Надія Пирогова: «Я мріяла, що коли піду на пенсію, то обкладуся відповідною літературою і буду вишивати весь вільний час. Але, цим планам завадили росіяни й з першого дня повномасштабної війни я волонтерю»

Виставку вишитих картин Надії Пирогової, що нещодавно відкрилась у Центральній бібліотеці Кам’янського, відвідали чимало людей. Картини майстрині відрізняються якоюсь внутрішньою теплотою і світлом. Це й не дивно, бо як вона зізнається, в кожну з них вона вклала частинку своєї душі. Про те, що стало приводом для занять творчістю співробітниці МВС, як дніпрянка стала кам’янчанкою, чому у вишівці хрестиком більше теплоти, скільки тисяч бісеринок пішло на портрет Тараса Шевченка, який час знадобився, щоб покрити бісером всю карту України, а ще про волонтерство, де плетіння сіток та створення кікімор для фронту теж доволі творчі процеси — Надія Пірогова розповіли в інтерв’ю «Пильному погляду».

 – Пані Надія, як давно Ви займаєтесь вишиванням бісером?

– Я почала вишивати приблизно років 15 назад. Хоча потім у мене була певна перерва. Приблизно п’ять років я цим не займалась. Деякий час я захоплювалась здебільшого вишивкою хрестиком. Мені здається, що в картинах, які вишиті «хрестиком», більше теплоти й природності. А от картини, які вишити бісером, вони більш «холоднуваті». Але це моє особисте бачення.

У мене мама дуже гарно вишивала, але мене особисто це ніколи не приваблювало. Потім, десь приблизно пів року після того, як мама померла, у нас в кабінеті свою вишиту картинку повісила одна моя колега. Вона мене так вразила, що я зрозуміла, що не можу працювати, а просто сиджу, дивлюсь на цю картину і милуюсь нею. Я захотіла створити щось подібне сама. Ми придбали нитки, знайшли схему і я вишила свою першу картину. Але мені здалося, що одна картина виглядає якось самотньо, що їй потрібна пара. Тому я вишила другу картину. І так поступово я захопилася цим процесом. Далі зупинитись було просто неможливо.

Вишивала я зазвичай вночі. Оскільки я працювала з дев’ятої ранку до шостої години вечора, то на вишивання залишалися тільки нічні години, коли вже всі члени родини лягали спати.

– До того, як почали вишивати бісером, мали якесь відношення до мистецтва?

– Ні, ніколи. Малювала колись у школі, отримувала четвірки та п’ятірки, але потім ніякого відношення до мистецтва не мала.

Я тридцять років пропрацювала у системі МВС. А там ненормований робочий день (посміхається).  Тому у мене на якусь творчу діяльність просто не залишалося часу. Я навіть ніякого уявлення не мала про техніку вишивання, хоча у нас у родині були вишиті мамою рушники — ми їх вішали на ікони. А потім, після того, як я побачила ту картину, то просто не могла заспокоїтись поки не спробувала сама вишивати.

– Є у Вас якісь особливо улюблені теми?

– Мені до вподоби сільська тематика. Я дуже люблю українське село. І на цій виставці також є кілька робіт, присвячених саме українському селу, які вишиті бісером та хрестиком.

– Які враження у Вас залишилися після відкриття виставки в Кам’янському?

– Неймовірні! На відкриття виставки зібралось багато людей. Я навіть не очікувала, що буде стільки охочих відвідати цей захід. Окрім місцевих моїх знайомих, приїхали навіть волонтери з Дніпра та з Верхньодніпровська. Коли інформація про виставку з’явилася у соцмережах, то  багато моїх знайомих та колишніх колег «лайкали» ці пости, вітали мене. Я думала, що мене вже забули, а виявляється, що ні, що мене пам’ятають. Це було дуже приємно. А ще під час відкриття виставки було зібрано півтори тисячі гривень для наших захисників, які  передали на потреби 3-ї штурмової бригади.

– Скільки у Вас загалом картин?

– Зараз точну кількість я навіть не назву. У мене було десь близько ста робіт. А може навіть і більше. Велику кількість я просто роздарувала знайомим і друзям. Особливо вишиті ікони. Мене інколи навіть просять вишити ікону, або картину з ангелами до якогось свята чи значної події, наприклад як подарунок до весілля. Мені приємно, що людям подобаються мої роботи. Вони вишиті з душею і я їх всі люблю. Але я без будь-якого жалю віддаю людям.

Тому зараз у мене залишилось приблизно п’ятдесят картин, більшість з яких представлена тут на виставці. І ще є вишиті ікони, проте ми вирішили не додавати їх в експозицію виставки.

Коли я дізналась, що наша бібліотека має ім’я Тараса Григоровича Шевченко, то поставила собі за мету вишити його портрет і подарувати колективу бібліотеки. Зараз ця картина також є в експозиції виставки, а потім вона залишиться у бібліотеці.

– Скільки часу в середньому у Вас займає робота над картиною?

– Якщо чесно, то це захоплення займає багато часу і коштів. Вишивка бісером це доволі недешеве задоволення. Щодо часу, то тут по різному буває. Все залежить від складності картини.

Наприклад, портрет Тараса Шевченка я цілеспрямовано вишивала приблизно три тижні. Для цієї картини мені знадобилось десь 14-15 тисяч бісеринок. Взагалі на швидкість роботи впливає багато факторів: світло, погода, різноманітність кольорів.

Карту України, яка також є тут на виставці, я вишивала приблизно місяць. До речі вона мені дуже подобається, я ставила її перед собою і просто милувалася. Але на цю картину я також використовувала весь свій вільний час. Як тільки випадала вільна хвилина, то брала в руки голку.

А так, я намагаюсь кожного дня ходити плести маскувальні сітки для наших захисників. Ми це робимо разом з іншими жінками у благодійному фонді «Ми з Кам’янського».

Але ж самі ви, наскільки мені відомо, не з Кам’янського?

Зараз я вже можу сказати, що я з Кам`янського. Дійсно, моє рідне місто – це Дніпро, але я сім років тому переїхала жити до Кам’янського  і наразі вважаю себе місцевою жителькою. Знаєте, як я сюди приїхала, то мене дуже приємно вразило місто. Певний час я відчувала себе як на курорті. Мене тут ніхто не знав, я також нікого не знала. Це було досить цікаво. Ти просто йдеш вулицею і не зустрічаєш нікого знайомого. А в Дніпрі мене багато людей знає. Я вже жила тут, проте ще чотири роки кожного їздила на роботу у Дніпро. Залишались тільки вихідні, тому майже зовсім не знала міста.

Вокзал, базар та магазини — оце й всі місця, які мені були знайомі (посміхається). І я мріяла, що коли піду на пенсію, то обкладуся відповідною літературою і буду вишивати весь вільний час. Але, цим планам завадили росіяни й з першого дня повномасштабної війни я волонтерю.

 – Про свою волонтерську діяльність можете розказати докладніше?

– У перші дні війни, 24-го та 25-го лютого, я бігала містом і все намагалась кудись «приткнутись», щоб бути корисною. Навіть до нашої тероборони намагалась долучитись. Потім побачила, що люди несуть пусті скляні пляшки – я у себе все повигрібала і теж віднесла до пункту (посміхається).

А вже більш організовано і постійно почала залучатись до волонтерської діяльності у Козацькій церкві Пресвятої Покрови, настоятелем якої є отець Феодосій. Там ми «з нуля» вчилися плести маскувальні сітки для наших захисників. Було важко, бо, окрім того, що ми тільки опановували навички плетіння сіток, так ще й приміщення де ми працювали не опалювалося. Згодом перебрались в інше приміщення на вулиці Широкій і дотепер тут працюємо з іншими жінками. Тут у нас умови значно кращі.

– А чи можна сказати, що плетіння маскувальних сіток, це теж певним чином мистецтво?

 – Так. Безумовно. За три роки ми, якщо можна так сказати, – «удосконалились», а спочатку плели сітки як вміли з якихось ганчірок і різної матерії, які нам приносили люди, зі старих простирадл, які передавали з лікарень. З таким матеріалом було важко працювати й ми як могли підбирали кольори. Якщо потрібного кольору не було або не хватало, то тканину фарбували.

Зараз ми плетемо сітки зі спанбонду і це значно прискорює процес, бо він є різних кольорів. Ми ріжемо його на стрічки, робимо надрізи, завдяки чому стрічки виходять довшими. Спеціально підбираємо кольори з урахуванням погодних умов, пори року та побажань захисників. Хлопці замовляють різні сітки. Комусь потрібно  зелені, комусь – коричневі, комусь – більш темні. Тому всі наші сітки – різні, отже це також можна назвати мистецтвом. Крім того, я  брала участь у виготовленні костюмів «кікімор» і «чугайстирів» для розвідників. Для цього ми брали мішковину, розбирали її на нитки,  фарбували їх у різний колір. І це теж певною мірою творча робота.

Розмовляв Віталій Доброгорський.