Чому Конституція України досі не стала справжнім Основним Законом?

Авторська колонка: Сергій Гузь.

Читаю останніми днями чимало дискусій про Конституцію України. Мовляв, чому ж вона не працює, чому влада й громадяни постійно її порушують, чому вона так і не стала тим самим Основним Законом, на якому тримається держава.

На мій погляд, Конституція — це не просто суспільний договір. Це одразу три договори: економічний, соціальний і політичний. У кожному з них мають бути визначені як права, так і обов’язки — як громадян, так і держави. І саме тому оцінювати її треба в розрізі всіх трьох напрямів.

Як вчили нас класики, фундамент будь-якого суспільства — економіка. І якщо дивитися на Конституцію через призму економічного договору, то головне питання — це розподіл національного багатства. Чи справедливий він? Чи влаштовує переважну більшість громадян?

Після розпаду СРСР Україна отримала у спадок радянську модель економіки: усе належало державі (формально – народу через державу). І перший виклик — як це багатство розподілити справедливо? Приватизація квартир, розпаювання землі, ваучери — на словах це мало б зробити громадян власниками. Але в реальності почався дикий дерибан держави. Поки люди приватизовували квартири, щоб просто не опинитися на вулиці, а тим часом еліти та «нові ділки» — прихоплювали найцінніше: підприємства, банки, інфраструктуру. Саме там і створюється національне багатство, саме вони — джерело доходу.

Коли активи вже були в руках обраних, почали писати під це закони, формалізуючи нову реальність. І виникає запитання: чи це той економічний договір, якого прагнули українці, коли виборювали свою незалежну державу? Не відповідатиму — кожен має зробити це сам. Але саме ваша відповідь визначатиме ваше ставлення до Конституції.

Наступний рівень — соціальний договір. Він мав би гарантувати захист тим, хто не може повноцінно брати участь в економіці: пенсіонерам, людям з інвалідністю, дітям. У ньому мають бути чітко прописані механізми доступу до освіти, медицини — не за товщиною гаманця, а за справедливими правилами. На папері все красиво: «безоплатна освіта», «безоплатна медицина», «гідні соціальні гарантії». Але на практиці — постійні відмовки: грошей немає.

Але ж гроші є наслідком економічного договору. Якщо той працює чесно — то чому соціальний буксує? А тепер нам ще й відкрито говорять: пенсій у майбутньому може не бути. Як же так? Люди 40–50 років виконували свою частину угоди — працювали, сплачували внески, а держава тепер каже: «вибачте». Це розрив не просто договору — це зрада довіри.

Звідки ж береться така держава і усі ці чиновники, які ухвалюють рішення? Відповідь — у політичному договорі. І тут важливо усвідомлювати, що політика не існує сама по собі. Її завдання — обслуговувати економічну й соціальну угоди. Але хто контролює політику — той і контролює ресурси. Тому, змінивши обличчя у владі, ми не змінюємо системи. Кожного разу нас годують обіцянками — «усі стануть багатими», якщо прийдуть «нові чесні люди». Але чому, навіть після кількох перезавантажень влади, ми не стали багатшими? Бо виявляється, справжній суспільний договір — не в Конституції, а в кулуарах.

І тут ми підходимо до болючого — корупція. Це не випадкова вада, не збій системи. Це — частина непублічного економічного договору. Якщо ми не визнаємо це — ми не зможемо її подолати. Прозорий і справедливий розподіл національного багатства — ось відповідь. Без цього жодна антикорупційна ініціатива не спрацює.

Те саме з соціальною угодою: вона має виконуватись не за залишковим принципом, а як базова функція держави. Бо лише ці два договори — економічний і соціальний — можуть стабілізувати суспільство, зробити політику передбачуваною, а Конституцію — справжнім Основним Законом.

Так, можна скільки завгодно закликати до поваги до Конституції. Я лише сподіваюся, що війна нарешті оголила до краю усі конституційні проблеми. І що питання, які ставлять собі українці сьогодні — чому економіка не працює на перемогу, чому оборонці не мають достатнього соціального захисту, чому зростає бідність, — виведуть нас до нового реального суспільного договору.

А вже потім — і до Конституції, яку поважають не тому, що треба, а тому, що вона справедлива.