Олександр Галагуза: «Всі 50 років я щоранку їду туди, куди хочу – на улюблену роботу!»

Сьогодні виповнилось 9 днів як пішов у засвіти колишній директор ліцею №1 (СШ №36) Олександр Володимирович Галагуза. Так сталось що в архіві «Пильного погляду» збереглося інтерв’ю з ним, яке було записане за день до повномасштабного вторгнення – 23 лютого 2022 року. Життя в країні кардинально змінилось за один день, тож публікацію інтерв’ю вирішили відкласти, як кажуть, «до кращих часів». Але зараз нам дуже б хотілось, щоб всі, хто знав Олександра Володимировича, хто працював з ним, чи навчався у школі, якою він керував багато років, мали змогу ще раз згадати його – людину-епоху, непересічну особистість та Вчителя з великої літери.

Коли він прийшов до 36-ї школи працювати піонервожатим – вона була ще «восьмирічкою» і це був час піонерських зльотів та комсомольських зборів; коли тут же викладав географію та був завучем з навчально-виховної роботи – це була вже повна загальноосвітня школа і в СРСР за цей період встигли змінитись три генсеки; коли він став директором, а на цей період припав розпад Союзу та початок історії незалежної України – йому довелося розв’язувати питання виживання, бо школа опинилася без шефської допомоги ПХЗ.

Сьогодні ялинки, саджанці яких 30 років тому директор привіз для висадки у шкільному дворі, заглядають у вікна вже четвертого поверху, де за партами сидять не лише діти, а й онуки тих, хто навчався тут раніше. Школа стала ліцеєм і навіть змінила адресу (вулицю перейменували), але в неї, як і раніше, добра репутація та міцні традиції, завдяки директору, ім’я якого на зубок знає кожен першокласник.

Про те, як це 50 років щоранку приходити на улюблену роботу; про дитинство та дорослішання; зарплату піонервожатого та авторський курс географії; про колишніх та справжніх учнів, імена та прізвища яких пам’ять зберігає довгі роки, а ще про підтримку батьків та улюблену команду педагогів в інтерв’ю з директором ліцею №1 Олександром Володимировичем Галагузою.

Про дитячий індивідуалізм, вчительство «на сходах», мудру маму та вплив драмгуртка на формування корисних навичок

 – Олександре Володимировичу, розкажіть про своє дитинство. Які картинки найчастіше спливають у пам’яті?

 – Я весь час втікав із дитячого садка, і батьки відвезли мене до бабусі Матрони Тарасівни у Кринички, де й пройшло моє дитинство до 6 років. А там я робив усе, що хотів – ходив з хлопцями пасти худобу, ганяв бабусину корову, на фермі допомагав сусідці – тітці Тані.

 Ще пам’ятаю, у будинку на вул. Б.Хмельницького, де ми жили, були дерев’яні підлоги та сходинки, і ось на цих самих сходинках я, бувши школярем, навчав сусідських дітей читати та писати. У мене був такий журнал зі списком, де я ставив їм оцінки. І якось до моєї мами прийшла сусідка тітка Поля і сказала: «Маша, нехай твій Сашко не ставить моїй Зіні двійки, адже вона плаче» (сміється).

Я навчався у 32-й школі й нас водили у ПК Будівельників дивитися кіно. Ну там «Котовський», «Чапаєв», «Як гартувалася сталь». Я якось пішов один раз, але там було так багато дітей, багато хто плювався, лаявся і мені було страшенно некомфортно. Після цього я просто здавав 10 копійок і йшов додому. І коли вчителька вирішила розповісти про це батькам, то мій тато-фронтовик сказав: «Мій Сашко не любить, щоб йому дихав у спину колектив!».

Я навіть із піонерських таборів весь час втікав, не дуже мені подобалося всюди ходити строєм. Ну, не любив я всього цього: раз, два-три чотири – ми крокуємо по чотири.

Ви уявляєте? І потім я стаю мало того, що піонервожатим у таборі «Салют» у Карнаухівці, я ще там багато років пропрацював начальником. Але у мене в таборі підіймали прапор лише на відкритті та закритті зміни. Щоденних лінійок ніколи не було.

 Ще добре запам’ятав випадок, коли мама водила мене на екскурсію на ДГЗ (так називався ДМК). Тоді ж можна було залізти через будь-яку дірку на цей завод. Вона хотіла мені показати, де працюють усі наші сусіди та що це таке – робота на заводі. Дядько Павлик працював у механічних майстернях, ще один сусід – на аглофабриці, сусідка – у вогнетривкому цеху (і я побачив, як вона у фуфайці залазить у доменну піч), мама працювала на грейферному крані. Усі були зайняті на дуже важких роботах. Думаю, мама спеціально мені хотіла це показати, щоби стимулювати мене до навчання. І в неї вийшло. Після цієї екскурсії я сказав: «Мамо, я вчитимуся ще краще, тому що я не хочу тут працювати!»

 – Ви у школі були ботаніком, активістом, хуліганом чи тихонею?

 – Звісно, ​​активістом. Але при цьому, якщо я був принципово з чимось не згоден, мене неможливо було перекувати.

 -А чим ще захоплювалися у шкільні роки?

 – Я дуже любив читати, тож перечитав увесь книжковий фонд читального залу бібліотеки ПК Будівельників. Мене там усі знали й навіть деякі книжки із читального залу давали додому. Ще я ходив у фотогурток. Але найголовнішим моїм захопленням був драмгурток, який вела невимовної краси жінка – Валентна Миколаївна Чорноморець, яка потім багато чому мене навчила та зіграла велику роль у моїй кар’єрі та в житті загалом. Навіть коли я вже працював піонервожатим, то продовжував брати участь у спектаклях драмгуртка. Те, що я вмію командувати – це теж заслуга Валентини Миколаївни, яку я люблю, поважаю, ціную і до якої відчуваю величезну подяку.

Про перший урок, учнів – майже однолітків, необразливе прізвисько, тактику «не лізти на рожен» і закиди в кар’єризмі

 – Понад 50 років тому, коли Вам було 18 років, Ви прийшли до 36-ї школи на посаду піонервожатого. Що тоді входило до Ваших обов’язків і якою була зарплата?

 – Так, у моїй трудовій так і записано: «1 вересня 1971 прийнятий на посаду старшого піонервожатого у восьмирічну школу № 36». Свою зарплату пам’ятаю добре – 62 рублі 50 копійок. Директором тоді була Ольга Петрівна Єрмакова, вона була таким піонерським директором, а це означає, що я не починав робочого дня, поки вона від мене не почує, що говорили на «Пионерской зорьке» (радіопередача, дитяча радіогазета, щодня виходила в ранковому радіоефірі Радянського Союзу).

 Школа тоді була «восьмирічкою» і тому посади заступника з виховної роботи не було, але я мав і такі функції. До того ж майже відразу мені дали години з природознавства.

 Я можу сказати, що як тільки я перетнув поріг 36-ї школи, я вже не уявляв, що зможу працювати десь ще. У мене потім було багато усіляких пропозицій – інші школи, райком комсомолу. І навіть коли хотіли мене звідси піти – я все одно залишився.

 – А чому Ви вирішили навчатися саме на вчителя географії?

 – Тому що з усіх предметів у школі я найбільше любив географію та біологію. Я тоді вступив до ВТУЗ (вищий навчальний заклад, технічний виш), щоб була можливість навчатися та працювати.

 – Ви пам’ятаєте свій перший урок?

 – Звичайно, чого мені не пам’ятати. Коли вчитель географії та біології пішла у декрет, мені одразу дали її клас, я став класним керівником. Мені було років 19 тоді. Я готувався, перечитував методичні матеріали, трохи хвилювався. Але мені пощастило, бо клас, куди я прийшов, був лідером у всіх громадських справах і тому я для них був своєю людиною. Мене діти любили. І я їх любив. Вони мені часто підкладали цукерки на стіл.

 Я зі своїми учнями весь Кривець, усю Миколаївку об’їздив уздовж і впоперек, як учитель географії та біології. Ми часто брали участь у змаганнях зі спортивного орієнтування.

-А пам’ятаєте своїх перших учнів?

 – Звісно. Вони потім у мене працювали. Орендували приміщення. Адже у нас була невелика різниця у віці – років 6-7. Але при цьому мені ніхто не тикав, вони завжди ставилися до мене з повагою.

 – А у Вас було якесь прізвисько серед школярів?

 – Так, “Шнурок”. Це ще перші мені дали – при зрості 1.90, я був дуже худий. Мене це не ображало. Адже вони мене так відкрито не називали. Нові цього вже не знають.

 – У 26 років Ви стали завучем з виховної роботи у цій же 36-й школі. Чи всі колеги сприйняли Ваше призначення позитивно та які обов’язки у Вас додалися?

 – Коли школа стала «десятирічкою», тоді й з’явилася ця посада. А ці функції я й раніше виконував, крім контрольних, звичайно.

 Будемо говорити чесно, не всі тоді сприйняли моє призначення позитивно. Особливо, як не дивно, ті, з якими я дружив. Вони були скептично налаштовані, мовляв, такий молодий і вже завуч. Вони стали вважати мене кар’єристом. На цю посаду тоді претендували близько семи вчителів, а директор Костянтин Кузьмич Потоцький віддав перевагу мені.

 – А за що взагалі на той час школі могло «прилетіти» і від кого, яка «провина» могла стати приводом для догани чи покарання?

 – На школи переважно на місцевому рівні могли впливати. І навіть не місто, а скоріше райкоми. Але мене це якось минуло. Ви ж розумієте, що я був «зубатий» і не дозволяв собі сідати на шию. Може хтось і хотів, але про покійних не можна говорити погано.

 А причепитися могли за будь-яку дрібницю, наприклад, за стінгазети, які їм, скажімо, не подобалися. Я взагалі був проти, щоб ці стінгазети скрізь висіли. Іноді за це прилітало, але я не дуже серйозно до цього ставився.

Можливо, зі мною просто не хотіли зв’язуватися, хоча особливих покровителів у мене точно не було, бо я завжди сам домагався. І в мене рефлекс самозахисту дуже високий. Це я з вами піддався на провокацію і погодився на це інтерв’ю (сміється).

Ще я ніколи не ліз на рожен. Мені тато завжди казав: «Саню, узяв планку 1 метр 10 сантиметрів, більше не бери – перечепишся!» І я намагався завжди це пам’ятати та виконувати. Десь я поступався, десь мені поступалися.

Про особливості директорської посади, вирощування майбутніх кадрів на своїй території, любов до хуліганів та роздачу серця по маленьких шматочках

 – Призначення директором школи було для Вас несподіванкою?

 – Зовсім ні. На Лівому березі тоді добудовували 43-ту школу, і наш директор пішов туди, а мені запропонували очолити мою рідну 36-ту. Колектив був задоволений.

 Я, звичайно, на посаді завуча почував себе впевненіше. Двері в мій кабінет ще з піонервожатських часів були відчинені й для дітей, і для батьків. Діти до мене приходили часто зі своїми бідами та радощами. Вони мені довіряли, я навіть виконував якісь функції психолога. У когось не складалися взаємини з учителем. А я цього вчителя міг ненав’язливо підвести до такої межі, щоб він постарався налагодити контакт із цією дитиною. Я намагався всі конфліктні ситуації, які мені ставали відомими – вирішити. Це і було моїм завданням.

 А, як у директора, у мене побільшало господарської роботи. Тому це діаметрально протилежні посади: завуч та директор. Крім того, тоді вже ПХЗ почав закриватися, і ми опинилися серед шкіл, від яких відмовилися шефи внаслідок падіння самої системи середнього машинобудування. І лише завдяки батькам нам удалося втримати школу на плаву.

 – Які найголовніші побоювання директора школи зразка 90-х років та директора нинішнього?

 – Загалом різниці немає між тим часом і нинішнім. Для директора – найголовніше, щоб не порвало труби. Це було тоді та зараз. Спати лягаєш із цією думкою і прокидаєшся з нею, особливо в період опалювального сезону.

 Окрім побоювань, є і моя гордість – ми у своєму шкільному дворі зробили справжнє місто-садок. Бачите, ці ялинки (показує на ялинки за вікном) – я стільки років директор, скільки цим ялинкам років.

 – Одна з найпоширеніших проблем нинішньої школи – кадровий дефіцит. Як Ви з цим справляєтесь?

 – У нас цієї проблеми немає, тому що в мене 18 вчителів (а це близько 30%) – це наші випускники. Вони закінчили 36 школу, потім виші й повернулися до мене. Не те щоб я з ними цілеспрямовано роботу проводив, просто вони в мені бачили насамперед людину, з якою їм хотілося б працювати. Я всіх своїх освітян дуже люблю, у нас дружний колектив. Вони завжди переживають за мене і завжди радіють, коли мене відзначають якимись грамотами чи іншими нагородами.

– Як Ви, як людина, яка бачила у своїй школі різні покоління, оцінюєте сьогоднішніх школярів. Сьогодні багато негативних оцінок можна зустріти на їх адресу – не читають, не емпатичні, пасивні. Ви з цим погоджуєтесь?

 – Я погоджуюсь з тим, що вони інші, це природно. Але, на мій погляд, вони зараз грамотніші. Та мені не дуже подобається, що вони сидять у своїх телефонах, мені більше подобалося, коли вони під час змін бігали та стрибали. До речі, ніколи не забороняв це робити. Але діти, попри всі ці трансформації, у нас чудові.

 – Ви, як і раніше, викладаєте географію, хоча навантаження у директора значне. Навіщо це Вам? Двійки часто ставите своїм учням?

 – Двійок я не ставлю й ось чому – якщо дитина вранці прокинулася, вмилася, поснідала, зібрала рюкзак, склавши в нього підручники, а може навіть (що рідко буває) зошити й прийшла до ліцею №1, а не в якусь іншу школу, то вона за азимутом прийшла правильно, тому вже заслуговує на повагу.

 А щодо уроків, то мені просто подобається мій предмет і мені є, що розповісти своїм учням. Я практично не користуюся підручником, оскільки сам побував у багатьох місцях, свого часу об’їздив по лінії «інтуриста» і «супутника» майже весь світ. Тому якщо ми проходимо Таїланд, то я не можу не розповісти про свої особисті враження про цю країну і не показати те, що я звідти привіз або свої відеозаписи.

 У мене був учень, який три рази був у Таїланді з батьками, але коли я попросив його показати цю країну на карті, він не зміг її знайти й сказав, мовляв, ну я ж туди літаком літав. Саме тому мої уроки важливі.

 – Стара шкільна «лякалка», коли вчителі не можуть упоратися з якимись гіперактивними учнями, загрожуючи їм походом до директора, жива й сьогодні. До Вас часто приводять «на килим» заблукані душі й чи маєте Ви свій спосіб спілкування з такими дітьми?

 – Мною, як директором, дітей ніколи не лякали (сміється). І сьогодні не лякають. Моїм вчителям таке навіть на думку не спаде, вони знають, що я завжди був на захисті прав і свобод дітей.

 Сьогодні для того, щоб до мене потрапити, потрібно спочатку побувати у психолога, у завуча з виховної роботи. І якщо ці люди не впораються, то вони будуть мати справу зі мною.

 Я вмію спілкуватися з різними дітьми, вони мені довіряють і знають, що наша розмова не вийде за стіни цього кабінету.

 – А Ви взагалі любите хуліганів?

 – Звісно. Я всіх своїх хуліганів возив за безплатними путівками до піонерського табору, коли був там начальником – близько десяти таких хлопців завжди їздили зі мною. Вони там ставали іншими, змінювали своє ставлення і до себе, і до оточення. Мені завжди були цікаві неординарні люди, а хулігани якраз такі.

 Колись нас – групу педагогів повезли на батьківщину Сухомлинського, і я сказав організаторам, мовляв, знаєте, коли в тебе – 100 дітей, то можна серце віддавати дітям, а в мене в школі більше тисячі, і я їм так само віддаю своє серце. Нехай не такими великими шматками, як Сухомлинський, але й мої маленькі шматочки дорого коштують.

 – Як на Вашу думку, без якихось якостей у людини точно не вийде працювати в школі?

 – Навіть якщо у нього буде сім п’ядей у лобі, але він не зможе налагодити комунікацію з різними дітьми, бачити в кожному з них унікальну особистість – то йому точно в школі робити нічого.

Про пристрасть до класичної музики, раннє пробудження заради улюбленої роботи та подяки за людей, які поряд

– Що окрім улюбленої роботи наповнює Ваше життя сьогодні?

 – Я все життя фанатію від класичної музики й намагаюся відвідувати оперний театр. Дуже люблю твори Римського-Корсакова ще зі шкільної лави.

У дитинстві любив співати й навіть був солістом у шкільному хорі, а тепер співаю лише у ванній чи, коли якусь музичну передачу дивлюсь по телевізору та звучить знайома мелодія.

 – Що приносить Вам радість, натхнення?

 – Коли я прокидаюся о пів на п’яту ранку і готуюся їхати на роботу. Тому що о сьомій я вже в школі зазвичай. А через вікові особливості, мені сьогодні потрібно трохи більше часу, щоб зібратися. Всі ці 50 років, я щоранку їду туди, куди хочу – на улюблену роботу.

 Ще тішить, що живі деякі друзі, які зі мною ще з молодості, і ми продовжуємо спілкуватися, допомагаємо один одному і в радості, і в горі.

 – За що у своєму житті Ви відчуваєте найбільшу подяку?

 – За те, що живу, що поряд люди, яких я сам обрав і які мене обрали. За їхнє кохання, розуміння і добре ставлення. Ще за те, що не можу себі дорікнути, що нечесно ставлюся до своєї роботи.

 – Як вам здається, що найважливіше про Вас потрібно знати іншим?

 – Що я терплячий до певного часу, тому не потрібно відчувати й шукати ту вершину, з якої можна впасти.

 – Я знаю, що зовсім недавно у Вас були проблеми зі здоров’ям. Коли ви зрозуміли, що криза минула, ви розплющили очі й побачили сонце за вікном, що Ви подумали?

 – Слава Богу я живий, і я знаю, що на мене чекають і люблять.

 Розмовляла Олександра Чурінова.