Тетяна Задьора: «Наша професія – це доля, вона у серці. І коли ми полишаємо школу, то залишаємо там і  душу»

«Пильний погляд» продовжує проєкт “Обличчя освіти”, в якому розповідає про вчителів, вихователів та наставників Кам’янського. Сьогодні наша героїня — заступниця директора з навчально-виховної роботи ліцею №3, викладачка образотворчого мистецтва Тетяна Григорівна Задьора. Про «вирок» на все життя, бухгалтерію з педагогічним ухилом, батьків, які тепер вже пишаються професією доньки, дітей – майстрів конструктивного діалогу, а ще про обіймашки з “мікробами”, потужну команду колег, жартування рідних та улюблену роботу, яка не ніколи не відпустить – Тетьяна Задьора розповіла в інтерв’ю для «ПП».

– Тетяна Григорівна, яким був Ваш шлях до професії?

– Моя професійна  доля складалася цікаво. Сприймаю навіть як своєрідний знак долі, що народилася 3 жовтня, напередодні Дня учителя. Свої перші оцінки за «поведінку» виставила однокласникам ще у другому класі. Моя вчителька написала тоді моїй мамі: «Ваша донька, напевно, бажає бути вчителем?». Мабуть, так і народилося неусвідомлене дитяче прагнення.

Коли настав час обирати професію, мій тато був дуже проти, наголошував, що то якось складно, пригадував свої шкільні роки й не підтримував мою мрію, наполягав на освіті бухгалтера, бо то «доця, – люди». Я не послухала, зробила першу спробу, вона була невдалою. Тому і пішла за вказівкою папи до економічного технікуму, отримавши диплом «бухгалтер-економіст». Неймовірно страждала, не до душі, навчалася на заочному відділенні. 

Та до школи я все ж таки потрапила, і одразу на посаду «педагог-організатор». 5 лютого 1992 рік – це мій перший робочий день в стінах СШ №3. Це моя школа, випускницею, якої я є.

Перші кроки, перші свята, вперше мікрофон у руках, страх, невдачі та перемоги. Так я пропрацювала 15 років на посаді педагога-організатора, на моєму рахунку десятки перших і останніх дзвоників, КВК і просто різних заходів.

 Час плинув, директор наполягав на освіті, і у мене був вибір щодо вступу, але обрала ВНЗ ближчий до дому, син першокласник, інші, найважливіші пріоритети. Освіту отримала вищу, технічну та з правом викладання у ВНЗ. Цього для самовпевненості було недостатньо.  Далі вища освіта управлінська, а згодом – педагогічна.

З 2011 року обіймаю посаду заступника директора з навчально-виховної роботи. Всі ці роки – в команді адміністрації, під пильним, дружнім поглядом свого директора  Людмили Володимирівни Нагай, яку безмежно поважаю. Сьогодні мій педагогічний шлях – це 32 роки. Я собі потихеньку рухаюся, згадую з теплом і любов’ю кожного, кого доля подарувала на моєму професійному шляху.

– Бути вчителем у сучасній школі досить важко, а вже завучем тим більше. Ви й з дітьми, і з батьками, і з педагогами – всім потрібні. Як Ви з цим вправляєтеся?

–  Кожен рік у мене як перший, а рятує від напруженої роботи ще більш напружена робота. Коли збираємося перед педрадою обговорювати різні плани, то директор мені завжди пропонує: «Тетяна Григорівна, генеруйте!». От я і генерую, буває, що мене багато, та моя директорка навчилася мене «приборкувати», тому інколи щось з того виходить непогане.

Дуже часто пригадую і цитую свого великого друга  Миколу Олексійовича Наказного (ред. колишнього директора Наукового ліцею ім. А.Лигуна), мого наставника, дороговказа. Він часто порівнював  ланки у школі, і наголошував, що найскладніша – то робота в середній ланці. З 5 по 9 клас діти проходять особливий етап становлення і ми, педагоги, разом з ними. Тому тут треба не перебільшити, знайти золоту серединку, і спокійно вивести дітей у доросле, свідоме життя. Дуже складна задача, і тут ми проходимо багато етапів.

А заступник директора – це така людина, яка повинна мати локатор з усіх боків, а з урахуванням викликів сьогодення,  важко перерахувати спектр своїх посадових доручень. Я, на щастя, працюю у великій дружній команді професіоналів,  тут не можна сказати, що один заступник витягне все, нас декілька заступників, все рівноцінно поділено, спільно ми рухаємося вперед, не без перешкод, але вперед, вірю що маємо успіхи. Важливий внесок кожного і  найменше зернятко має значення.

Щодо організації роботи з батьками, то зазначу: батьківська громада потребує певного підходу, іноді цілої  філософії спілкування. Мами завжди бачать у своїй дитині найкращу людину, і  це цілком правильно. Хоч об’єктивно буває інакше, то треба формувати гармонію стосунків, чіткий баланс відносин. Пояснюємо, що дитина потребує уваги в тому чи іншому напрямку, намагаємося  не руйнувати при цьому маминої віри. Десь гарно виходить, десь не дуже.

Щодо організації роботи з педагогами закладу, хочу зазначити, що колектив ліцею №3 то потужний, креативний, колектив професіоналів, які відповідальні й дисципліновані. Команда оновлюється, приходить молодь, старше покоління йде на заслужений відпочинок. Для ефективного балансу треба іноді показувати характер.

Впевнена,  що школа – це дійсно живий організм. У нього є серце, мозок, душа. І коли ми всі разом, це відчувається гостро. Головне, що організм працював, не хворів.

– Поясніть мені певний цікавий парадокс. Педагогіка – важка професія, але її дуже рідко полишають.

– А ви вірите у те, що не ти професію обираєш, а вона тебе? Я вірю! Як би не було важко, та більшість з нас просто не уявляє себе ніде, крім школи. Людина відчуває як вона проживає своє життя,  чи на своєму вона місці, чи мала б займатися іншою справою?  Розуміє і сприймає недоліки професії, а саме: родина педагога, члени родини страждають через брак уваги, часу, ми й вдома живемо «в обіймах» із  зошитами, сценаріями, комп’ютером, а останнім часом і з телефонами та нескінченними телефонними дзвінками батьків та учнів. Вчителя видно і в закладі, і за його межами. Мені на шляху зустрічалися вчителі, які від народження  – Вчителі. За багато років роботи можу пригадати лише декілька імен, хто розвернув своє життя в інший бік.  А все ж відповіді на ваше питання у мене немає. Наша професія – це доля, вона у серці. І коли ми полишаємо школу, то залишаємо там і  душу.

І так хочеться наголосити читачам – вчитель потребує поваги! Звісно,  всі потребують, однозначно, та вчитель – це свого роду актор, на мою думку, він своє професійне життя провів на сцені, учні його глядачі, тут помилитися не можна.  Тому  виховуємо у дітей повагу до професії вчителя.

І батькам завжди наголошую: за будь-яких обставин, не говоріть погано про вчителя, бо ви робите гірше тільки своїй дитині, дитина втратить повагу і довіру, а одномоментна ситуація, яка може бути викликана різними обставинами, спрацює не на користь обох сторін.

– Нещодавно я прочитала твердження про те, що дітей немає. Є люди, яким ще мало років. Найкраща дитяча література це підтверджує, то що для Вас головне  у ставленні до дітей?

– Так, діти – це люди. Просто дитячий організм – це ще не досить стабільна структура. З погляду наукової літератури, порад творчих педагогів – це підтверджується. Але ми практики. А практика не завжди збігається з теорією. Знаєте, що є важливим насамперед? Індивідуалізація. Є дитина, ти з нею працюєш і впливаєш на її формування, – разом з батьками, родиною, суспільством.  

Ми тимчасові люди в житті кожного учня, вони поїдуть далі, а ми, вчителі, у потрібний час,  вийдемо  на своїй зупинці. Але! Мені має вистачити мудрості, професіоналізму, бачити у дитині людину змалечку,  лише тоді я відчуваю себе вчителем.

Хочеться бути для всіх одночасно зрозумілою, щоб тебе сприймали з першого слова. Але в  класі сидить 30 учнів, з різними характерами, з різними рівнями підготовки. У сучасних умовах ми всі маємо  різний психоемоційний стан, і я їм пропоную безліч педагогічних методів та інструментів для організації якісного навчання, та не завжди досягаю бажаного. Причина? Причина в тому, що кожен індивідуальність, ми вчимося працювати у команді, підтримувати один одного, разом приймати спільне рішення, виявляти лідерські якості, розуміти й сприймати – ми цього прагнемо, направляємо свою діяльність, та інколи  ефективнішими виявляються методики  класичної освіти, – і результат хороший, і урок результативний.

Тому переконана, однозначно – дитина, це  маленька людина, яка набуває життєвого досвіду, а вчитель є його дороговказом. 

– Повага до особистості, до дитини – це важко? Буває важко любити дітей?

– Ні, не важко зовсім!  Повага – це любов?  Очі осяяні у дитини, коли ви на одній хвилі – це любов? Коли «мале» приходить до тебе і гордовито говорить: «дивіться, я це зробив,  мені нарешті все вдалося!»  – це любов, любов через спробу, через результат. Мабуть, вимальовується відповідь на ваше попереднє  запитання, чому педагоги не йдуть з професії?  Тому що тут –  наші діти, і їх блиск в очах, посмішка – то   наша любов. Ти живеш їхнім життям і як це можна полишити?

З віком починаєш бачити пріоритети, розрізняти школу і власних своїх дітей. Але ось прибігає до тебе учень, обіймає, дає якусь листівочку з ранковим привітанням, або браслетик зі стрічок дарує, просто так, бо ти йому посміхнулась, бо у дитини такий настрій, та просто  – обійняв тебе, я інколи шуткую «повісив свої мікроби», і ти посміхаєшся дитині та розумієш, то є щастя у професії.

Та навіть коли вчитель дорікає, робить зауваження чи якесь «а-тя-тя», то це ж не з ненависті, це – як мама, яка бажає, щоб ти виправився. Дітей любити не важко!

– Є речі, яких Ви навчаєтесь у дітей?

– Звичайно, є.  Бути щирою, безпосередньою. Серед сучасного покоління дітей є справжні майстри конструктивного діалогу. Вони не погоджуються з твоєю думкою і відверто це висловлюють, або погоджуються, але намагаються довести, як було б краще. І це чудово, мене це надихає, наприклад. Діти ліцею знають де кабінет заступника директора, і відверто, не тільки тоді коли їх туди приведе вчитель за зірваний урок, чи з іншої причини, а просто йдуть за порадою та захистом.

Та з віком, з досвідом, на мою думку, ми набуваємо такої особливості, як черствість, притупляється відчуття «я люблю весь світ», то діти інколи надихають перемінити це. Заходиш до класу, бачиш очі, що очікують дива, свята. Ну, як тут черствіти? А буває і навпаки…це відверто.

– Як працює ліцей №3 в умовах війни?

– Повномасштабне вторгнення, як і вся Україна, ми сприйняли страшно, важко…не можу не пригадати той день, наш прихід до школи й збори у холі, де директор намагалась говорити слова, про щось…як наша колега з міста Дебальцеве надавала нам перші поради, а далі  нам роздавали трудові книжки та атестаційні листи. Ми слухали новини, плакали, потім намагалися шити, різати, строчити…ой, говорю і серце стискається. Четвертий рік пекла…але мрія про справедливу Перемогу українського народу над нелюдами особисто мене  зігріває. Вірю! Молюся! Чекаю!

Як працює ліцей – працює, потужно, відповідно, адаптуючись і трансформуючись до умов сьогодення. З минулого року – у форматі офлайн (очному) навчанні. Мали спробу у дві зміни навчати, тепер в одну.

Педагогічний, учнівський та батьківський колективи є активними учасниками волонтерського руху «Освітяни Кам’янського», донат – то не забаганка, то наш захист та підтримка найрідніших. Традиційні для закладу –  ярмарки, волонтерські акції.

За часів війни  маємо реконструйований харчоблок з фундації Першої Леді України Олени Зеленської. На сьогодні харчоблок – то такий смачний осередок, улюблене місце ліцеїстів. Їх зараз 730 та всі забезпечені безплатним харчуванням.

Війна змінила наші очі, додала сивини, нервозності, та зміцнила наш дух. Наші діти навчені швидко переміщуватися в укриття, перезавантажуватися там (а на початку війни, це були  сльози, істерики, страх в очах у дітей, нерозуміння ситуації), кожен з нас такі іспити щоденні з психології здає, такому у ВНЗ не вчили, все це досвід.

– Як родина зараз ставиться до Вашої професії?

– Більш – менш, з розумінням, з повагою. Тато, який спочатку не хотів мого вчительства, став на певному етапі мною пишатися, разом з мамою завжди мене підтримували. Чоловік інколи вередує, постійно говорить «іди вчи уроки», мама також насміхається, мовляв: «що знов уроки? Не довчилася… от тепер і маєш», син вже дорослий, але коли говорю, що вчу уроки, або у вихідні на роботі, не підтримує….жаліє. Тепер він дорослий, боронить кордони Батьківщини, він моє все, усе моє серце – з ним.

– Про що Ви мрієте?

– Одна в мене мрія, така як і у всіх українців – Перемога. А разом з цією мрією повернеться спокій і у мою родину. Мрію про затишок, спокій і про “бусіки” (свої зрозуміють).  

Мої мрії та фантазії щодо ліцею, та їх три тисячі… головне мене своєчасно зупинити.  

А діти –  завжди діти, це наша робота. В їхньому  житті ми тимчасові люди, пам’ятаємо про це. Але коли бачиш, як твої учні зростають, знаходять себе, творять добро — розумієш: кожен день у школі був недаремним. У цьому — справжній сенс мого шляху.

А ліцей №3 — це мій маленький всесвіт, де кожен день починається з дитячої усмішки, а в ній  натхнення, сенс і відповідь на всі запитання. Адже щастя вчителя — бачити, як розквітають душі його учнів.

Розмовляла Ірина Уварова.