Оксана Астапенко: «Взяла я свою торбинку і пішла рятувати кажанів: назбиралося їх тоді більш як триста особин»

В Кам’янському у неділю, 23 березня, в Парку культури та відпочинку «Лівобережний» відбудеться цікава подія – урочисте повернення рукокрилих у дику природу. Такий захід відбудеться в нашому місті вперше. Розпочнеться він о 17 годині. Всіх охочих взяти участь просять взяти будівельні або шкіряні рукавиці. Напередодні «Пильний погляд» поспілкувався з активною волонтеркою Українського Центру реабілітації рукокрилих, заступницею директора Академічного ліцею №15 Оксаною Астапенко про подробиці унікальної акції, про те, як вона стала фанаткою кажанів, як рятує їх у різних районах нашого міста, зберігає в холодильнику, годує та відправляє на лікування до Харкова та про інші цікаві подробиці з життя цих тварин.  

 – Якою була історія Вашого дивного захоплення?

– Я прийшла до Академічного ліцею №15 у 2014 році, і одного дня мене покликала наша технічна працівниця, яка у фоє ліцею помітила кажана. Каже: треба його впіймати, зробити опудало, ото й будете досліджувати природу… А я вихована якось інакше, — не можу не врятувати тваринку, не можу пройти повз чужої біди. Тоді був листопад, я впіймала того кажанчика і винесла його на вулицю, посадивши на кущик. Тоді ще у мене було стереотипне ставлення до кажанів – це щось чорне, це кровопивця і таке інше. Але звернулася до нашої викладачки біології, доповіла, що винесла і влаштувала кажана на кущі, а вона відповідає: ну, все, він тепер загине. Як так? Чому? – Бо ж вони харчуються нектаром, комахами, а зараз цього немає… Пішла я знову на вулицю, там вже сніжок все притрусив, а біля кущика, на щастя, — жодних слідів чи то собаки або кота. Я знайшла свого кажанчика – він такий малесенький, встиг залізти у середину куща, — забрала його і поклала до коробки у себе в кабінеті. А вдома відкрила інтернет і нумо з’ясовувати, хто такі кажани й що з ними робити. Зранку приходжу – вже вся така «освічена», – до коробки, а тваринки там немає. Знайшла його через два тижні, несподівано, сидів на скатертині. На щастя, до нас у ліцей приїздили представники зоопарку з Дніпра, і я зрозуміла, що саме в зоопарку зможу знайти їжу для кажана. Так я зрозуміла, йому жити.

Продовжувала вивчати кажанів, і поступово моє ставлення до них від остраху перейшло до цікавості та захоплення. Я чітко зрозуміла, що маю їх рятувати.

 – Це так складно?

– Те, що в інтернеті пишуть, нібито, можна їх годувати коров’ячим молоком, невірно, цього точно робити не можна, тобто інформацію з інтернету треба ділити на сім. З’ясувалося, що їжею для кажанів можуть бути хробаки: мучники або зофобаси. У нашому місті нічого такого не продавалося, тому я вийшла на зооцентри з проханням виділити мені трішечки зофобасу. Того першого свого кажанчика я, керуючись грамотними рекомендаціями, принесла додому і розмістила у холодильнику. Без їжі у міжсезоння кажани витрачають всю енергію на підігрів свого тіла, а черпати її не можуть в холодну пору, бо немає комах. Тому їх краще помістити в холодильник – тут вони засинають, у них сповільнюється серцебиття, падає температура, не витрачається енергія. Так от, помістила я свого кажанчика в холодильник, згодом пішла у справах, а тут телефонують з дому: уявляєш, у нас якийсь кажан вилетів з холодильника! Така була смішна ситуація… Таким було перше знайомство з кажанами.

Родина тоді сказала: ти що? Звідки його взяла і навіщо? А я відповіла: якщо він уже до мене потрапив, значить така моя доля. І з цього моменту, з цього кажанчика й почалася моя любов до рукокрилих, їх рятування, якщо потрапили в біду.

Згодом я зв’язалася із Центром реабілітації рукокрилих – цей, єдиний в Україні заклад, що опікується рукокрилими, розташований в Харкові. Спеціалісти Центру Альона Прилуцька, Антон Влащенко відразу взяли мене «під опіку»: допомагають, навчають, керують, дають доручення. Зокрема, це стосується кільцювання кажанів. Кажанчик з кільцем – це як людина з паспортом, — він вноситься до спеціальної бази, його шляхи досліджують, про нього турбуються.

Кажани – це єдині ссавці, які літають. Вже в серпні всі особини вважаються дорослими, вони мають повернутися до міста, щоб знайти місце для зимівлі. І коли кажани потрапляють до людей на балкони, то часто опиняються у пастці, тому що, не попивши води перед сплячкою, кажан загине. А хто на балконі про нього знає і тим більше хто спеціально для нього виноситиме воду? Тут вихід один – треба ставити сітки на балконах, і я як волонтер я завжди про це попереджаю людей.

Був у мене цікавий випадок: звернулися люди з проханням прибрати від них кажанів. Взяла я свою торбинку і пішла за вказаною адресою, а там п’ять кімнат, і кажани – у кожному приміщенні буквально. Почала я збирати їх у торбинку, згодом зрозуміла, що торбина замала. Попросила великий таз і, прикриваючи його рушником, почала збирати кажанчиків – з однієї, з другої, третьої кімнати. Майже до дванадцяти ночі я їх збирала…

Загалом про кажанів я можу говорити нескінченно: це велика моя любов і відданість, бо кажан – дивний і прекрасний прояв природи. До того ж не всі знають, наскільки вони корисні. Нетопирчики, вечорниці, вухани, двоколірні кажани (важать вони від 7 до 30 грамів) за місяць з’їдають близько 1 кг комах кожен. А на кажанів полюють ворони, коти. Голуби не дають можливості жити на даху, а люди не дають жити у щілинах.

– А у дикій природі де вони живуть?

– В лісах можуть жити у дуплах дерев, а взагалі їм потрібні щілини. У покинутих будинках вони не живуть, бо там занадто холодно, для людини загроз по хворобах кажани не несуть. Для порівняння: у котів, собак та голубів більше хвороб і вони значно більш небезпечні щодо перенесення інфекцій. У людей острах перед кажанами – це просто стереотипне відношення, що склалося через міфи та казки – бо ж треба когось призначити у природі страшним ворогом, кровопивцею…

Всі кажани України занесені до Червоної книги, і річ у тому, що самиця кажанчика дає лише одного-двох дитинчат за рік. Тобто народжуваність у них невелика.

– Вони якось розуміють лагідне відношення, чи схильні до якогось «спілкування»?

– Ні-ні, кажани не дресуються, жодним чином не звикають до людей. У нас з ними різні сенсорні системи. У мене був кажанчик, який кожного разу, коли я його годувала, намагався вкусити. Вже як половину норми з’їдає, то розуміє, що і надалі не буде голодним і лише тоді заспокоюється.

От на минулому тижні зателефонували мені з ДСНС (Державної служби надзвичайних ситуацій) і повідомили, що на смітнику за адресою Будівельників, 59 стоїть коробка з кажанами. – То може, хтось їх мені привезе? – Ні, люди бояться… Я після уроків поїхала туди, ледве знайшла той смітник. Так, стоїть велика коробка, там – жіночі спортивні штани, страшні й брудні, а для годування – яйце варене, шкурки з апельсинів. І кажанчики. Всього було 42 живих і 22 мертвих. Тут треба зазначити, що кажанів не так просто годувати, один кажанчик може їсти довго – від пів години до години, і потрібне велике терпіння для їх годування, тому, коли колонія велика, я її відразу відправляю на Харків.

До речі, з Центру реабілітації кажанів на наш захід 23 березня приїдуть представники й привезуть «моїх» 400 кажанів. Відправляю я до Центру і травмованих тваринок – з переламаними крилами й таке інше, бо лише у Центрі реабілітації є фахівці-ветеринари, які здатні допомогти.

– Я живу на Соцмісті, і у нас кажанів набагато менше, ніж на Лівобережному житловому масиві. З чим це пов’язане ?

– На Соцмісті вони зустрічаються часто, я нещодавно і звідти забирала кажанів. А на Лівому березі просто більше багатоповерхівок, і значить більше площі для помешкання кажанів у щілинах житлових будинків. Тут треба розуміти, що кажани не гризуть цемент чи бетон, ніяк не шкодять будівельним матеріалам, вони просто міцно тримаються лапками у тій щілині, де живуть. Міцність лапок закладена природно, бо дитинча під крильцем матері має триматися міцно, а мати ж літає, бо треба годувати себе й дитину. І коли люди кажуть: от, вони зробили нам щілини в стіні, я заперечую: вони не здатні на це.

– А як вони прокидаються після холодильника?

– Насправді, кажанів у холодильнику треба будити щомісяця, давати можливість за 3-4 години прокинутися, щоб піднялася температура. Тоді треба зважити тваринку, обов’язково напоїти її. Якщо вага близька до норми, то можна знову відправляти її на зимівлю у холодильник, а якщо вага падає від початкової, то треба тваринку догодувати. Ми їх дістанемо 23 березня, до вечора вони цілком прокинуться, і тоді вже випускатимемо на волю.

– Отак, у вашому холодильнику у Вас вдома вони зазвичай і переживають міжсезоння?

– Так. І це звичайний холодильник. До того ж великими колоніями я їх не збираю – у мене просто не вистачить часу на догляд за ними. Загалом зараз маю 40 кажанчиків, врятованих раніше, і оті 42 тваринки, що були вивезені зі смітника на Будівельників.

– Чи хтось у місті наслідує Ваш приклад?

– На жаль, ні. Але в мене є гарна помічниця Даша, вона разом із сином часто рятує кажанів і передає мені. Колись був випадок, що я не змогла виїхати й забрати тваринок своєчасно, то зателефонувала Даші, і вона відповіла: залюбки. Такі моменти важливі. Іноді я звертаюся до знайомих: давайте діяти разом, але активних відгуків немає, бо люди розуміють, що дуже велика робота й велика турбота, пов’язана з доглядом за кажанами, їм не під силу.

Часто мене питають, а чим ти займаєшся влітку? Минулим літом, наприклад, мені зателефонували: у нас тут завелися кажани. Я приходжу за адресою, а там 11 малюків на балконі, і на тих 11 дитинчат лише 5 мамочок. Годувати кажанчиків треба кожні три години, і це козине молоко (коров’ячого не можна, бо у кажанів від нього розвивається рахіт), але коли його годуєш, а воно – таке малесеньке – тримається за пальчик, облизується – це неймовірні емоції. І ще ж треба перевіряти, щоб у шлуночку було молоко – там така біла смужечка з’являється на тільці. Це значить, що воно наїлося і може вже спати. Ти потім це дитинча розміщуєш на пляшці з теплою водою, бо йому має бути тепло. І є ще п’ять мамочок, яких треба нагодувати.

Мій телефон добре відомий ДСНС, Єдиній диспетчерській службі, і якщо люди телефонують у ці установи зі скаргами на кажанів, то спеціалісти перенаправляють усіх до мене: у нас є волонтер, який вам допоможе.

– А як відбувається відряджання Ваших підопічних до Харкова?

– Їду у Дніпро і передаю маршруткою на Харків. Мене вже всі водії знають і дуже спокійно забирають коробки з кажанчиками. Хоч я і волонтер, але самостійно сплачую за перевезення, а в Харкові їх зустрічають.

 – Що цікавого має відбутися на Вашому заході 23 березня, чи це перша для вас така подія?

– У нашому місті – перша, а загалом такі заходи відбуваються по всій Україні постійно. Спеціалісти Центру реабілітації рукокрилих це науковці-біологи з великим досвідом, яких об’єднує любов до рукокрилих. Вони проведуть просвітницьку акцію, щоб люди познайомились з цими тваринами; відповідатимуть на всі питання. А ближче до вечора, коли стане темніше, щоб ворони вже не літали, — ми випустимо кажанчиків у природу. Люди матимуть змогу взяти тваринку на руку, почекати, поки кажанчик зорієнтується, куди летіти, і відпустити його.

Розмовляла Ірина Уварова.