Володимир Ципуринда: «Коли я прийшов до театру, то зрозумів, що врешті-решт потрапив туди, куди хотів потрапити все життя»

Свого часу він грав у багатьох популярних у місті й далеко за його межами ансамблях. З 2012 року працює в оркестрі театру ім. Лесі Українки – грав на гітарі та бас-гітарі, а також виконував обов’язки головного диригента театру, робив оркестрові аранжування. А нещодавно герой інтерв’ю «Пильного погляду» відзначив свій 70-річний ювілей. З відомим у Кам’янському музикантом, педагогом і диригентом, артистом оркестру Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки Володимиром Ципуриндою «ПП» поспілкувався про захоплення музикою, яке прийшло через батьківський баян, цікаві факти пов’язані з нестандартним прізвищем, досвід роботи у ресторанах, відмову поїхати до Москви та стати частиною відомого колективу, доленосну зустріч з коханою дружиною, а ще про музикальну родину та роботу на театральній сцені.

 – Володимире Володимировичу, скажіть, Вас не лякає цифра – 70 років?

– Чесно кажучи, мені не віриться, що вже переступив 70 річний рубіж. До цього ювілею я відчував себе максимум на «п’ятдесят». А зараз починають снитися якісь сни, що я вже справжнісінький дід. Це ж просто жах якийсь (сміється). Виходить, що там уже попереду десь цифра 80 починає проявлятися. Тож потрібно якось поступово звикати до цього віку. Хоча, повторюся, почуваюся набагато молодшим. Можливо, завдяки своїм рідним, улюбленій роботі та колективу.

– У Вас дуже незвичайне прізвище. Напевно, воно має якесь грузинське походження?

– Не вгадали. Родичів серед грузинів у мене, наскільки я знаю, немає. А прізвище в мене справді цікаве. Коли я пішов служити в армію і потрапив у військово-морський флот, то коли ми були на розподілі, один мічман заявив: “Ось! Нарешті в нас хоч хтось буде з морським прізвищем!” Я тоді ще здивувався: «Чому – морське?» А він мені пояснює, що прізвище «Ципуринда» утворено від двох слів: «ринда» – корабельний дзвін і «цип» – на якому ринда висить. А коли я навчався в Харківському інституті культури, там на естрадному відділенні був один студент Алік Котляр. Він як гіпнотизер працював у цирку. У нього були якісь екстрасенсорні здібності. Одного разу він запропонував мені: «Давай я подивлюся твою ауру». Ми сиділи поруч і він мені розповідає: “Твоє коріння сягає кудись на північ: у Шотландію чи скандинавські країни. Практично всі твої предки були моряками. І твоє прізвище — це прізвисько недбайливого матроса-гуляки”. Ну і я теж, виходить, продовжив сімейну «традицію» і теж служив на флоті.

– Чому вирішили займатися музикою і в якому віці вперше взяли гітару в руки?

– Я з дитинства дуже хотів вчитися музики. Річ у тім, що в мене тато грав на баяні. Під час Другої світової війни він дійшов до Берліна і привіз із Німеччини як трофей баян. Ось на цьому баяні він самостійно підбирав мелодії. Спеціальної освіти в нього не було, але виходило в нього добре. І це мене так захоплювало, що я десь із шести років став теж брати татків баян і пробував складати якісь мелодії. Батько на це подивився і каже: «Давай ми тебе в музичну школу здамо?» Я й не заперечував і вступив до музичної школи по класу баяна, оскільки інструмент у нас був. А гітару вперше я взяв у руки, десь у восьмирічному віці.

Я жив у Південному районі, поруч із коксохімічним заводом і в нас там пацани грали у дворах на простих гітарах. І вже навчаючись у музичній школі, я дуже зацікавився і гітарою. Мені показали кілька найпростіших акордів, і далі я самостійно вчився на ній грати. І вже незабаром грав краще за всіх на вулиці — перевершив усіх місцевих «віртуозів» (усміхається). Батьки мені купили найпростішу гітару за сім рублів. Я зараз її згадую з жахом, бо на ній можна було й пальці поламати. Але я її «довів до розуму» – напилком підпиляв гриф, і стала вона набагато зручнішою.

 – Чому не продовжили далі вчитися музиці після закінчення музичної школи?

– Музичну школу я закінчив досить рано, коли був у сьомому класі загальноосвітньої школи. Мені не вистачало одного року, щоб одразу вступити до музичного училища. І я вирішив, що далі вчитися музиці не буду, але гітару не кинув. Поруч у нас був клуб БКХЗ, у якому старші хлопці грали в естрадному оркестрі. Мене це теж дуже зацікавило. Я поступово «прилаштувався» в клубі та створив там свою музичну групу. Мені тоді було років дванадцять чи тринадцять. У цьому гурті ні в кого не було музичної освіти. Я всіх сам навчав гри й на барабанах, і на гітарі, і на фортепіано. І ми навіть посіли друге місце в обласному конкурсі.

Але потім я якось поступово відійшов від музики та вступив до Енергетичного технікуму на спеціальність «Інженерна геологія та геодезія». Вирішив, що хочу стати геологом. Професія, овіяна романтикою далеких мандрів і пригод. Люди живуть у лісі в наметах, шукають корисні копалини, а ввечері грають на гітарах (сміється). Загалом, із професією, як мені тоді здавалося, я визначився. Навчався легко, оскільки в мене були здібності до точних наук: математики, фізики та хімії. Я «тягнув» на червоний диплом, але у 20 років у мене закінчилася відстрочка для студентів технікумів і мене забрали в армію. Мені тоді залишалося довчитися кілька місяців. Якби я тоді захистив диплом, то, можливо, я б далі й «пішов» у геологію. Але сталося, як сталося.

– Які спогади залишилися від армійської служби?

– Найкращі. Чесно.  Я служив у морській піхоті та вважаю, що потрапив у дуже хорошу частину. Служив у Москві, в охороні Головного штабу військово-морських сил. Але під час служби об’їздив практично всю країну: Мурманськ, Сєвєроморськ, Петропавловськ-Камчатський, Владивосток, Сєвєродвінськ.  Частина, можна сказати, була елітною, але на той момент у ній не було жодного музичного колективу. І я його там створив. Тож крім бойової служби, ми ще й творчістю займалися.

Я знайшов у частині кілька дуже хороших музикантів. Наприклад, разом зі мною служив ударник із популярного на той час ансамблю «Добрі молодці». І музиканти цього ансамблю допомогли нам із професійною апаратурою: вони привезли нам сучасну акустичну систему Regent і 3 мікрофони Shure 565. З такими ж мікрофонами Пугачова виступала.  У нас був дуже сильний колектив. Ми дуже багато виступали від своєї частини, зокрема і в Останкіно грали.

 – І після армії вирішили продовжити займатися музикою?

– Так, коли я демобілізувався, мені наші місцеві музиканти запропонували пограти разом із ними в ресторані. Мені якось одразу не дуже ця пропозиція припала до душі, але потім вирішив спробувати.

З армії я повернувся восени 1977 року, а на початку 1978 року мене запросили пограти в ресторані «Дніпро». На той час цей ресторан вважався однією з «найкрутіших» точок у Дніпропетровській області. Але і склад у нас теж був дуже сильний.  Я просто очманів від рівня музикантів і намагався їм відповідати. У цьому колективі я пропрацював два роки.

Одного разу до нас у місто приїхав популярний ансамбль «Інтеграл». Вони в нас у ресторані обідали, а потім після нашого виступу підійшли до мене із запитанням: «А ти б не хотів працювати в Москві в Росконцерті? Якщо згоден, ми тобі зробимо тимчасову прописку і будеш із нами грати». А я їм відповідаю: «Хлопці, я тільки звідти приїхав — служив у Москві». Але пообіцяв подумати до завтра. Завтра ми знову зустрілися і я відмовився. Я б, може, і рванув би разом із ними, але в мене була сім’я і дитина. Я вперше одружився в 19 років і поки служив в армії, у мене народився син.  Тому вирішив нікуди того разу не «зриватися».

– Я знайшов в інтернеті ще чорно-білу фотографію, де Ви граєте у складі вокально-інструментального ансамблю «ТРЕК». Що це був за гурт?

– Цю фотографію зроблено в ресторані в готелі «Зоря». А назвати так гурт запропонував я. Річ у тім, що в той самий час був один музичний колектив із Луганська з такою ж назвою. Ми з ними познайомилися, коли працювали в Сочі. Мені тоді так сподобалася ця назва, що коли ми повернулися додому, то вирішили наш гурт теж назвати «ТРЕК».  Ми з цією групою в «Зорі» потім пропрацювали 8 років.

– Ви і в Сочі працювали?

– Так, ми отримали пропозицію від Сочинського об’єднання музичних концертів попрацювати у них у місті. Від таких пропозицій ніхто не відмовляється. Тим більше що на той час у мене змінилася ситуація на сімейному фронті. Тож ми з моєю дружиною Ольгою пропрацювали там два роки в ресторані, який знаходився у щойно збудованому 27-поверховому оздоровчому комплексі «Дагомис». Я грав, а вона співала.

Знаєте, зараз я можу чесно сказати, що знайомство з Ольгою для мене — це справжнісінький подарунок долі, який кардинально змінив моє життя. Ми познайомилися на фестивалі дніпропетровських ансамблів, який проходив у нас у ресторані «Україна». Саме там я побачив цю дівчину і був одразу вражений її красою, чарівністю і голосом. У мене на той час за плечима вже був досвід двох шлюбів, а тут я закохався в неї з першого погляду як хлопчисько. Вона грала на фортепіано і співала, а я не міг від неї очей відірвати… І ось із цією дівчиною я вже живу разом 44 роки й продовжую нею захоплюватися, як у той перший день, коли її побачив.

– Діти Ваші теж пішли по стопах батьків?

– Так, у нас справжнісінька сім’я музикантів. І ми всі тією чи іншою мірою маємо стосунок до нашого театру. Ольга у нас тривалий час працювала в театрі — співала і була педагогом з вокалу.  Старший син — кларнетист в оркестрі. Молодший, Андрій, грав у нашому рок-концерті на гітарі, хоча взагалі то він скрипаль. Молодший онук Ваня навчається в музичному коледжі й теж нещодавно грав із нами в одному концерті. Старший онук навчався грати на кларнеті, але в нього не вистачало витримки займатися, і він музику закинув.  А ось молодшенький на скрипці грає із задоволенням. Андрій, мій молодший син, дав йому майстерську скрипку, і Ваня її зараз із рук майже не випускає.

– А Ви отримали врешті спеціальну музикальну освіту?

– Так.  З подачі Ольги я свого часу вирішив вступати до Харківського інституту культури і мистецтва. Вона мене переконала, що потрібно здобути відповідну освіту і документ. А в мене в Харкові був знайомий — диригент місцевої філармонії: Гаспудінов Микола Горефанович. Він був одружений з нашою сусідкою. І коли я до нього звернувся з проханням допомогти вступити до інституту, то він сказав: «Приїжджай, складай іспити, ми все влаштуємо — ти обов’язково вступиш». Я приїхав і питаю — скільки коштуватиме його допомога у вступі? А він мені: «Ти здавай! Потім домовимося!» Я склав перший іспит — трійка, другий і третій — теж склав на три бали. Я почав переживати, що щось тут не так. А він мене заспокоює: «Їдь додому, тобі прийде повідомлення про те, що ти зарахований». Я приїжджаю додому — мені справді приходить повідомлення. Але тільки про те, що я не пройшов конкурс. Я йому дзвоню, намагаюся з’ясувати, як так вийшло. А він відповідає: «Я не знаю, як так вийшло». Напевне, він ні з ким не домовлявся, а просто думав, що якщо я вступлю, заявити, що це він десь домовився і трохи на цьому заробити.

– І як же Вам вдалося зрештою вступити?

– Наступного року я вирішив вступати сам, без будь-яких протекцій і дуже серйозно готувався. Подав документи на диригентсько-хорове відділення і коли я приїхав, то вже на першому колоквіумі мені сказали: «Ви стовідсотково вступите».  Я тому щось поспівав, щось пограв.

Куратору курсу сподобалася пісня, яку я співав і він запитує: «А ви можете записати якось те, що щойно нам заспівали?». Я беру аркуш паперу й одразу починаю записувати ноти. Вони на це подивилися і кажуть: “Ми вас беремо! Складайте іспити!” І я склав усі три іспити на п’ять балів.

Навчався заочно, але з великим задоволенням. За весь час навчання в мене не було жодного «незадовільно». Кафедра у нас була дуже серйозна і вимоги до студентів були дуже високі, навіть якщо ти й на заочному відділенні навчався. Ось саме там із мене зробили нормального грамотного музиканта і диригента.

– Як змінилося Ваше життя після отримання диплома?

– Практично не змінилося. Одразу я хотів зайнятися диригуванням, але як подивився на заплати, які отримували диригенти, то вирішив, що краще продовжувати грати по ресторанах (сміється). І в ресторанах я пропрацював до 2012 року. Саме тоді мені тоді запропонували прийти в театр, і я погодився.

– Коли Ви виступали в ресторанах, зокрема й на такому відомому курорті як Сочі, чи доводилося вам грати перед якимись відомими на той час людьми?  Можливо, когось особливо запам’ятали?

– Так, ми грали перед багатьма відомими людьми. Та й виступали ми теж доволі часто разом із тодішніми зірками естради: Юрієм Антоновим, Аллою Пугачовою, Іллею Рєзником, музикантами гуртів «Аракс» і «Круїз». Загалом, є що згадати.

Але мені особливо запам’ятався один наш виступ вже тут, у Дніпропетровську. Ми грали на дні народження жінки, яка довго пропрацювала в прокуратурі України та була в дуже великих чинах. Гості там були дуже солідні, зокрема й кілька депутатів із Києва приїхали. Їй було 84 роки, але вона мене тоді вразила до глибини душі. Вона повністю зберегла ясність розуму і читала газету без окулярів. Вона пройшла всю війну і читала нам свої вірші, які написала ще дівчиськом у воєнний час. А вірші були дуже сильні. Коли почалася війна, вона тільки закінчила школу і тоді організувала групу жінок, які шили солдатам одяг і в’язали рукавиці.  І в той самий час вона писала вірші. Коли вона почала читати ці свої вірші, то ми всі в залі просто очманіли… Вони були настільки щирі, настільки зворушливі що я був просто шокований… Скільки років минуло, а я досі під враженням.

– Тобто виступи в ресторанах давали вам можливість не тільки заробити хороші гроші, а й познайомитися з цікавими людьми?

– Так. І це було дуже здорово. Ми з тим колективом, з яким грали в «Зорі», кілька років їздили влітку грати в Коктебель. А там завжди любила відпочивати радянська творча інтелігенція: актори, письменники, режисери.

Я там познайомився і потоваришував із відомим письменником із Дніпропетровська Віктором Проніним. Він писав детективні романи й після нашого знайомства, в одному своєму романі «Бризки шампанського» навіть написав про нас із дружиною. Дія в цьому романі теж відбувається у Коктебелі, і він у сюжет вставив наш колектив. Він писав цю книжку якраз тоді, коли ми там були й обіцяв нам: «Я і про вас напишу». Описував нас там по-різному залежно від настрою.

То в одному місті писав що у співачки з Дніпродзержинська був скрипучий голос, а в іншому  – що в неї чудовий голос. Він нам потім подарував цю книгу і підписав її. Але Ольга на нього дуже образилася за ті моменти, де була описана не дуже добре. А він вибачався: «Олечко! Це ж не ти. Це такий образ. Це такий художній прийом. Так потрібно для сюжету, а тебе я просто обожнюю!»

–  Життя у вас було цікаве, але 2012 року ви все-таки прийшли працювати в оркестр у театрі. Чому зважилися на цей крок?

– Якщо чесно, то на той час я давно вже мріяв попрацювати в якомусь серйозному музичному колективі, тому прийшов сюди працювати не роздумуючи. А коли сюди прийшов, то був просто вражений рівнем музикантів, які тут грають, вражений тим, як тут все відбувається, як тут все звучить. Я зрозумів, що врешті-решт потрапив туди, куди хотів потрапити все життя і займатися справжньою творчістю — грати в професійному колективі й самовдосконалюватися.  Саме тут я почав писати партитури як диригент. І зараз у мене є роботи, якими я пишаюся і за які мені не соромно.

– Наприклад?

Наприклад, вистава «Кайдашева сім’я». Там усі партитури мої. Мені Ірина Павлівна Чваркова (режисер-постановник вистави «Кайдашева сім’я») наспівала, як, на її думку, має звучати музичне оформлення вистави. Я записав це на диктофон і потім вдома сидів і писав партитури для оркестру. Там було десь близько сорока номерів. Я все написав за півтора місяця, хоча за своїм обсягом ця робота «тягнула» на пів року.

 – А що можете розповісти про свою педагогічну діяльність? Коли почали викладати в музичній школі?

– Ще до вступу до Харківського інституту, я викладав гру на гітарі в музичній школі №3. Освіти в мене профільної не було, але я був невеличкою легендою в місті, як гітарист (сміється). Мені подобалося працювати з дітьми і в мене це  виходило. Мої учні за рік занять «перескакували» пару класів і закінчували навчання раніше за інших.

– Яку музику ви любите грати?

– Я не поділяю музику на найкращу і найгіршу, на улюблену і нецікаву. Я люблю класику, я люблю джаз, я люблю джаз-рок, я люблю рок. От хард-рок я люблю дещо трохи менше (сміється). Деякі речі я там не розумію.

– Мені пощастило побувати на концерті «Оркестрова палітра. Магія звуків», де ви з Ольгою Біленко виконували знамениту інструментальну композицію для гітари і саксофона «Lily Was Here». Як правило, ви граєте у складі оркестру, а тут це був сольний виступ, і вся увага була прикута до вас. Що відчували в цей момент?

– Відверто кажучи, давно я так на сцені не грав, тому легке хвилювання в мене було. Крім того, коли ти вступаєш у складі оркестру, то граєш сидячи. А тут потрібно було встати та грати стоячи. І ти розумієш, що звик до гітари, яка лежить у тебе на нозі, поки ти сидиш на стільці. А тут її потрібно тримати в руках. А це вже інша постановка. Але якщо серйозно, то в будь-якого артиста, навіть найпрофесійнішого і найвпевненішого в собі, є легке внутрішнє хвилювання, коли він виходить виконувати сольний номер. Але щойно ти починаєш грати, це хвилювання зникає.  Тому що ти занурюєшся в музику і нічого іншого для тебе просто не залишається.

– Шкодували коли-небудь, що залишили естраду і прийшли в театр працювати?

– Ніколи. Сергій Анатолійович Чулков якось сказав, що театр має бути в серці кожного актора, в серці кожного артиста. Ось так сталося і зі мною. У мене театр у серці. Це при тому, що я навіть ніколи не припускав, що працюватиму в театрі та що мені тут буде так добре і комфортно.

 Розмовляв Віталій Доброгорський.