Ветеран Артем Формальов: «Я себе «прокачую» фізично, духовно і морально»

Багато ветеранів, повернувшись додому з пекла війни, мають серйозні проблеми зі здоров’ям внаслідок отриманих поранень та певні труднощі з адаптацією у цивільному житті після пережитого на фронті. Комусь допомагає спілкування та підтримка рідних, заняття улюбленою справою, наприклад творчістю, а хтось звертається до фахівців. Кам’янчанину Артему Формальову, ветерану 25-ї Січеславської бригади повернутись до повноцінного життя допоміг спорт. Після отримання важкого поранення, чоловік навіть сам певний час сумнівався, що зможе знов ходити. Як сьогодні живе ветеран, чому саме спорт став невіддільною частиною його життя, що є для нього сьогодні головною мотивацією та допомагає триматись на плаву – Артем Формальов розповів «Пильному погляду».

Його війна: перший бій, поранення й повернення у військо

Артем Формальов розповів, що з самого початку повномасштабного російського вторгнення, не маючи ніякого військового досвіду, добровільно приєднався до лав захисників. Чоловік переконав працівників військкомату відправити його саме до 25-ї окремої повітрянодесантної бригади, як одного з найбільш боєздатних підрозділів у складі ЗСУ. Він навіть відмовився від можливості пройти повноцінний вишкіл у тилу і наполіг на тому, щоб його якомога швидше відправили на фронт.

Дев’ятого березня 2022 руку Артем прийшов на збірний пункт для відряджання в частину і після нетривалої, але інтенсивної підготовки вже через десять днів прийняв свій перший бій на Донецькому напрямку.

Досить швидко вчорашній новобранець став досвідченим бійцем. Згодом його перевели у взвод швидкого реагування, якому доручали складні та відповідальні завдання. Саме під час виконання одного з таких завдань у ближньому тилу ворога Артем отримав важке поранення. Куля калібру 5,45 ледь не влучила йому в серце, проте все одно завдала серйозних травмувань внутрішнім органам. Проте навіть у такому стані він зміг утриматись на ногах і майже сім кілометрів самостійно виходив з побратимами з ворожого оточення. Артем згадує, що тільки діставшись до своїх, попросив дати йому знеболювальне, бо вже просто не міг терпіти біль.

Потім була екстрена евакуація й перша операція прямо в реанімобілі.

Після неї було ще декілька. Артема переводили з одного шпиталю до іншого. Дехто сумнівався, що він взагалі зможе викарабкатись. Проте як справжній воїн він не збирався здаватись. Чоловік не тільки зміг звестись на ноги, але й навіть повернувся в стрій. Правда не в штурмовики, а в інший підрозділ, з якого за станом здоров’я звільнився вже у листопаді 2024 року.

Мрія – повернутись на ринг

 Артем розповів, що спортом у рідному Кам’янському займався з дитинства. З 12 років тренувався у секції боксу під керівництвом відомого у місті тренера Ігоря Євгеновича Урбе. Займав перші місця і був призером на змаганнях різного рівня. Під час навчання у технікумі, досить успішно грав за цей навчальний заклад у баскетбол, футбол та теніс.

 Одразу після лікування та повернення додому Артем повернувся до інтенсивних занять спортом. Сьогодні він є членом ветеранської команди з петанку, бере участь у змаганнях «Ігри нескорених», нещодавно зацікавився кіберспортом. А головне, мріє повернутись на ринг.

 Тренується Артем самостійно. Його досить часто можна побачити на спортивному майданчику у дворі біля ліцею №9, який свого часу самотужки збудував відомий у місті тренер Юрій Калашников. Раніше тут було досить людно, на імпровізованих тренажерах займались й дорослі, і діти. Зараз майже єдиним завсідником є Артем.

 – Артем, є ветерани, які після отриманих поранень отримують пенсію, якось живуть на ці гроші й нічим більше не цікавляться. Їм цього достатньо. Вони намагаються жити простим нормальним життям після пережитого на війні. А ти постійно виснажуєш себе тренуваннями. Навіщо тобі це?

 – Я просто намагаюся робити себе кращим. Я себе «прокачую» фізично, духовно і морально. А найголовніше, хоча це може виглядати парадоксально, я таким чином психологічно роблю себе більш спокійним, більш врівноваженим, більш стриманим.

 – Твоя позиція зараз зрозуміла. Але ж ти почав тренуватися ще в госпіталі, коли тільки почав відновлюватися після всіх операцій, коли у тебе, вибач за подробиці, ще стояв катетер. Невже не боявся, що фізичні навантаження зможуть якось нашкодити тобі?

– Так, я з цим катетером і пакетиком проходив три з половиною місяці. Він міг відпасти навіть при ходьбі, але його можна знову самостійно приєднати і я знав, як з ним поводитися. Так що з цим не було проблем. Справа була в іншому. Важко було відновити себе як повноцінну людину. У тому числі й психологічно. Я два місяці просто лежав і не міг піднятися.

Після останньої операції я не міг самостійно сходити в туалет. І коли лікар побачив, що дівчата-медсестри хочуть мені в цьому допомогти, він заборонив їм це робити. Він сказав: «Ти спортсмен й повинен з першого разу встати, і тоді тобі буде набагато легше». Після цього я вперше сам піднявся з ліжка. Було дуже боляче, і сльози від болю наверталися на очі. А ще я дуже злився, що після всього пережитого мене й тут продовжують мучити.

Але через два дні, коли я дійсно почав самостійно потихеньку ходити, я був щиро вдячний цьому лікарю. Я просто ходив по коридору з одного кінця в інший, щоб  «розходитися». Я зрозумів, що саме завдяки тому, що лікар тоді змусив мене підвестися, він зламав в мені цей психологічний бар’єр… Тому що лежачим я, напевно, не зміг би жити.

Я за своєю натурою дуже рухлива людина. Я не можу бути в стані спокою. Мені постійно потрібно чимось займатися, щось робити, іноді енергія з мене просто пре та її кудись потрібно направляти. Тому я, як тільки трохи зміцнів, почав тренуватися. Хотілося повернутися до своєї нормальної фізичної форми, а ще – повернутися до побратимів на фронт, щоб бити окупантів. Це був ще 2022 рік. Для мене це було пріоритетним.

– Чому ти тоді та зараз обрав саме бокс?

– Ну, напевно, тому, що два моїх кулаки – це моя найнадійніша зброя, яка завжди зі мною. Я щиро люблю цей вид спорту. І мені зараз не вистачає відчуття поєдинку. Я знаю, що зараз деякі ветерани беруть участь у боксерських поєдинках і навіть у боях ММА. Хлопці на протезах виходять на ринг і б’ються на кулаках. Я теж хотів би вийти на ринг. Це зараз один з моїх маленьких планів.

Мені дуже хочеться відчути цю атмосферу. Я люблю цей стан. Коли я виходжу на ринг, для мене більше нічого іншого не існує. Все, що залишилося за канатом, відразу кудись відлітає. І я просто кайфую від цього стану. Як тільки лунає удар гонга, все навколо миттєво зникає. Ти відразу занурюєшся у світ, де немає нічого зайвого: тільки ти, твій супротивник й бажання перемогти.

 – Ти можеш назвати себе агресивною людиною?

– (пауза) Якщо чесно, то я навіть не знаю, як відповісти на це питання. Я запальний, це правда. Але це вибірково. Я не можу спокійно реагувати на якісь певні речі: на неповагу, на якісь мерзенні вчинки, на підлість, на обман… Але стосовно нормальних, порядних, чесних людей я ніколи не проявляю жодної агресії.

Я за своєю натурою боєць. Боєць повинен бути жорстким і агресивним. Тільки так можна досягти перемоги. Але в мене є якийсь внутрішній моральний кодекс.

Я вважаю, що справжній боєць повинен бути в першу чергу захисником. Поза рингом, поза боєм, я цілком звичайна і навіть в чомусь сентиментальна людина.

– Можна сказати, що свою природну агресію ти «скидаєш» у рингу, коли виходиш на поєдинок?

– Напевно, це не зовсім так. В першу чергу я отримую фізичне задоволення. І це не скидання агресії, а скидання енергії, яку кудись потрібно подіти. Після поранення мені практично нікуди було цю природну енергію «скидати». Спочатку лікарні, потім реабілітація. Весь цей час ти фізично практично не працюєш. Саме тому я себе фізично намагався «втомлювати» і зараз теж цим займаюся.

– А чи готовий ти тренувати інших?

– Звичайно. Я завжди готовий поділитися тим, що вмію сам. На тренуваннях я постійно це роблю й в мене це виходить. Крім того, я всіх своїх ветеранів-побратимів намагаюся залучати до боксу, оскільки знаю всіх тренерів у місті (посміхається), свого часу у всіх тренувався. Напевно, я до цього ще повністю не готовий. Але треба подумати.

Підготував Віталій Доброгорський.