Яна Курись: «Вчитель, який отримав знання, сів і сказав: цього досить, це – не вчитель, і в сучасному світі він існувати не може”

«Пильний погляд» продовжує новий проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — заступниця директора з навчально-виховної роботи ліцею №29 Яна Курись. Про педагогічний світогляд, освітніх тренерів,  розмови з Кобзарем через штучний інтелект, а ще про образи батьків, коли їх не залучають до виконання домашніх завдань, ляльок на партах та різновиди ранкових вітань  —  в інтерв’ю з Яною Курись для «ПП».

 – Вас називають вчителем-новатором, що означає це поняття, які новації відбуваються зараз у початковій школі?

 – Коли я прийшла працювати до школи, то відразу захотілося запроваджувати щось нове, цікаве: просто писати на дошці та сидіти за партою дітям не цікаво. Тому всі можливості, які виникали, я намагалася випробувати. І ось, коли в освіті відбулася нова реформа «Нова Українська Школа» (НУШ), постав виклик: перед тим, як почати навчати дітей, спочатку треба осягнути всі новації вчителям, тобто, поміняти педагогічний світогляд.

Нарешті прийти до того, що не знання головне, а дитина, не варто автоматично вбивати знання в голови дітям, потрібно допомогти дитині зрозуміти, де вона може взяти знання і як може їх застосувати.

Не секрет, що у нас в освіті більша частина педагогів працювали ще за радянських часів, і ламати звичні стереотипи дуже складно. Тому виявилася потреба у педагогах, готових працювати по-новому. Я погодилася на цю «авантюру», якщо можна так сказати, але справа вийшла вдалою: ми пройшли навчання, певні тренінги – спочатку як вчителі, готові працювати в новій українській школі, а згодом – почали навчати й колег з нашого міста вже у новій ролі —  освітніх тренерів. За цей період встигли навчити близько 130 вчителів в нашому місті.  

Це трохи дивно, але на той час я була тренером-теоретиком, який гарно розуміє теорію, але не встигла випробувати всі тонкощі на практиці. І ось коли дійшла моя черга набирати клас за програмою НУШ, було трішечки лячно, як реально це все буде працювати. Але виявилося, що програма НУШ – це настільки захопливо, по-справжньому круто!

Я люблю, коли мої діти зранку біжать до школи, з нетерпінням чекають початку уроків. Вони особливо люблять предмет «Я досліджую світ», де кожного уроку мають можливість відкривати для себе щось нове, мандрувати у невивчені галактики, переміщуватися на різні континенти та вивчати будову власного тіла. На уроках ми працюємо групами або в парах, — це дає можливість дітям навчатися комунікувати один з одним, находити спільну думку у досягненні поставленої цілі. І, звичайно, я зрозуміла, що це зовсім не так легко, як виглядало в теорії. 

Важливо, щоб і для вчителя, і для учнів уроки завжди ставали відкриттями чогось нового.

Нещодавно з’явився ще один виклик – сертифікація (атестація освітян з досить високими критеріями до опанування сучасних вимог), вирішила спробувати себе і тут. В цьому році я пройшла відбір сертифікованих експертів, які мають приймати іспити третього етапу сертифікації учителів початкової ланки. Єдине, що певним чином бентежить, це розмови про нібито застарілість програм НУШ з позиції Міністерства освіти України. Знову початкову ланку чекає нова реформа, і що це буде – поки не відомо.

 – На медіаресурсах Міносвіти, проте, з’явилася дискусія: «школа – не місце для експериментів»…

 – Кожні чотири роки в освітній галузі проходить нова реформа. І мені чомусь здається, що люди у міністерських кабінетах є лише гарними теоретиками, безнадійно відірваними від реалій життя, і часто те, що вони малюють у своїй голові, не збігається з реальністю. Цей розрив і є чинником нескінченних реформ. Це моя думка.

 Я вважаю, що зараз вчитель має певну академічну свободу. Якщо раніше у нас було чітко прописано, скільки уроків має бути на одну тему, скільки на іншу, то зараз вчитель самостійно обирає цю кількість. Але йому треба завжди ретельно готуватися, тому що діти зараз більш вимогливі, вони не кивають покірно голівками, коли вчитель їм щось каже, діти намагаються глибше зрозуміти тему, можуть сперечатися з вчителем, бо десь чули іншу думку.

– Тоді вчителю, мабуть, треба знати й всі комп’ютерні ігри…

 – Логічно. І ми це вчимо, навіть пробуємо працювати з дітьми, використовуючи певну термінологію і сутність комп’ютерних ігор. Коли ми вивчали тему Кобзаря, то обговорювали,  що, на жаль, немає можливості поспілкуватися з великим поетом, але за допомогою штучного інтелекту організували бесіду з Шевченком, почули відповіді на питання, які хвилювали дітей. Можливо це виглядає досить дивно, але досягнуто головного — дітям це було дуже цікаво.

 Ми постійно рухаємося, не зупиняємося. Вчитель, який отримав знання, сів і сказав: цього досить, це – не вчитель, і в сучасному світі він існувати не може.

 – Діти інші, вчителі теж намагаються весь час опановувати нові знання, а чи змінились батьки?

– Батьки теж зараз інші. До прикладу, зараз у других класах ідуть тематичні місячники: ми кожен місяць мандруємо якимсь материком. Зараз ми мандруємо з дітьми Австралією. За  тиждень у нас буде проєкт «Океанія», ознайомлення із підводними мешканцями цього регіону, підсумком якого стане… великий акваріум із цих мешканців. Кожна родина зробить свою рибку з підручного матеріалу: пластиліну, паперу, картону і так далі. Ми в класі це все об’єднаємо в один акваріум, який у нас не просто прикрашатиме приміщення, а слугуватиме пізнавальній меті.

Коли діти мандрували Африкою, то робили з батьками маски племені Масаїв, піраміди. Що це дає? По-перше, у цей важкий час родина може ввечері об’єднатися за якоюсь спільною справою. Це вже плюс. По-друге, коли дитина приходить додому  з палаючими очима і починає розповідати все, що вона дізналася в школі, то часто мені батьки говорять: боже, ми й самі  такого не знали, скільки наші діти знають. А втретє, батьки  переймають дитячі захоплення, і коли буває, що  ми самостійно – тільки з дітьми, робимо проєкт в класі, а додому нічого батькам не «задавали», то вони навіть ображаються: ми теж хочемо працювати.

 – Нещодавно я почула про явище, яке досить бентежить: репетиторство у початкових класах. Як Ви можете це пояснити?

 – Ну, я не буду заперечувати, що цього немає,  дійсно таке явище існує. Але, ви знаєте, все ж таки, на мою думку, до репетиторів звертаються здебільшого ті батьки, які не хочуть особисто приділити увагу своїй дитині.

Батьки з роботи приходять пізно ввечері, а ще треба зробити уроки з дитиною –  починаються сварки, непорозуміння, то така родина вирішує часто: краще найняти репетитора і «здихатись проблем».

 Загалом сучасні діти – це зовсім інше покоління, з ними складно тому,  що треба багато вчити, а вони до цього не звикли, просто втрачають увагу. Їм через кожні 15 хвилин треба міняти вид роботи, міняти вправи для того, щоб трималися в тонусі, для того, щоб вони нормально працювали.

 – Зараз досить багато батьків скаржаться на те, що діти майже не розмовляють, що почастішали випадки інклюзії з відставанням у розвитку…

– Ми з нашим логопедом часто спілкуємося, то якраз проблеми неправильної вимови можна виправити. Чи стає дітей, які не розмовляють, чи мають важкі відхилення від норми, більше? Не певна. Можливо таке враження складається тому, що раніше ті діти були ізольовані, і ми їх майже не помічали в нашому суспільстві. А зараз вони вийшли у відкритий простір, займаються у шкільних класах. Але питання виникають інші, інклюзія теж є різна.

У нас, наприклад, в початковій школі є хлопчик, який погано чує; є дівчина, яка має проблеми з поставою. І займаються у нас діти з аутизмом, яким важко працювати у соціумі, але законодавство вимагає, що вони мають перебувати у звичайному класі. Тут постає багато питань, треба знаходити належні форми навчання. Такі діти у нас поки що навчаються на педагогічному патронажі, тобто у них є окремі години, коли вони приходять до школи, і вчителі з ними працюють. А от на  всіх заходах, уроках малювання,  трудового навчання, тих, що не потребують великого навантаження,  всі діти — в класі, всі разом.

Я думаю, що з кожним роком кількість таких дітей не буде зменшуватися. Хоча, не знаю, говорять, що невдовзі це саме ми будемо рідкісні, а такі діти будуть звичайною нормою в нашому суспільстві…

 Але ви розумієте, коли ми починали роботу з дітьми, які мають особливі потреби, у нас було спочатку дві дитинки, і вже це було лячно, бо не знали, що робити і як робити. А зараз ми вже впевнено рухаємося і намагаємося допомогти, кожному. І важливо, що у класі всі  — разом, і навіть асистент вчителя – це друга мама в класі, — допомагає всім, а не тільки дитинці з особливими потребами.

 – Ви – педагогічний  тренер, то  як ви бачите, що людина любить свою роботу?

– Знаєте, мабуть, у людини, яка любить свою роботу,  горять очі,  вони світяться зовсім особливим світлом. Можна лише тільки поглянути на людину, щоб зрозуміти, з бажанням вона приходить на свою роботу, чи просто для того, щоб отримати  гроші. А по-друге, дуже корисно просто стати в стороні та подивитися на спілкування вчителя і дітей.

Вчитель, який любить те, що він робить, тут яскраво проявляється: діти до нього тягнуться, розповідають всі свої секрети, вони завжди разом. А вчитель, який приходить тільки для того, щоб побути вчителем? Тримайтеся від нього якомога далі.

 Знаєте, нещодавно в мене така ситуація трапилася: наприкінці навчального року прийшли батьки й говорять: ми хочемо перевезти дитину до вас з іншої школи. Я кажу: а чому ви одразу до нас не прийшли? – Та от, розумієте, ми все ж таки подумали, ваша школа – трохи далі, а треба, як дитині зручніше… А та дитина наприкінці року заявила категорично:  я більше в  школу не піду. – Чому? – Вчитель нічого не пояснює, нікому я там не потрібний. І я тоді  кажу: ну, добре, давайте ми вас заберемо у вересні. А вже наприкінці  вересня приходить мама ця до мене з отакими очима:  Яно Леонідівно, я не знаю, як вам вклонитися, бо моя дитина приходить додому – натхненна, радісна: мама, я розумію, що з вчителькою можна просто спілкуватися, і вона мене чує. То ж відбулася зустріч з вчителем, який любить свою справу.  Для мене це дуже багато важить. А все інше, ну, це таке.

Ми буваємо різні. І навіть своїм колегам завжди кажу, що б у вас там не робилося на душі, в клас  заходимо і з посмішкою. Бо діти це все відчувають.

 – Як правильно любити дітей, чи можна цьому навчити? Ця любов – вроджена якість, чи виникає, коли вже маєш своїх?

– Ви знаєте, у мене ціла педагогічна династія. Така ґрунтовна династія вчителів: моя бабуся була вчителем української мови, моя мама вчитель зарубіжної літератури. Моя сестра — проректор університету. І от я – в  цій династії.

А ви знаєте, дивлячись на свою маму у дитинстві, я іноді її ревнувала. Мама, до речі, теж була заступником директора з початкової ланки цієї школи й 50 років відпрацювала на цій педагогічній ниві. І кожен день, коли вона приходила до школи, то поринала в ту атмосферу любові до дітей, поваги до своїх колег.

Малою я  їй казала: мамо, ти любиш інших дітей більше, ніж мене. Але вона завжди знаходила час і на роботу, і  на нас і з сестрою. Могла вночі сидіти, аби нам щось допомогти, щоб ми все виконали, і жодного разу такого не було, щоб ми пішли без виконаних домашніх завдань. Це було взагалі щось нереальне! І знаходячись в цій атмосфері, я, мабуть, ще з початкової школи знала, що  буду вчителем.

 Зараз стає зрозумілим мамин подвиг життєвий, бо іноді буває важко, приходиш додому виснаженою до останньої краплі, а рідні просять: поспілкуйся з нами, розкажи про щось. Відповідаю: не можу поки що. Дайте трохи часу, бо я  хочу просто помовчати.

Але ось тут – в школі — я готова виплеснути найкращі емоції,  віддати все, що я можу. Щось у душі змінює шкільний ранок, надає наснаги й сили.

У  нас навіть є така традиція, що щовівторка ми з дітьми вітаємося різними способами. На стіні класу висять зображення сонечок, і на кожному — свій спосіб вітання: обійми, рукостискання, «дай п’ять» – хто як хоче обирає, торкаючись свого сонечка. І знаєте, коли дівчата торкаються до сонечка, де треба обійнятися, ну, це нормально, дівчата це люблять. А  коли це роблять хлопці, то це дорогого варте і  розумієш, значить, ти на вірному шляху. Якщо він хоче не просто тобі «дати п’ять», а прагне  обійняти й притулитися до тебе, значить живу недарма. Тому я дуже люблю вітатися.

 – А як Ви знімаєте професійне напруження, звідки берете енергію?

 – Ми недавно спілкувалися із колегами, як  навчитися перемикатися між школою і домом. Але насправді це зробити практично, нереально. Де б ми не зустрічалися, в театрі, чи то у поході на природу, — все одно у нас розмови про роботу, про  школу. Ми іноді любимо з колегами влаштовувати такі невеличкі пікнічки, де можемо просто помилуватися природою.

Ще рятівним колом є для мене кухня, дуже люблю готувати.

Все інше якось не дуже працює, відділити школу від дому не виходить.

Іноді  важко з дорослими, з батьками дітей —  зараз у нас пішла така тенденція, всі знають, що має робити вчитель, але ніхто не знає, що він має робити як батько.

– Про що діти зараз мріють?

– О, ви знаєте, скажу банальну фразу, про що б дітей ви не запитали, у них перше бажання – мир! Решта  залежить, мабуть, від того, про що ми говоримо на уроках і де ми буваємо. Якщо зараз спитати, то вам всі скажуть: хочу поїхати до Франції, до Єгипту… Як це не дивно, але наші діти поки що мріють про багато цукерок, смаколиків.

Щодо професій, то багато хто з дітей хоче стати рятувальником. Навіть дівчата. І оце мене навіть трішечки аж здивувало, бо ж дівчата хто у нас? Лікарі чи вчительки? А тут ні. Можливо, таким  вони нині бачать світ – беззахисним, який треба рятувати.

І водночас приносять до школи улюблені іграшки. Іноді вони питають: можна лялька  просто на парті посидить?  Кажу, якщо вона на уроці не заважає, хай сидить, якщо ж заважає – до  рюкзака. Єдине, у нас з ними табу — мобільні телефони: заходимо в клас, вимикаємо.

– До речі, про підручники та посібники. Там такі казочки зустрічаються страшні. А рекомендовано ж для читання у другому класі…

– Ми можемо обирати підручники, але в цілому я  з вами згодна – зараз є такі тексти, що дивишся і думаєш, як його пояснити  дітям? Казочки такі, що вони  навіть жорстокі для сучасного нашого світу. Але, це ж не догма, що я маю всі ці тексти прочитати. Тобто, тут автономія вчителя існує, і ніхто її не заперечує. Слава Богу.

 – Про що Ви, власне, сама мрієте?

–  Мир, Перемога. Мрію, щоб мої рідні й батьки були здорові, були поряд зі мною. Це для мене найважливіше, це моя підтримка, моя скеля. Мрію не зупинятися на тому, що маю, а зростати. Для цього не стою на місці, а намагаюся знайти щось цікавеньке.

 Розмовляла Ірина Уварова.