Єлизавета Тимофєєва: “Черлідинг одразу став моїм першим і єдиним видом спорту, який із часом перетворився на справу життя”

Коли згадуєш черлідинг, уява малює яскраві образи: динамічні рухи, неймовірні акробатичні трюки та сяйливі усмішки спортсменок. Але за цим блиском кожного дня стоїть серйозна робота, тренування сили духу і незламної волі, завдяки яким глядачі можуть спостерігати за досконалими й складними виступами, що відбуваються перед ними. Про те, яке воно справжнє життя успішних спортсменів не тільки на арені, а й за лаштунками; що стоїть за легкістю та невимушеністю рухів черлидерок; з чого починається звичайний день чемпіонки; що надихає, змушує рухатись вперед й не здаватись та як поразки можна перетворити на стимул й використати на свою користь – в інтерв’ю «Пильному погляду» розповіла триразова чемпіонка Європи, віцечемпіонка світу з черлідингу з Кам’янського Єлизавета Тимофєєва.

Досьє: Тимофєєва Єлизавета Олександрівна (19.10.2001).

Майстер спорту міжнародного класу України з черлідингу (2023).

Володарка першої в історії України ліцензії на Всесвітні ігри (2025).

Триразова чемпіонка Європи (2023-2025).

Віцечемпіонка світу (2023).

Чемпіонка і срібна призерка Кубка ICU (2024, 2025).

Срібна призерка Кубка світу (2024).

Багаторазова чемпіонка України.

– Розкажи, будь ласка, чи у твоїй родині ще хтось має відношення до спорту окрім тебе?

– Так, спорт у нашій родині завжди був присутній у тій чи іншій формі. Мій тато, Олександр Іванович, у молодості займався боротьбою, зокрема дзюдо. Мама, Ольга Дмитрівна, любила гімнастику, волейбол й загалом завжди вела спортивний спосіб життя. Думаю, саме від неї я успадкувала любов до руху, витривалість і внутрішню мотивацію. Спортивне середовище підтримувалося й старшими сестрами — Мариною та Анною. Вони серйозно займалися спортивними танцями, виступали на змаганнях і мають нагороди як обласного рівня, так і з чемпіонатів України. А наймолодший у нашій родині — брат Михайло. Він певний час захоплювався хіп-хопом, але більше як хобі, ніж як професійним напрямком.

– Як розпочинався твій шлях у спорті? Це одразу був саме черлідинг?

– Ще до того, як я дізналася про черлідинг — адже на той час це був доволі новий і маловідомий вид спорту, — мої дитячі мрії були пов’язані з художньою гімнастикою. Мене завжди захоплювала краса рухів, гнучкість і грація спортсменок. Проте доля приготувала мені інший, абсолютно неочікуваний, але дуже яскравий шлях.

Моє знайомство з черлідингом сталося, коли мені було десять. Пам’ятаю, як до нашої десятої школи завітали тренери, які розповідали про нову секцію і демонстрували яскраві виступи з помпонами. Разом із подругою ми вирішили спробувати — просто з цікавості. Жодної спеціальної підготовки в мене не було, усе було новим. Та вже з перших хвилин тренування я зрозуміла: це саме те, що шукає моє серце.

Мене миттєво захопила святкова атмосфера, яку створювали динамічні рухи, стрибки, енергія команди й, звісно ж, помпони — ці барвисті атрибути радості, що буквально запалювали залу. Але найбільше мене вразив командний дух: відчуття єдності, підтримки, спільної мети. Це було не просто тренування — це була справжня магія руху й емоцій. Черлідинг став для мене не просто спортом — це була любов з першого погляду. Він одразу став моїм першим і єдиним видом спорту, який із часом перетворився на справу життя.

– Чи пам’ятаєш ти свої перші змагання?

– Мої дебютні змагання відбулися вже через пів року після початку тренувань. Я виступала одразу в чотирьох номінаціях: дві командні, соло та дует. Це був мій перший справжній досвід великої сцени, хвилювання й змагального духу. Найбільше мене вразило те, наскільки сильні емоції викликає участь у змаганнях — радість, азарт, командна підтримка. Ми були новачками, але вже тоді наша команда здобула перше місце в одній із номінацій, а я ще отримала два “срібла”. У соло, щоправда, до трійки призерів не потрапила, але це не затьмарило моїх вражень — я була щаслива бути частиною цього свята спорту.

Перше “золото” стало для нас справжнім стимулом: воно довело, що навіть новачки, якщо мають щире бажання й працюють як єдина команда, можуть досягати великих результатів.

– Розкажи про свою дитячу мрію — чи була вона пов’язана зі спортом, і як змінилося твоє уявлення про мрію з тих часів?

– Ще з дитинства я хотіла стати тренером. З того моменту, як я вперше почала займатися спортом, це бажання завжди було зі мною. Щодо спортивних цілей, то спочатку я просто хотіла потрапити на чемпіонат Європи. А вже в підлітковому віці амбіції зросли, і я почала мріяти про чемпіонат світу. Найдивовижніше, що ці мрії не просто здійснилися, а перевершили найсміливіші очікування — я побувала на чемпіонаті світу тричі.

Уявлення про мрію з того часу, звичайно, змінилося. Раніше мрія була чимось далеким і майже недосяжним, а тепер я розумію, що мрія — це не кінцева точка, а постійний рух, що веде до нових вершин.

І найголовніше, що мрія веде не лише до особистих перемог, а й до того, щоб передавати свій досвід і знання іншим, як я мріяла колись, стаючи тренером.

– Якби твої емоції перед стартом можна було виміряти кольорами — якими б вони були й чому?

– Кожен старт — це калейдоскоп емоцій, що переливаються і навіть подекуди суперечать одна одній. Це і радість від можливості вийти на арену, і страх перед невідомим, злість на себе за можливі помилки, гордість за пройдений шлях і величезна відповідальність перед командою. Це вихор почуттів, який складно описати словами. Якщо спробувати передати їх кольорами, то це точно були б жовті та червоні відтінки. Жовтий — як промінь сонця, що символізує радість, енергію та очікування. Це той колір, що дарує відчуття свята, коли ти розумієш, що твій час настав. Червоний — колір, що висвітлює страх, напругу та небезпеку. Це колір, що пришвидшує серцебиття, змушує бути максимально зібраною та сконцентрованою. Але саме це поєднання, ця дуалістична палітра, і робить кожен мій виступ таким особливим та незабутнім.

– Яка поразка у спорті навчила тебе найважливішого, і як ти перетворила її на свій переможний ресурс?

– Я ніколи не сприймала поразки як кінець, як щось, що може розчарувати чи зламати. Для мене кожен виступ, кожен результат, незалежно від того, чи це була медаль, чи призове, чи навіть не призове місце, завжди був лише оцінкою моєї праці.

Коли я не досягала бажаного, то не плакала, а аналізувала. Розуміла, що отримала рівно те, на що напрацювала. І це ставало не джерелом смутку, а потужним поштовхом, який змушував рухатися вперед, працювати ще наполегливіше і ставати сильнішою.

Кожна медаль, кожен крок, навіть неідеальний, — це мій крок до розвитку. Так, поступово, я навчилася перетворювати будь-який результат на ресурс для зростання. Я зрозуміла, що перемога — це не лише про подіуми, а й про вміння бачити можливості для вдосконалення у кожному досвіді. Це і є той переможний ресурс, що веде мене до нових вершин.

– Що для тебе означає бути сильною — фізично, емоційно і духовно?

– Для мене справжня сила — це не щось монументальне, а живий, постійний процес, гармонія трьох вимірів, що сплітаються воєдино. Фізична сила — це не просто міць м’язів, а турбота про своє тіло, яке щодня долає виклики, витримує інтенсивні навантаження і завдяки дисципліні стає витривалішим і здоровішим.

Емоційна сила — це той внутрішній світ, що дозволяє справлятися з труднощами, тримати свої почуття під контролем у вирі стресових ситуацій. І водночас — це м’якість і співчуття, здатність підтримати близьких у потрібний момент.

Духовна сила — це вірність своїм істинам, своїм цінностям. Це двигун, який працює, коли інші здаються, що дає енергію рухатися вперед, попри перепони.

– Хто з тренерів або колег по команді залишив у твоєму житті найпотужніший слід, і якою була найцінніша порада від цієї людини?

– Я намагаюся брати щось корисне від кожного тренера — їхні знання, досвід, підходи. Але особливо важливе місце в моєму житті займає мій перший і незмінний тренер — Альона Козинець. Саме вона навчила мене любити спорт, відчувати його драйв, енергію та натхнення загалом. Вона заклала фундамент моєї любові до справи, яку я так ціную.

Величезний вплив на мене мала і моя команда. Особливо цінним для мене є співпраця з моєю нинішньою партнеркою по дуету на виступах Європи та світу львів`янкою Анастасією Малошенко. За час нашої роботи ми багато обмінялися досвідом. Вона навчила мене дуже важливій речі — берегти й любити себе та піклуватися про своє здоров’я. Наразі Анастасія — мій найцінніший партнер, і я вдячна їй за цей неоціненний урок.

– Опиши твій звичайний ранок під час підготовки до великого турніру — що обов’язково має статися, щоб день почався “правильно”?

– Мій ранок під час підготовки до масштабних змагань завжди починається з раннього підйому, адже я люблю, коли день розгортається спокійно і без зайвого поспіху. Для мене обов’язковий ранковий ритуал — кілька хвилин тиші, щоб випити склянку води та ментально налаштуватися на продуктивний день.

Найголовніше — правильний ранок починається з думки, що сьогодні я зроблю щось краще, ніж учора. Це відчуття внутрішнього драйву є моїм основним двигуном, і коли воно присутнє, я точно знаю, що день буде вдалим.

Якщо турнір триває кілька днів, я завжди намагаюся повторювати свої ранкові ритуали й дії. Ця стабільність і послідовність допомагають зберегти спокій, впевненість і, зрештою, віддзеркалити успішний результат, як і в перший день змагань.

– Які спогади про Всесвітні ігри, що залишились поза кадром для твоїх вболівальників, ти можеш згадати? Що було курйозного, смішного, а можливо, і негативного?

– Залаштункові спогади про Всесвітні ігри завжди залишаються для мене особливо теплими. Наприклад, закарбувалися в пам’яті смішні моменти ранкових репетицій у номері разом із моєю партнеркою Настею, коли ми в паніці повторювали танець. Тоді ми ще неймовірно хвилювалися і, зізнаюся, іноді трохи “тупили”, але зараз ці епізоди здаються дуже кумедними.

Була ще одна курйозна пригода перед самим виходом на майданчик: ми мали йти спокійно, але через певну метушню просто побігли дуже швидко. Звісно, після такого шаленого спринту було трохи важко почати виступ, адже дихання збилося.

Ще один неймовірно веселий випадок стався вже після всіх виступів: ми пішли на трибуну до вболівальників та були абсолютно не готові до того, що нас оточить величезна кількість людей. Їх було так багато. Усі хотіли автографи та фотографії, і нам довелося буквально вириватися з їхніх обіймів і тікати. Це було надзвичайно приємно, але водночас дуже-дуже весело та незабутньо.

– Яку роль у твоєму житті відіграє музика? Чи є пісня, яка “вмикає” перед виступом або заспокоює після нього?

– Музика, як і спорт, наповнює мене енергією, допомагає налаштуватися на виступ і розслабитися після нього. Є один виконавець, який особливо заряджає мене і мою партнерку Анастасію, — це Pitbull. Його пісні мають неймовірний драйв. Ми часто слухаємо їх перед виступами, і вони допомагають нам увійти в потрібний стан, отримати заряд бадьорості й відчути справжню енергію.

– Скільки взагалі у тебе медалей, ти не підраховувала? Якщо одягти всі відразу, шия не зігнеться? Яка сама важлива для тебе і чому саме?

– Я збилася рахувати свої медалі, коли їхня кількість перевалила за двісті п’ятдесят, але найближчим часом планую перерахувати. Сподіваюся, шия витримає, якщо я спробую одягти їх усі разом (посміхається). Окремо я зберігаю найцінніші нагороди, які виборола на міжнародній арені. Але найважливіша для мене — це перша срібна медаль, яку я здобула на Чемпіонаті світу. Вона особлива, адже перша. Ця нагорода закарбувалася в моїй пам’яті як символ того, що великі мрії можуть стати реальністю. Ця медаль — не просто шматок металу, це нагадування про довгий шлях, важку працю і першу велику перемогу, яка відкрила двері до нових звершень.

–  Який дрібний жест чи слово від найближчих означає для тебе більше за будь-яку медаль?

– Для мене вже сама по собі нагорода — це відчуття добре виконаної роботи – коли ми з партнеркою та тренерами задоволені виступом, коли бачимо, що наша праця була не марною.

Але якщо говорити про те, що цінніше за будь-яку медаль, то це, безумовно, підтримка моєї сім’ї. Коли вони, попри результат, кажуть мені, що було класно, круто і що я молодець, — це справжня нагорода. А коли вони додають, що мій виступ довів їх до сліз і мурах, це ще більше зачіпає. Це не просто слова, це щирі емоції, які надихають мене неймовірно сильно. Знати, що ти викликаєш такі сильні почуття у найдорожчих людей, — це і є найбільше щастя.

– Що тебе найбільше лякає поза спортом — і як ти вчишся долати цей страх у повсякденному житті?

– Це, безперечно, невизначеність і страх помилитися в нових, незвичних ситуаціях. Однак, загартована досвідом змагань, я розумію, що повсякденні труднощі долаються набагато легше, ніж той тремтливий страх перед виступом. Ніщо не може зрівнятися з хвилюванням, яке відчуваєш, коли виходиш на килим.

Щоб долати повсякденний страх, я застосовую підхід, який допомагає мені й в спорті: розкладаю ситуацію на етапи. Я аналізую, роблю маленькі, впевнені кроки, не боюся пробувати щось нове і вчуся на власному досвіді. У цьому мені також дуже допомагає підтримка близьких. З часом невідоме перестає здаватися таким страшним, а перетворюється на можливість для розвитку.

Зараз я найбільше хотіла б відпрацювати у собі витримку та спокій. У спорті, як і в житті, трапляються моменти, коли все йде не за планом. У такі миті важливо зберігати холодний розум, не піддаватися емоціям і довіряти собі.

– Що робить тебе щасливою поза килимом і трибунами?

– Поза спортивним світом моє найбільше маленьке щастя — це відчуття, що я можу бути корисною. Для мене справжнім, глибоким щастям є благодійність. Це можливість допомогти нашим Збройним Силам, підтримати тих, хто цього потребує, зробити хоча б маленький внесок у спільну справу, яка сьогодні важлива для кожного українця. Завдяки їм ми маємо можливість проживати кожен мирний день, і за це я безмежно вдячна.

Окреме місце в моєму серці займають тварини. Я допомагаю міському притулку — коли є можливість, роблю внески або просто приходжу, щоб подарувати трохи тепла та уваги хвостатим мешканцям. Це наповнює мене відчуттям добра, допомагає відчути справжній сенс життя. Такі моменти, коли робиш щось добре, навіть найменше, — це і є для мене справжнім, непідробним щастям.

– Як давно ти стала тренувати дітей, скільки їх у твоїй групі?

– Я почала свій тренерський шлях ще в шістнадцять років, тоді ще була помічницею тренера. Це був неоціненний досвід: я спостерігала, як працюють з дітьми, і поступово вчилася знаходити свій унікальний підхід. Нещодавно здобула ступінь бакалавра у Придніпровській державній академії фізичної культури та спорту. Наразі повністю зосереджена на своїй тренерській діяльності. Працюю тренером у школі черлідингу “Прометей” та у ДЮСШ №2. Це дуже відповідальна робота, адже я маю можливість передавати свій досвід і любов до спорту новому поколінню, спостерігати за їхнім розвитком і допомагати досягати успіху.

Зараз у наших групах займається чимало дітей — іноді до двадцяти в кожній. Таких груп у нас п’ять, і всі вони дуже різні: за віком, характером, рівнем підготовки. Але для мене кожна дитина особлива, і я стараюся приділити увагу й надати підтримку кожній.

– Чи можна порівняти хвилювання спортсмена перед виступом та хвилювання тренера? Тепер ти бачиш цю різницю? В чому вона полягає?

– Сама бувши спортсменкою, я добре знаю, як непросто виходити на арену, справлятися з хвилюванням та відчувати всю вагу відповідальності за власний виступ. Однак, ставши тренером, я відкрила для себе зовсім інший вимір.

Коли ти стоїш поруч зі своїм вихованцем перед важливим виступом, твоє серце б’ється не лише за його фізичну готовність, але й за його емоції, за його впевненість. Ти прагнеш донести до нього потрібні слова, вселити віру, аби дитина відчула максимальну підтримку. Це зовсім інший рівень відповідальності, адже тепер ти відповідаєш не тільки за себе, а й за долю своїх учнів.

– Чим ще крім черлідингу ти цікавишся, як проводиш своє дозвілля?

– Окрім черлідингу, я маю кілька захоплень, які допомагають мені відновитися і всебічно розвиватися. Я дуже люблю малювати та співати. Ці творчі хобі дозволяють мені перемикнутися та виразити себе з іншого боку.

Мені також подобається відвідувати різноманітні гуртки та заходи, де можна отримати легкий розвиток у різних сферах. Я веду активний спосіб життя та займаюся іншими видами спорту, адже фізична активність — це невіддільна частина мого життя.

У вільний час я люблю проводити час із сім’єю та близькими, насолоджуватися прогулянками на свіжому повітрі та, як я вже згадувала, займатися благодійністю. А перед сном я завжди знаходжу час для читання — це чудово заспокоює мозок і допомагає налаштуватися на спокійний сон. Ці маленькі, але важливі речі, роблять моє життя насиченим та гармонійним.

Розмовляв Віктор Куленко.