Ірина Худолєєва: «Зранку я – директор школи, вчитель, а з вечора – майстриня гончарка»

У новому проєкті «Обличчя освіти», який нещодавно розпочав «Пильний погляд», ми розповідатимемо про вчителів, вихователів та наставників Кам`янського. Сьогодні наша героїня – директорка місцевого ліцею № 22 Ірина Худолєєва. Про доленосне значення невипадкових випадковостей, рейтинг школи й «народне радіо», рівень свободи у вітчизняній та закордонній освіті та модний хештег «яжмати», а ще про тонкощі опанування гончарного мистецтва та про малих гончариків — пані Ірина розповіла в інтерв’ю для «ПП».

– Бути авторитетним  директором ліцею й одночасно майстринею гончарного мистецтва – унікальне явище…

 – Не бачу суперечності, але давайте – все послідовно. Сказати, щоб я мріяла стати вчителем, а тим більше – директором школи, — ніяк не можу. Здається, що все відбувалося випадково. Сама я в школі активно займалася спортом. До речі, я навчалася в школі, де зараз працюю директором. Подобалося мені завжди осягати нові справи: і спорт, і науки, і рукоділля, то встигала в дитинстві займатися у десятку кружків. До того ж була старостою класу, любила завжди щось організовувати.

І от мріяла стати… артисткою! Наставляла мене на вірний шлях вчителька фізкультури: «Іро, давай допоможу вступити до спортивного вишу. Тут у нас конкурс великий, а в Ташкенті у мене зв`язки…».  Мама мене не пустила ні в театральний, ні в спортивний,- умовила йти до нашого індустріального інституту, і таким чином я стала теплоенергетиком.

Спочатку працювала з чоловіком у Кривому Розі – уявляєте мене призначили на підприємстві педагогом-інструктором зі спортивної роботи, бо, мабуть, не хотіли навантажувати молоду дівчину проблемами каналізації, водопроводу, вентиляції й таке інше. Згодом ми з чоловіком переїхали до Дніпра на новий житловий масив, де якраз будували школу. Я пішла туди просто спитати, чи не потрібні їм такі «педагоги», як я тоді була, і мене неочікувано прийняли на роботу вчителем праці, де я і пропрацювала майже 20 років. Паралельно  вчилась в інституті, здобувши освіту за фахом «Керівник навчального закладу».

Згодом дізналась, що оголошено конкурс на заміщення посади директора у моїй рідній школі № 22 в Кам’янському, і я вирішила спробувати. Тут згодився і мій досвід депутатки районної ради АНД — району Дніпра.

А ще якийсь загадковий вплив надала випадкова зустріч з мамою однієї з моїх випускниць. Ми не бачились років з десять, то вона після привітань раптом запитала: «Як ви там? Ще не директор школи?» Чомусь оце «ще» мене зачепило, значить люди бачать  мої перспективи, невідомий мені шлях?

У 2012 році я була призначена на посаду директорки Кам’янської школи № 22. І це було дуже відповідально з огляду на те, що я була випускницею цього закладу. Досвіду не мала, як казала моя мама: «не всю ієрархію пройшла», дуже хвилювалася, але у перші ж дні роботи відчула підтримку своїх вчителів, знайшла взаєморозуміння і з педагогами-ровесниками, багато з яких теж були випускниками нашої школи. До речі, за роки її існування – ми недавно самі спеціально порахували, — в різні часи тут працювали педагогами тридцять наших випускників.

Що мені до вподоби, — саме традиційне наслідування: випускники школи приводять сюди вчитись своїх дітей, онуків, і досить цікава іноді спостерігається картина. Приходять батьки з інших мікрорайонів – хочемо до вас. Питаю: а чому не ближче, до своєї школи?  – От саме тому, що я там навчався, і не хочу вести туди свою дитину… Або навпаки – батько навчався в нашій школі, а живе в іншому мікрорайоні й просить прийняти дитину саме до нас. Ми з розумінням до цього ставимося, бо це дорогого варте. Маємо гарний освітній потенціал. Згуртовану команду, високу репутацію серед людей.

– Часто чую запитання від знайомих, за якими критеріями обирати школу для дітей? З чого складається рейтинг, авторитет навчального закладу? У відкритих джерелах  є маса інформації щодо успіхів шкіл: про результати олімпіад, підсумки вступних кампаній до вишів, що тут головне?

– Найбільший вплив на рішення батьків має, на мій погляд, рейтинг вчителя початкової школи. Ведуть дітей – до гарного першого вчителя, у нас навіть бували черги до одного педагога, яка набрала майже два класи дітей, тож довелося формувати її клас жеребкуванням. Був період, коли люди оцінювали рівень школи за результатами ЗНО випускників, але скажу так: слава школи, врешті решт, передається з вуст в уста «народним радіо».

Нещодавно переселенці приходили й казали: нам порадили йти у ліцей №22. – Чому?- Так всі кажуть…  Складається певний загальний імідж, який ми ретельно підтримуємо, і в цьому плані важливо, що ми постійно шукаємо щось нове.

– Зараз у соціальних мережах освітяни почали активно обговорювати тему: «школа – не місце для постійних експериментів». Мабуть,  і педагоги, і батьки розуміють сутність проблеми, бо вже багато років українська школа шукає свій шлях і перебуває у стані нескінченних реформ.

– Тут важко однозначно оцінити ситуацію. Українська школа намагається акумулювати кращий досвід закордонної освіти. Зараз через війну та еміграцію ми маємо значний обсяг інформації про такий досвід.

– Як приклад, дуже багато говорять про кращі надбання, досягнуті у Фінляндії. Наші педагоги, безпосередньо спілкуючись з фінськими колегами, говорять про основну перевагу – певну свободу вчителя фінської школи від зайвих паперів…

– А сьогодні у нас теж є свобода: вже не дуже вимагають конспектів (свого часу я від руки складала їх сотні), зараз головне мати структуру уроку, розуміння, що ти даси й де візьмеш матеріал. Є море потрібної інформації, залишається лише вмотивувати учня і передати знання. Тим більше є 30% простору і для варіації програм.

Тут існує інший проблемний момент: з`явилось дуже багато прав і свобод у батьків і дітей. І це —  без важелів відповідальності. Звичною картиною стало, коли до школи приходять батьки з метою «потужно вишикувати» вчителя. Він і стоїть перед ними по стійці смирно, дуже часто відчуваючи себе беззахисним. Намітився в останні роки активний батьківський рух у соцмережах під хештегом: «яжмати».

Одна з моїх колег виїхала під час війни до Норвегії, і ми часто спілкуємось на тему, як там організовано навчання. Колега розповідає про зовсім інший підхід, там проблемні питання відразу вирішуються колективно. Дуже оперативно і справедливо.

Є ще одна проблема: нам зараз важко відійти від стандартів академічної радянської освіти, намаганнями за будь-яку ціну «впхати» безліч непотрібних знань та інформації дитині. Нам самим треба віднайти потрібний баланс, і на це пішло ще не так багато часу в становленні української школи. Вважаю, що головне – об`єднати корисне і цікаве. Я бачу такі перспективи: сучасні лабораторії і майстерні, де діти матимуть змогу навчатися змістовно й цікаво, опановувати корисні вміння. А у більшості наших шкіл – застаріле обладнання в лабораторіях і майстернях, хоч за програмами НУШ (Нова українська школа) ця база фінансується, але поки що недостатньо.

Нещодавно ми їздили в Київ, у Новопечерську школу, дивились як обладнані майстерні. Там фантастично виглядають сучасні лабораторії з хімії, фізики, а коли ми навідалися до майстерень, де вивчаються різні технології, то побачили й крісло перукаря, і провідне обладнання кухні, і 3-D принтери. Це реальний шлях до мотивації учнів, бо великі перерви на дистанційні навчання далися взнаки, і дітям, і педагогам важко повертатися до нормального режиму. Дома діти здебільшого безконтрольні, сховалися за аватаркою, чи то слухають вчителя, чи то граються…

Я викладаю обслуговчу працю у дівчат. Проводжу онлайн уроки: «Дівчата, зібралися, давайте спілкуватися!». Ти — директор школи, ведеш урок праці у 5 класі, і у тебе з 16 учнів лише шестеро підключаються дистанційно… Як на це реагувати? Теми даю цікаві, але заохотити до навчання іноді буває важко. Підключаємо батьків, і тоді на зв`язку з`являються ще дві — три дитини.

Найпростіше завдання даю за критеріями самозарадності дитини, — це вміння застосовувати знання у побуті, навчаю, як скласти проєкт, обрати потрібні інструменти й матеріали. Прошу сфотографувати поробки або зробити відео з кулінарних вмінь. Нещодавно як виконане домашнє завдання отримала ролик з пакетиком чаю, який учениця повільно занурює в окріп… І таке буває.

Але треба навчитися сприймати дитину іншою. Не порівнювати з тим, як ми навчалися свого часу. Зараз навіть молоді вчителі кажуть мені: ми були не такими, ми не розуміємо нинішніх підлітків. Як відчувати нове покоління, його потреби, як зацікавити – це головне питання.

– Але саме у Вашому ліцеї віднайшли дуже цікаву відповідь і дуже перспективний напрямок – мистецький гончарний – практично єдиний в області.

– Починалося це теж загалом випадково. Наш ліцей був опорним закладом для дітей, які потребують допомоги у навчанні. У 2012 році вийшла відповідна програма, і почали створювати такі заклади. В якийсь період у нашому ліцеї навчалися одночасно 52 дитини з особливими потребами, зараз – 40 таких дітей. Є у нас фахові спеціалісти, разом з якими ми постійно шукаємо різноманітні форми роботи в інклюзивних класах. Одну з таких форм побачили в Білій Церкві, де є спеціальний заклад, що працює за профільними умовами фінансування з повною підтримкою програм інклюзиву. У нас заклад не спеціалізований, але ми дещо спробували втілити, за що я щиро вдячна нашим фахівцям.

Насамперед це стосується проєкту так званих «тан-історій». Мова йде про супровід дітей із синдромом Дауна або різних ступенів  аутизму до магазинів, музеїв, і за підсумками цих візитів діти намагаються створити історії, розказувати їх. До війни  у нас «тан-історії» набували розвитку, бо можна було зібрати дітей, зараз проєкт дещо зупинили. Так от, коли ми подорожували за досвідом, то в одному із закладів Києва, побачили керамічну майстерню. Для дітей з важкими розладами там працював фаховий кераміст, який їх терпляче навчав. А це – і дрібна моторика, і зацікавленість, і перспективи загального розвитку дитини. Ми захопилися ідеєю, як зробити подібне у нас.

Я взагалі – вчитель технологій, і хоч ніколи не ліпила, не малювала (шити, вишивати, в`язати, плести з лози, —  це звичні речі), та все ж захопилась. Виявилося, що в нашому місті гончарів немає, навіть в обласному центрі їх одиниці, почали умовляти одного молодого кераміста приїхати та нас повчити, а він нам і каже: неприбуткова це справа, я полишив гончарство і зараз займаюся тату.

І почали ми шукати майстер-класи з гончарства, думати, де придбати обладнання. Велику мали внутрішню енергетику, бо рухалися новим шляхом. Майже дивом вдалося нам придбати перше механічне гончарне коло, стареньке, беушне; активізували пошуки курсів навчання. Інтернет спрямував у містечко Опішня Полтавської області, телефон знайшли, але зворотного зв`язку не було.

У відчаї вирішила я звернутися до… Опішнянсього музею: допоможіть, я директор школи, ми хочемо створити гончарну майстерню, шукаємо майстрів, щоб повчитися. З музею неочікувано пишуть: саме у нас вже 10 років поспіль проводиться Академія гончарів. Терміново надавайте резюме – бо в Академію черга – і якщо вас відберуть, то чекаємо, навчимо. Ми бігом – глину купувати, знімати відео, як ми ту глину місимо, а здебільшого мучимо на старому гончарному колі – допоможіть! І про школу свою відео додали. Нас відібрали, запросили, а кому ж їхати? Відео знімала я сама, тобто глини в руках навіть не тримала, дівчат своїх питаю, хто поїде? – та ми не бачимо себе керамістами,- кажуть. Довелося їхати мені, бо сама ж кашу заварила.

Загалом повчилася там, потім в Опішнянському колегіумі, де навчають дітей гончарної справи з першого класу. Не дивлячись на ковід, у 2021 році колегіум прийняв уже шість наших вчителів, у тому числі педагогів початкових класів і фахівців з корекційної освіти.

Під час навчання мені пощастило, бо якраз приїхала до Опішні мисткиня Наталія Кармелюк, американка українського походження. Її родина емігрувала до США після сталінських репресій на Західній Україні, і завжди зберігала українську ідентичність, брала участь у діяльності спілки української молоді (СУМ), зберігала любов до українського мистецтва. У дуже поважному віці пані Наталія щороку приїжджає викладати гончарство в Академії музею Опішні. У себе в США вона викладає кераміку в одному з мистецьких вишів. То ж у мене був не лише унікальний досвід навчання, а й дуже цікаве спілкування з цією чудовою жінкою. Це надавало натхнення, сили, енергії.

Так і повелося – чомусь навчуся, потім передаю досвід у себе в ліцеї. Спочатку ми використовували гончарство для інклюзивної освіти, потім розширили для всіх. Університет, де я навчалася, вже десь виставляє мої студентські роботи, але це лише початок.

До речі, нещодавно я познайомилась з цікавим майстром Сергієм Редьком, який працює в традиції Трипільської кераміки. Це дуже чудово, а для мене вже стало звичним влітку проводити відпустку саме в Опішному, знайомитися з новими митцями, постійно відкривати щось нове.

– А переможницею цьогорічного обласного конкурсу «Вчитель року» Ви стали саме з гончарним напрямком?

– Сам конкурс містить певні завдання, теми яких визначаються жеребкуванням, тому ти себе показуєш як вчителя, не маючи змоги заздалегідь підготуватися до певної теми. Одна з тем була робота з глиною і я дуже мріяла, щоб саме вона мені дісталася, бо ж ніхто не працював з глиною. Але мені випала зовсім інша тема – перероблювання відходів, вторинної сировини. Я все одно пов`язала її з керамікою, доводячи те, що макулатура, пластик і дерево ми можемо здати, а кераміку – ні. Шукати завод, де це перемелють, додадуть до кахлю або зроблять шамот? Ні. Тому має сенс використовувати биту кераміку для виготовлення цікавих художніх виробів.

До речі, такого добра в нас накопичилось за перші місяці опанування гончарної справи – перші  тарілки виходили «не дуже» і стояли собі окремою стопочкою. То для конкурсу я і використала цю «стопочку», продемонструвавши разом з дітьми процес виготовлення панно «Птах Перемоги». З кожної  тарілочки ми з дітьми робили свого птаха, а потім об`єднали в єдине ціле.

– За досвідом тепер напевно приїжджають до Вас?

– Можливо, не лише за досвідом, а і з цікавості. Ми зробили, наприклад, спільне панно з кераміки, проводячи майстер-клас для заступників директорів місцевих закладів освіти. Тепер це панно прикрашає наш ліцей. Проводили майстер-клас і для директорів шкіл під час міської педагогічної ради. Не перший рік організовуємо навчання для дітей і викладачів приватного навчального закладу за системою Монтессорі, запрошували нас і учні  ліцею № 27.

Допомагали ми волонтерам арттерапією з керамічного напрямку — розв’язувати проблеми професійного вигорання цих самовідданих людей.

– Як Ви витримуєте таке навантаження?

– Зранку я директор, вчитель, а після 17-ї  – гончар, працюю в майстерні, створюю щось своє та доводжу «до тями» дитячі роботи. Багато часу на це витрачається, але всі ці глечики, тарілки, горщики, солов`їні свищики – то така радість. Іноді здається – з тієї глини ліпимо по-Божому і глечики, і себе, і наших дітей, і людське тепле майбутнє.

Розмовляла Ірина Уварова.