвіду онлайн навчання. Чи не означає це, що майбутнє школи – це відсутність самої школи, перехід до сучасних реалій home school, тобто суто домашньої освіти та виховання?

– Можливо. Але хто займатиметься з дитиною у домашній школі? Вчителька, яка свого часу полишила школу, але потім згадала, що вона педагог? Не відбувається соціалізація, і дитина лякається всього на світі, коли стикається з навколишнім середовищем. Був у мене такий хлопчик, якого навчали вдома, але зараз він відвідує школу, і батьки впевнилися, що це вибір правильний. Навіть його відношення до власних помилок перестало викликати у дитини підвищену тривожність, бо в школі він бачить, що це – частина навчання, що це природно і не має впливати на самооцінку.

– Намалювалася нещодавно неабияка суспільна проблема, яка стала помітною саме під час війни: малі діти стали частіше вживати ненормативну лексику. Чи є способи боротьби, чи тривожить Вас це явище?  

– Так, явище існує, зрозуміло, все йде від родини, але багато в чому діти осягають масив обсценної лексики з ігор у гаджетах. Я попереджую про це батьків, а з дітьми дуже часто ми розмовляємо на тему грубих слів, бо не звертати на це уваги не можна. Скажу так: вживання ненормативної лексики дітьми безпосередньо залежить від ступеня поваги до батьків, вчителя, оточення. А як цю повагу здобувати – питання вже особисте і важке.

– Що Вас найбільше тішить у роботі?

– Дитячі перемоги. Чого б вони не стосувалися. У першу чергу у навчанні, але важливо помічати їх і у спортивних та мистецьких досягненнях. І дуже щемно спостерігати, наприклад, коли дитина з особливими потребами перемагає і стає у своїх очах справжнім героєм. А ще тішать сучасні діти своїми різноманітними захопленнями. У мене є дівчинка, яка захоплюється розведенням бронзівок, є такий вид комах. То чули б ви як прекрасно вона про них розповідає, як вміло залучає батьків до цього захоплення, як зацікавлено вивчає спеціальну літературу та відео.

– Чи не викликає певну тривогу те, що багато дітей зараз демонструють небажання розмовляти, щиро спілкуватися? Батьки бігають до психологів, логопедів, а спеціалісти визнають, що це явище має більш складне коріння?

– Так, це дуже помітно зараз. У деяких випадках дитяче мовчання може означати тривожність, а може мати причиною відсутність змістовного та повноцінного спілкування вдома. Батько з телефоном на дивані, мати з телефоном – на кухні, навіть бабуся біля телевізора з тим же телефоном. Я спитала у дітей: кому батьки читають казки? Думала, буде ліс рук, але ні, одиницям. Спитала на батьківських зборах: хто читає казки дітям? Виявилося, що загалом ніхто, зникла ця традиція.

– Яке основне почуття, точніше, яке відчуття світу зараз є найпотрібнішим дітям?

– Відчуття захищеності, що ти не один, що поряд з тобою люди, які тебе здатні захистити, а ще відчуття любові, безумовної, щирої, неосяжної. У мене є знайома дитина, яку виховує один тато – мама поїхала за кордон. Відчуваючи, що дитина страждає без мами, хоч цього і не показує, батько зміг охопити сина подвійною увагою і любов’ю. Це зустрічається під час війни, до того ж серед наших малих учнів є діти, які втратили домівки, татусів, пережили дуже важкі моменти у житті, і треба навчитися говорити з найменшими про війну щирими дорослими словами. Відповідальними й люблячими словами.

Якось у Львові під час війни мене застигла Хвилина мовчання о дев’ятій годині на вулиці. Там буквально зупинилося все життя. Увесь транспорт, увесь рух, куди б не поспішали люди, вони завмерли на місці, приклавши руку до серця. Я про це розповідаю дітям. І нам на другому уроці не потрібен будильник чи будь-яке нагадування. Мої маленькі учні за три роки війни встигли навчитися вставати й мовчати впродовж цієї хвилини разом зі мною. І я точно знаю про що вони мовчать. І які з них будуть люди.

Знаєте, яке моє вчительське кредо?

«І золотою зірочкою стать,

І золотом надії освітити.

І, не зважаючи на шквал цього життя,

Стояти – і світити, і світити».

Розмовляла Ірина Уварова.