«Це все  —  мій дім, об який я б’юсь!»

Авторка: Ірина Уварова.

…Йдемо вулицями Соцміста увечері зі знайомими. Вікна будинків наливаються теплим світлом, а декілька переливаються яскравими кольорами. – О, то люди вже вирощують розсаду на підвіконнях, — мрійливо-заздрісно каже одна зі знайомих (садівниця!). –  Та ні, — заперечує інша, — то нова у людей звичка після набридлих блекаутів – вмикати навіть посеред весни новорічні гірлянди. То не розсаду, а душу гріє…

Які ж вони, наші нові звички?

Сусідки поважного віку діляться: давно забули про в’язання светриків, шарфиків для онуків, — лише теплі шкарпетки хлопцям на фронт, з ранку до вечора. Або сітки маскувальні, коли оголошують збір жінок…

Їдемо маршруткою до центру міста, і на Ювілейному трапляється зустрічний кортеж «На щиті». Водій зупиняє автобуса, люди встають віддати шану герою, хоч цього, мабуть, і не видно зовні. Але хтось з автівки супроводу знімає на відео і нашу маршрутку…

У місцевих супермаркетах вже не виганяють людей в укриття під час повітряної тривоги (хибна звичка), але «свіжих» переселенців з прифронтових територій тут добре видно: лишають кошики посеред магазину, хапають дітей і біжать. Ті, хто перейняв нашу хибну звичку, від своєї страшної, вирослій на біді, відмовляються лише частково. Нікуди вже не біжать, лише дітей обіймають міцно…

«Війна породила нові звички. Я це час від часу відстежую, – каже Сергій Притула в медіапроєкті «Розмова». – Наприклад, є люди, які донатять нам на фонд щоразу, коли вмикається сирена оповіщення повітряної небезпеки. Є люди, які донатять щоранку. Це відбувається на рівні: почистив зуби, попив кави, закинув донат, пішов на роботу. Сума неважлива! Головне, що люди вигадують собі такі речі, які стають звичками». Сергій Притула переконаний, що після перемоги ця звичка нікуди не подінеться: «Людина, яка призвичаїлася до соціальної відповідальності в той чи інший спосіб, більше ніколи не буде байдужою до хоспісу, де живуть старенькі, до сиротинця, де мешкають діти різного віку, до хворих, до людей з онкологією. Ця людина ніколи не пройде повз громадську організацію, яка збиратиме гроші на реабілітацію чи соціалізацію дітей з аутизмом або з синдромом Дауна. Ті речі, які, на жаль, були дичиною в 90-ті чи нульові, й лише в останні десять років почали розвиватися, після війни нікуди не зникнуть. Я переконаний у цьому! Страшенно вірю, що українське суспільство залишиться в царині благодійності, соціальної відповідальності, меценатства, менторства на дуже топовому рівні. І ми ще будемо показувати іншим приклад!».

«Моє покоління говоритиме своїм дітям: ви що, який вигляд з вікна?– пише у своєму блозі  Катерина Смачило. – Беріть тільки на нижньому поверсі. І ще питатиме: а що там поруч є? І додаватиме: тільки ж так щоб ні біля яких аеропортів. Моє покоління триматиме вдома продукти, що швидко не псуються. Навіть я. Я, людина, яка майже не готує. Крупа. В хаті має бути крупа. А ще — заморожене масло і консервований тунець. Сіль. Цукор. І мед.

Моє покоління нагадуватиме своїм дітям: якщо не буде електрики, то вода у вас буде тільки до 10 поверху. І знову казатиме: беріть квартиру на нижчих поверхах!

І в монолітно-каркасних будинках. Або біля метро. Моє покоління проситиме своїх дітей тримати завжди заправлені чи заряджені автівки. Моє покоління не уточнюватиме причин своїх порад. Але всі все мовчки розумітимуть. А діти? Діти собі тихо шептатимуться. Шептатимуться типу баба потроху дурніє від своїх літ.

А баба?.. баба просто матиме колективну травму. Травму і, я маю надію, мудрість. Мудрість виховати нове покоління так, аби нарешті воно могло сказати бабиним внукам: та робіть ті скляні вікна від підлоги до стелі, якщо хочете. Однаково р…сії більше не існує».

Якщо вдатися до статистики, то виявляється, що війна змінила і наші харчові звички.У фейсбуці натрапила на результати свіжого опитування з цього приводу. «Серед ключових факторів, що впливають на зміну у звичках харчування респонденти називають підвищення цін на харчові продукти, тривалий стрес та атаки ворога із їх наслідками. Проте при деталізованій оцінці стрес (83%) займає перше місце серед чинників впливу на зміну харчових звичок. Через стрес та емоційне виснаження половина опитаних українців харчується нерегулярно (49%), а також вживають більше нездорової їжі (42%), мають знижений апетит (41%) та пропускають деякі прийоми їжі (41%). Блекаути також мають відчутний вплив на харчові звички українців. Наслідком відключень електрики, опалення або води респонденти найчастіше називали те, що надають перевагу продуктам тривалого зберігання (59%) та холодній їжі (50%). Також серед опитаних, лише у 17% людей не змінився бюджет на продукти. У 12% респондентів він збільшився. Натомість 67% українців почали економити на харчових продуктах. Найбільше доводиться економити на харчуванні респондентам, старшим за 56 років – 77%».

До речі, нові звички, породжені блекаутами, – окрема тема. Звичним стало вже десятою дорогою оминати ліфти. Навіть за наявності світла. Люди діляться у соцмережах порадами та власними переживаннями: «“Хіба що світло щойно увімкнули, і є хоч якась гарантія, що я не просиджу у темному ліфті кілька годин. У ньому, до речі, добрі люди поставили рятівну коробочку із водою, заспокійливим і навіть якимись смаколиками — для застряглих бідолах».

 «Подбати про те, аби було що поїсти у темряві — це головне правило блекауту. Коли світло відключають, я відразу іду до холодильника і дивлюся, що у ньому може не вижити”, – пишуть пенсіонери. – Якщо сире м’ясо — його треба посолити, ягоди — перемолоти на варення, а ковбасу краще з’їсти чи засмажити”.

Молодше покоління вигадує свої способи. «Вчора ввечері, очікуючи, що вранці не буде світла, я заздалегідь заварила собі каву в термосі, — пише дівчина. – Вода, звісно ж, має бути у кожній вільній каструлі, мисці, пляшці та відрі. Щоправда, до ранку кава геть вистигла — був такий собі колд-брю, дуже по-хіпстерськи»,  – жартує дівчина про свої нові звички.

«Айтішниця Яся знає ще більш інноваційний лайфхак — як приготувати яєшню на свічках. Схему вона опублікувала у своєму твіттері. Не можна розслабитися навіть у салоні краси. Жінки розповідають, як мерзнуть у перукарнях із помитою головою, та бігають із манікюрницею домальовувати нігті додому. Перемо по ночах, після 23″, – каже Лариса із Харкова. Сусіди вже звикли й навіть не лякаються цих гучних звуків по ночах — вони теж у той час перуть, — пояснює жінка».

“Маю нове правило: бачиш воду — іди в душ”, – розповідає інша харків’янка. Щоб зняти напругу вдома, вона розвісила у себе новорічні гірлянди на батарейках».

І знайомі, й незнайомі погоджуються, зараз ми в житті стаємо тихішими. Мова не про петарди та гучну музику з вікон. Десь читала ще на початку повномасштабного вторгнення, що у дитячих садочках Польщі, куди прийняли дітей перших українських біженців, на другий чи третій день повісили оголошення на дверях: «Повітряні кульки заборонені»…

Менш галасливими стають автівки. Про це пише блогер Єржан Єсімханов, правда, не на тему звичок, а у роздумах про…розумність людську.

Та з темою звичок це перетинається цілком органічно: «Не дуже розумні обожнюють галасливі автівки — ці, що їдуть по спальних районах з гуркотом, ніби танк на параді. Їм здається, що чим голосніше реве мотор, тим більше їх помічають. І їх таки помічають. Просто не як сильну особистість, а як великий шмат гучного звукового сміття. Не дуже розумні — говорять голосно. Телефоном в маршрутці, в черзі до терапевта, на зупинці й навіть у церкві. Обов’язково з іменами, подробицями, драмами. Обговорюють чужі родини, дітей, “як хто зятя вибирав” — аби всі чули. Парадокс: справді важливе рідко озвучується голосно. Бо глибоке — любить тишу. Гучні люди ще й музику слухають так, щоб аж вікна в сусідів тріщали.

І чомусь так виходить, що чим гучніше лунає музика — тим вона частіше сумнівної якості. Хороша музика — не потребує того, щоб її “врубали на повну”. Вона пробирає і в тиші. Мудрі люди — не кричать. Вони не лізуть зі своїми поглядами в особистий простір інших. Не нав’язуються. Не доводять, що мають рацію, а просто живуть і говорять так, що їх хочеться слухати. У них — тиша в голосі, спокій у словах і глибина в думці. Можливо, все тому, що розумна людина розуміє: шуму в цьому світі й так забагато. У прямому й переносному сенсі». 

То зрозуміло, чому зараз – стає тихіше?

…Цікаво було б порівняти нові звички зі старими. Особливо такими, що споконвіку дивували іноземних гостей. В інтернеті надибала на перелік таких старих наших звичок: там вони – з поясненнями, але, як на мене, то все зрозуміло і без коментарів. Українці мають багато знайомих і мало справжніх друзів. Українці лікуються без лікаря. В Україні можна просто взяти та піти у гості. Треба знімати взуття вдома в українця.  Українці вимогливі щодо дотримання обіцянок. Українці мають дивний гумор, бо  український жарт, він як капуста, – купа нашарувань. Тобі розказують половину історії, а решту половину ти маєш здогадатися сам. Найгірше, що смішна якраз друга половина (Це враження іноземців). Не змінилося нічого, а гумор став…як би то сказати, ще більш дивним і смішнішим.

Наведу улюблений фрагмент з блогу Віталія Чепиноги:

 «Дзвонить мені зять, каже: Віталій Михайлович, вам не треба відєонаблюдєніє на хату й город?

Я йому кажу: я якось про це серйозно не задумувався.

Він каже: я думаю, треба брать, бо воно потом буде дорожче вдвічі…

Думаю, якщо буде вдвічі дорожче, треба брать однозначно. А якщо, не дай Боже, втричі?

Коротше, поставив я те відєонаблюдєніє, тепер все бачу.

Дивлюся онлайн, як коти серуть в городі круглосуточно.

Що цікаво: рудий кіт сере в кутку, під черешнею, в 04.13-04-21, кожен ранок.

А сірий – то сере, то не сере. То в п’ятій ранку висереться, то в шість вечора. І, де попало. Ніякого графіку. Локаційно втрачений. Підозрілий. Треба буде до нього уважніше придивиться, я таких не люблю»…

Українки не вміють розставляти пріоритети, Це дивувало й дивує іноземців з огляду, що наші жінки все встигають, беручись одночасно за купу справ. Тут і про нову нашу звичку – боротьбу з матюччям, що рветься з язику, доречно пригадати. Пише одна жіночка у блозі про життя без світла: “Одного разу в темряві так добряче стукнулась ліктем об раму дверей, що вирішила надалі в таких випадках вигукувати фразу: “Яке мені все це рідне і дороге серцю!” – це все ж мій дім, об який я б’юсь».

Це все — мій дім, об який я б’юсь. От і все про право чіпати наші звички – хоч старі, хоч нові.